— Не минає і дня, аби ми не сходили на могилу сина. Душа болить, серце крається, — присідає на канапу 66-річний Олег Розенко з села Чудівка на Ріпкинщині, батько Дмитра Розенка.
— Син мав бронь і міг би не йти на війну, — наповнюються сльозами очі 57-річної Вікторії Розенко, матері.
35-річний Дмитро Розенко був прокурором, а став бійцем 162-го окремого батальйону територіальної оборони ЗСУ Хоча у вересні 2020 року його кар'єра пішла вгору, отримав солідну посаду зі складною назвою: прокурор відділу
процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань Чернігівської обласної прокуратури.
— Куди не глянеш, спомин про Діму. Тут він майстрував, отут любив сидіти. А тепер лише фотографії, — Вікторія Віталіївна дивиться на стіну, завішану фото, на яких син сам, із коханою, з племінником на купі сіна.
— Я працював директором школи. Викладав біологію та хімію. Дружина була вчителькою початкових класів. Діму віддали до школи у п'ять років і п'ять місяців. Десь до нового року йому було важкувато. А коли навчився читати, все пішло як по маслу. Іноді син мені нагадував: «Пам'ятаєш, тату, як рядок за рядком, стовпчик за стовпчиком, ти мене вчив». Він любив читати, у квартирі, де жив, зібрав бібліотеку — тисячу книжок. Він їх купував, замовляв поштою. Я якось приїхав, а в квартирі нові стоси книг. Діма жив у цивільної дружини. Кажу: «Сину, це ж стільки грошей».
А він: « Хтось кошти витрачає на алкоголь та цигарки, а я на книги. Це ж краще», — згадує батько. Ми вмовляли його вступити на юрфак. Казали: «Сину, ти подивися, скільки заробляють вчителі. Ми ж у 90-х роках по 14 місяців не отримували зарплату». Переконали. І син поїхав в Одесу. Там вступив до юридичної академії. Вивчився і відправили його аж у Талалаївську прокуратуру. З часом дослужився, запросили в обласну.
Коли в Діми з'являвся вільний час, летів до нас у село. Приїздив на таксі або попутною машиною. Свого автомобіля у нього не було. Заскочить, перевдягається — і до роботи: дрова рубає, траву на сіно косить — ми кіз тримаємо, — щось лагодить. Усе бігом і поговорити ніколи. Зараз я так жалкую, що не набалакалися з сином.
— Майже 14 років у прокуратурі і не нажив ні машини, ні квартири?
— Він терпіти не міг, коли дають, чи беруть хабарі. Пам'ятаю, син здавав фінансове право, йому казали: «Заплати, і все». А він: «Я сам. Не вийде перший раз, перездам удруге, утретє, а платити не буду». І здавав. Коли працював у Талалаївці, принесли перший конверт. Син сказав: «Забери, бо зараз же доповім прокурору».
Не підписував документи, якщо не бачив у справі судової перспективи. За це його, бувало, не жалували.
Заробляв син добре,старався нам допомогти. Приїде, навезе всякої всячини, продуктів. У нас із дружиною проблеми зі здоров'ям, вона інвалід другої групи, та й я слабую. Лікування нам забезпечував. Усе мріяв: «От назбираю грошей, куплю вам квартиру у Чернігові».
Історію Чудівки збирав, просиджував у архівах, бібліотеках. Вивчав родоводи односельців. Хто ким був, скільки мав землі, яку худобу, скільки, у кого яка була посада ще до Першої світової війни. Сім'ї про своїх предків стільки не знають, скільки він накопав. Збирав факти червоного терору. Про жертви радянської влади.
Збирався книгу про Чудівку написати. (Нині у селі десь двадцять хат, з них половина нежилі. — Авт.).
Любив Карпати, Львів. Їздив на захід України, бо дуже цікавився історією УПА, визвольною боротьбою.
У 2014 році чотири рази ходив до військкомату, а йому відмовляли. Записали у резерв. А у 2015 таки добився. Та його відправили не на Донбас, а на Яворівський полігон у Львівську область. Там він почав вести щоденник. Після загибелі його забрала Юля, сестра Дмитра, наша дочка. Я б хотів почитати, та вона каже, що не час.
Місце у прокуратурі за ним зберігалося, отож, повернувся працювати. 24 лютого, десь о п'ятій ранку ми почули: щось гупає і гупає. А тут дзвінок Діми: «Папа, збирайте сумки, я вас переправлю у Львів». А ми м'ялися, як це хату, хазяйство покинути. Я дотепер себе картаю, що не погодилися поїхати. Можливо, син зайнявся б нашою відправкою і не загинув.
Ось фото, зроблене за кілька годин до його загибелі, — Олег Анатолійович бере зі столу фотографію. — Востаннє ми з сином говорили 25 лютого об 11:06. Я чув постріли. «Пап, ми під Халявином, я передзвоню пізніше». Об 11:43 у БМП, на якому він був, поцілив снаряд. На Дімі був срібний ланцюжок із хрестиком і срібна іконка, їх ось як осколками погнуло, — дістає з пакетика скручену, як сухий лист, іконку, погнутий у різні боки хрестик.
— Що сталося, знаю лише зі слів Андрія, який був із ним в одній групі, — продовжує батько. — 25 лютого їх підрозділ вступив у бій з росіянами. Під'їхала наша БМП, на неї заскочило 12-15 людей, серед них і Дмитро. Вони проїхали трохи і в БМП влучив снаряд — відразу шестеро загиблих, поранені, контужені. На тому місці ми встановили обеліск. Сина посікло осколками. Пробило горло.
Донька у той час була в Чернігові, боялася нам подзвонити. Ми дізналися 27 лютого.
— Загинув 25 лютого, а поховали аж 12 квітня. Чому?
— Не могли вивезти у Чудівку. Тіло ідентифікували за документами, при ньому був паспорт і службове посвідчення. Опізнавав у морзі однокурсник Павло Герасименко, прокурор Чернігова. Тоді багатьох загиблих клали у чорний пакет і в ящик. А сина — у труну, навіть загримували. У нього щока була потерта, мабуть, трохи обгоріла. Відспівували у Катерининській церкві. У нас в Грабові батюшка хороший, але церква московська. І щоб Діма з того світу не образився, туди не понесли. Бо його слова, сказані ще до війни, засіли в голові: «Я не піду у московську церкву, ніколи».
— Діти у Дмитра лишилися?
— Ні. Він прожив з першою дружиною менше року. З другою, Олею Гузєєвою, вона теж працює в прокуратурі, років три в цивільному шлюбі, планували дитину. Не встигли.
— За загибель захисника держава виплачує 15 мільйонів гривень.
— Гроші прийшли. Ми Олі хорошу суму виділили. Замовили сину гранітний пам'ятник. Матеріали — 140 тисяч гривень. А що за роботу візьмуть, невідомо. Ціни ж щодня ростуть.
— Сниться син?
— Що нам лишилося, сни і пам'ять, — батько показує дві коробочки з нагородами. Орден «За мужність» III ступеня посмертно та орден «За мужність та відвагу».
З великої кількості прокурорів Чернігівщини лише вісім пішли захищати країну. Одним із них був Дмитро Розенко.
Джерело: газета “Трибуна Хлібороба” від 02.02.2023, Валентина ОСТЕРСЬКА
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.