GOROD.cn.ua

Щоб не здаватися старості, вони танцюють

 

Війна, безрадісні новини, страх, від­чуття безпорадності, безсилля, пригніченості - пережити все це важко навіть молодим. А в людей похилого віку, крім цього, ще й проблеми зі здоров'ям, побоювання стати тягарем для рідних, для суспільства.



На репетиціях, на передньому плані - Наталія Бурась, Марія Ітченко


За статистикою, люди, яким за 60, становлять близько чверті всього насе­лення України. Хтось із них просто пли­ве за течією. А хтось приймає виклики сьогодення й намагається бути корис­ним. Пенсіонери плетуть сітки, шиють і готують для військових, беруть активну участь у житті громад, а головне - не па­дають духом, доводячи, що ні війна, ні вік не стануть на заваді, якщо є твердий на­мір перемогти обставини.

У Городні прикладом такого став­лення до життя є жінки з танцювально­го колективу Центру надання соціальних послуг.

- Їхній вік від 62 до 77 років, - розповідає керівниця гуртка Наталія Бурась. Їй 66. - У молодості я займалася і народними, і бальними ганцями. Потім стало не до них - робота (за фахом - бухгалтер. — Авт.), сім'я, діти, будівни­цтво. Коли вийшла на пенсію, директор­ка Центру Наталія Семенова запропо­нувала мені вести танцювальний гурток. Я подумала і погодилася. 18 років уже ніколи не буде, а чому б не згадати моло­дості? Не сумувати самій і не давати жу­ритися іншим.

Це було 6 років тому. На перше за­няття, згадує Наталія Іванівна, прийшло стільки жінок (представники сильної ста­ті, на жаль не відгукнулися), що яблуку ніде було впасти. Потім більшість відсі­ялася - не захотіли навантажувати се­бе двогодинними тренуваннями хай на­віть раз на тиждень. Тих, кого це не зу­пинило, було десять. Жодна з цих жінок не полишила занять до сьогодні. У їхній танцювальній програмі, з-поміж інших, - вальс, карапет, сиртакі. Зараз розу­чують італійські танці. А починали, зга­дують, з окремих рухів, та навіть їх керів­ниця адаптувала під окремих жінок, бо складніші па в них не виходили.

Із часом освоїли досить рухливий та­нок під пісню “Микола”. Вона весела, із приспівом “Миколо, я хочу цьом-цьом- цьом". Усі сміялися — і навчилися швид­ше, ніж думали.

Танцзала в них зараз у Центрі надан­ня соцпослуг. А в період пандемії занят­тя були вдома — за відео, які записува­ла і надсилала керівниця. Потім збирали­ся на стадіоні, біля річки або ще десь на природі.

— Не бентежило, що всі дивлять­ся?
- Тоді вже ні. Це на початку було якось ніяково. Навіть від рідних приховували, куди це ми ходимо четвергами.


- Побоювалися, що не зрозумі­ють?
- Не без цього. Раніше й самим зда­валося: ну які можуть бути танці після 60?
Криса зрушила у 2019-му, коли поїха­ли в Київ на фестиваль-конкурс «Мої ро­ки моє багатство” і повернулися з пе­ремогою, їх вітала вся Городня.

- Тоді стало ясно ще одне: дарма на­ші дівчата раніше соромилися, що займаються танцями. Рідні пишалися ни­ми, — говорить завідувачка відділення денного перебування Центру Людми­ла Петлай (її танцівниці називають сво­їм куратором).

- А тепер згадуємо, як ми готувалися до того конкурсу, і сміємося, - каже Наталія Бурась. — Він був не дуже масш­табним. Організатор - один із благодій­них фондів. Та все одно хвилювалися - як-не-як у столицю їдемо (зазвичай во­ни виступають на концертах у Центрі. — Авт.). Номер відпрацювали на відмінно, а костюмів немає. Виручив секондхенд. Туди саме навезли всякого тюлю. 3 ньо­го все й пошили.

Зараз після репетицій вони часто влаштовують посиденьки в кафе — спа­лили калорії, можна й морозивом пола­сувати. Та головне - спілкування. За цей час танцівниці здружилися - діляться всім, що на душі. Підтримують одна одну.

- Коли після обстрілів Харкова роди­на дочки залишилася без даху над головою, я місця собі не знаходила. А поговоримо з дівчатами - і стає легше, — ділиться керівниця гуртка.

А для Людмили Тарасенко спілкування стало справжнім порятунком. Не­давно вона втратила дочку - її хвороба виявилася сильнішою за життя. Онук зараз воює в гарячих точках. Стільки суму переживань звалилося на неї, що й молодші могли б зламатися.
Дочка відчувала, що так може статися. Просила матір за будь-яких обставин ходити на заняття. Бо знала: це не про­сто «поміж людей», це разом із тими, хто не покине в біді.

Танці і спілкування для них - не тільки спосіб тримати себе у формі, розрада, це - впевненість у собі, оптимізм стимул, - каже очільниця Наталія Семе­нова.

Скажімо, найстарша з танцівниць — Марія Ітченко — як ні в чому не бувало їздить за кордон до племінників і дає фо­ру в танцях набагато молодшим за себе.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Бурась, танці, Городня, пенсіонерки