Коли лікарі заборонили Ользі мати дітей, вона сказала: «Поживемо - побачимо» і... народила ще сина та доньку

ВІН І ВОНА

„Яка красива пара!" — промайнуло в голові, як тільки Ольга Саевелівна з чоловіком, Сергієм Васильовичем, зайшли до мого кабінету. Він — високий (під 2 метри), широкоплечий, чорнявий, вона - світловолоса, з виразними блакитними очима і приємною усмішкою. Одне слово, утриматися від компліменту було неможливо. З нього і почалася наша розмова, хоча більше говорили мої гості, знову і знову занурюючись у спогади...

їхні долі багато в чому схожі, і це, напевно, звело їх разом, бо народилися Оля і Серг ій за тисячу кілометрів одне від одного. Батьківщина Сергія Васильовича — Чернігів, Ольги Савелівни — містечко Майкоп, що в Краснодарському краї. Як і багато інших майкопівських дітлахів, дівчинка часто бувала на місцевому деревообробному підприємстві, де працювали батьки, і коли постало питання про майбутню професію, довго не розмірковувала — обрала Московський лісотехнічний інститут. Не випадково на цьому ж вузі зупинив свій вибір і Сергій. „Мій батько, прийшовши з війни, відбудовував Чернігівську фабрику музичних інструментів, — розповідає чоловік, — потім працював на ній механіком, мама — бухгалтером. При фабриці був дитсадок, куди ходив і я, тож з дитинства пам'ятаю запах деревини, фарб, лаків і іншої професії для себе не уявляв".

Цікаво, що спочатку молоді люди познайомилися заочно. Так званий нульовий курс Оля закінчувала в Краснодара де була філія МЛТІ, семестрові ж екзамени у студентів-нульовиків приймали московські викладачі. Одна з цих викладачок якось підкликала дівчину до себе: „Олю, уменедля тебе є хороший хлопець —- у нас такий староста на „лісовому господарстві"! Не надавши цим словам ніякого значення, Ольга спокійно закінчила нульовий курс і поїхала до Москви — вчитися далі. Яким же було її здивування, коли сусідка по кімнаті гуртожитку буквально з першого ж дня почала розповідати, який гарний у них... староста — той самий, з яким Олю хотіла познайомити викладачка. А потім була їхня перша зустріч. Хлопець, про якого вона так багато чула, дівчині сподобався. Сергій же, побачивши Ольгу, зрозумів, що це дівчина його мрії.

Уже на третьому курсі Оля і Сергій одружилися, перевелися на заочне відділення і поїхали жити до Майкопа, де невдовзі у них народилася перша донечка. На місцевому підприємстві для молодих людей відкривалися непогані перспективи для кар'єрного зростання, але відкритим залишалося „квартирне питання", тому молода сім'я переїхала до Чернігова.

СПОРТ

Окремою і дуже важливою сторінкою в житті подружжя Ко-моцьких є спорт. Обоє вони свого часу серйозно займалися баскетболом. Оля в юності входила до складу міської збірної, її команда не раз перемагала у крайових змаганнях, була чемпіоном Росії серед юніорів.

Як і дружина, Сергій Васильович спрртом захопився ще в дитинстві. Пам’ятає, як ходив на заняття з баскетболу о шостій ранку, аби встигнути потренуватися до школи. Спочатку входив до збірної команди міста, пізніше, коли навчався у Київському спортивному інтернаті, — до збірної України. Довелося пограти і в дублюючому складі команд майстрів — поряд із такими метрами баскетболу, як Володимир Андреев, Іван Єдешко, брати Олександр та Сергій Бєлови. Тоді Сергій об’їздив пів-Союзу: Тбілісі, Москва, Ленінград, Каунас. То були незабутні часи. „Передусім спорт навчив мене самостійності й комунікабельності, — говорить Сергій Комоцький, — адже на змаганнях ми в які тільки ситуації не потрапляли. У спортсменів навіть прикмета є — із п’яти складових змагань (зала, суддівство, форма, готель і харчування) щось одне обов'язково буде поганим. Як правило, так і було, тож доводилось усі проблеми розв’язувати самим".

Для Ольги ж Савелівни спорт став неабиякою школою на витривалість. і не лише тому, що забирав багато часу і сил. Справа в тому, що через хворобу — дисплазію тазостегнових суглобів* — з дитячих років дівчинці навіть ходити інколи було важко, а тут — такі фізичні навантаження пі дчас виснажливих тренувань. Будь-хто інший на її місці спасував би перед труднощами і не ускладнював би свого життя. Оля ж продовжувала тренуватися, їздити на змагання. Якщо боліло — терпіла, але не здавалася. Цього її навчили ще в дитинстві.

«НАЙГІРШЕ -ЖАЛІСТЬ ДО СЕБЕ»

Коли Оля почала ходити, всі помітили, що дівчинка перевалюється з ноги на ногу, як качечка. Занепокоєна мама звернулася до лікаря, але той заспокоїв: „З дитиною все в порядку". І тільки через кілька років, після того, як Оля одержала травму і їй зробили рентген, з’ясувалося, що у дівчинки дисплазія, причому двостороння. „Свого захворювання я практично не відчувала, — згадує Ольга Савелівна, — ось тільки після тривалих прогулянок у мене боліли ніжки. Тоді мій тато, який раніше служив у десантних військах і знав, як виховати витривалість, став методично зі мною займатися — ми багато ходили, стрибали, бігали. Завдяки татові я ще в дитинстві - навчилася не звертати уваги на біль".

Пре те, що при такому діагнозі, як у неї, не можна мати дітей, Ольга дізналася після того, як... народила першу доньку. Один лікар тоді сказав їй: „Ти що, тобі ж взагалі не можна народжувати! Ти знаєш, яке це навантаження на кістки тазу?" На що вона спокійно відповіла „Поживемо — побачимо". І через чотири роки народила сина, а ще через три роки — другу доньку. Ось тут і почалися ускладнення, про які попереджали лікарі. У жінки стали боліти ноги, особливо праве коліно. Вона звернулася до ортопедів, і з’ясувалося, що вже почалася деформація однієї з кісток тазу. Лікарі не приховували, що ускладнення не почалися раніше тільки тому, що жінка в молодості займалася спортом, а потім постійно тренувалася. Тепер же допомогти могла тільки операція. „Для мене це був шок, — зізнається Ольга Савелівна. — Одна справа — операція в дитинстві, коли кістки ще піддаються корекції, і зовсім інша — після 40 років, коли все сформовано”.

На операцію вона наважилася тільки через 7 років, коли ходити вже було майже неможливо. Робили її в Київському центральному військовому госпіталі 10 січня 2004 року, майже одразу після Різдва, а вже через три дні Ольга Комоцька знову встала на ноги. В її очах було стільки рішучості, що лікар-фізіотерапевт пожартував: „Ти тільки не біжи”... День за днем, крок за крюком вона кілька тижнів заново вчилася ходити, а через 3,5 місяця вийшла на роботу. „Для мене найгірше — це жалість до себе", — говорить жінка. До речі, Ольга Савелівна довго не наважувалася на зустріч із журналістом — сумнівалася, чи варта її історія того, щоб писати про неї в газеті. Ми переконали: варта! Думаємо, читачі із цим погодяться.

* * *

• Дисплазія тазостегнових суглобів — це вроджене захворювання, спричинене неправильним розвитком складових елементів тазостегнового суглоба: кістно-хрящової основи, зв’язувально-капсульного чи м’язового апаратів суглоба у внутрішньоутробному періоді і після народження.

Валентина Євтушенко, «Гарт» №19 (2251) від 11 травня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.