І в житті, як на полі мінному...

Не випадково саме цей рядок із вірша Ліни Костенко винесено в заголовок. Адже мова піде про життя яких дійсно можна порівняти з пересуванням мінним полем. Кожен крок, кожен рух їм доводиться прораховувати, вивіряти, бо, подарувавши життя, Бог забрав у цих людей найголовніше — можливість бачити світ, який нас оточує.



Bін і вона

Зиіійомство з Ніною і Петром Литвиновими з Чернігова я вважаю подарунком долі. І не тому, що подружжя це унікальне — іншої родини, в якій і чоловік і дружина тотально незрячі, в області немає. А тому, що не часто зустрінеш таких щирих, відкритиx душевних людей. Вони ніби доповнюють одне одного. Петро Миколайович — жвавий і запальний, не любить сидіти на місці, Ніна Артемівна, навпаки, спокійна й розсудлива, вона ніби остуджує запал чоловіка. Разом подружжя вже більш ніж 30 років, і хоча за цей час траплялося всяке, важко уявити, як би жилося цим двом людям, якби вони не зустрілися.

Їхні долі схожі і різні водночас. Ніна Артемівна народилася на Вінниччині. «Там живуть лише солов’ї та українці, — каже жінка, — тож українська мова для мене рідна". Сім'я була багатодітна, дуже дружна, працьовита. Втім уже в дитинстві дівчинка була змушена розлучитися з рідними. У 4-рїчному віці Ніноч-ка захворіла на грип. Хворіла тяжко, і, як наслідок, — сліпота. Куди тільки не зверталися по допомогу тато з мамою, все марно — лікарі тільки розводили руками. Радили одне — влаштувати дівчинку в спеціалізований дитсадок, який знаходився аж у Харкові. і як не боляче було батькам відривати від себе дитину, вони це зробили — розуміли, що так буде краще для доньки. „Я дуже вдячна татові й мамі за те, що вони зважились на цей крок, — говорить Ніна Артемівна. — Ви не уявляєте, наскільки важливо для незрячої дитини виховуватися в такому дитсадку. Про нього в мене тільки найкращі спогади, я й зараз пам’ятаю, де які іграшки там стояли. А яку реабілітацію ми там проходили — удома я б ніколи усього цього не навчилась!"

Після дитсадка Ніночка пішла до такої ж спеціалізованої школи — там же, у Харкові. До сьогодні пам'ятає перші уроки із не зовсім звичайними завданнями. Для того, щоб у дітей розвивалася чутливість пальчиків, їм роздавали невеличкі коробочки, наповнені зерном: рисом, гречкою, вівсом. Учням належало розібрати його по зернинці, розподіливши по окремих коробочках. Так дітлахи готувалися до засвоєння азбуки Брайля (випуклий шрифт для незрячих). А скільки гуртків було у школі — після уроків учні займалися аплікацією, плетінням, співали в хорі. „У нас дуже цікаве було дитинство, — згадує Ніна Артемівна. — Ми тільки в одному були обділені — що росли без батьків".

У Петра Миколайовича спогади про шкільні роки не такі приємні. Народився він у селі Жовтневе, що в Семенівському районі, — це крайня північна точка нашої області, майже одразу за селом — Росія. В дитинстві хлопчик усе бачив, навіть читав. Однак зір погіршився (діагноз — глаукома), і Петю віддали до Чернігівської школи для слабкозорих. З початком навчання зір почав різко падати, і вже після четвертого класу хлопчика перевели до Київської школи для незрячих. І тут почалися проблеми. .Якщо в Чернігові ми писали й читали, як звичайні діти, то в Києві мене почали навчати за системою Брайля, — розповідає Петро Миколайович. — Я ж цього зрозуміти не міг: чому мені, зрячому, потрібно вчитися читати навпомацки?" І все ж таки азбуку Брайля він опанував — коли зрозумів, що опиратися немає сенсу. А потім сталося найстрашніше. .Я втратив зір у 16 років, — згадує чоловік. —Лягав спати, ще бачив, а вранці прокинувся — все, темрява...” Але про це хлопчина нікому не сказав — попереду був відповідальний матч, у якому він, затятий футболіст, не міг не взяти участі, і Петя вийшов на поле. Ось тільки грати не зміг...

Закінчивши в Києві дев’ятирічку, хлопець поїхав до Харкова, де школа була повною. Там і познайомився з Ніною. І хоч не бачили одне одного, кохання одразу спалахнуло в юних серцях. Коли ж перед випускним вечором Петя почув, що Ніна повинна за направленням їхати до Вінниці, твердо сказав: „Поїдеш зі мною до Чернігова".

«Жить без любви не могут люди»

Створювати сім'ю молоді люди не поспішали. Вже в Чернігові три роки зустрічалися, і лише потім одружилися. Це було в 1979 році. А в 1980-му, 31 грудня, народився у них синочок— наче подарунок на Новий рік. Та ще й який — вагою 3900 г, зростом 54 см! Одне слово — богатир. Тато з мамою були на сьомому небі від щастя.

Ростили дитину самі. Якщо виникали якісь труднощі, зверталися по допомогу до друзів, знайомих. Неабияку підтримку відчували молодята і з боку батьків Петра Миколайовича. „ Це надзвичайні люди, — говорить Ніна Артемівна. — Я вклоняюся їм за все, що вони для нас зробили". А через 7 років у родині з’явилася ще одна дитина — донечка. Як каже її мама, іншої такої немає у всій Сонячній системі. «Сенс нашого життя — це діти. Для них ми жили і живемо зараз", — говорить жінка.

Та не лише турботою про дітей жило подружжя Литвинових усі ці роки. Працюючи на підприємстві УТОС, обоє досить активно займалися спортом — шахи, шашки, плавання. З командою з легкої атлетики Петро Миколайович свого часу об’їздив всю Україну. Пізніше, коли з товаришами опанували роулін-гбол (щось схоже на футбол, тільки зі звуковим м’ячем), був на змаганнях із цього виду спорту у Вільнюсі, Каунасі, Ленінграді і навіть у Москві.

— Ми жили повноцінним життям, — розповідає Ніна Артемівна. — Брали участь у художній самодіяльності, виступали зі сцени. Чоловік кілька років співав і грав на гітарі у вокально-інструментальному ансамблі .Септима", я декламувала вірші. Виступаю й зараз, восени минулого року була учасницею Всеукраїнського художнього огляду читців. Я дуже люблю поезію, особливо вірші Ліни Костенко. Вона ніби читає мої думки. Оцей вірш взагалі про мене:

Коли стану я зовсім сивою
І життя моє піде мрякою,
Я для тебе залишусь
красивою,
А для когось, може,
й ніякою.
А для когось
— лихою, впертою,
Ще для когось —
відьмою, коброю.
А, між іншим,
якщо відверто,
То була я дурною
І доброю. Безборонною,
несинхронною,
Без теорії і без практики.
І кипіла в мені іронія
Всіма ліктиками
й галактиками.
І не знало
міщанське кодло,
Коли я захлиналась лихом,
Що душа моя
в люди виходила,
І Забинтована
білим сміхом...

Голос Ніни Артемівни линув спокійно і впевнено — сильний, прекрасний голос. А потім ми всі разом слухали записи ВІА „Септима”. Вже інший голос — Петра Миколайовича — звучав так гарно й проникливо, що на очі мимохіть наверталися сльози. Ансамбль виконував колись популярну пісню — „Жить без любви не могут люди..."

Замість післямови

У розмові з Ніною Артемівною торкнулися і доволі болючої теми. „Не буду приховувати, є в душі образа на долю, — сказала жінка. — Та найбільша досада — за чоловіка. Він дуже талановитий, майстровитий, добре знається на техніці, може поремон-тувати і праску, і кавомолку, будь-що. Мені здається, що Петя і ракетою міг би керувати. Якби бачив, звичайно”...

А ще Петро Миколайович — справжній генератор ідей. На жаль, держава наша про незрячих людей практично не дбає, навіть пільги, які вони мали до 2000 року, скасовано — тепер і за комунальні послуги, і за телефон доводиться платити на загальних умовах. Абсолютно не беруться до уваги інтереси незрячих громадян і при організації роботи магазинів, транспорту. Ті ж супермаркети, які буквально заполонили наші міста, пристосовані лише для зрячих. Людині ж, яка не бачить, відшукати в них потрібний товар без сторонньої допомоги неможливо. Так само, як і дізнатися, скажімо, номер тролейбуса, який під’їхав на зупинку. Тож залишається незрячим людям самим шукати вихід. Ось і Петро Миколайович уже продумав декілька новацій, які б могли полегшити життя таких людей, як він. „Якщо є годинник, який говорить, — пояснює він, — то чому б не використовувати його ще й для і одержання іншої інформації. Для цього достатньо у тролейбусах і магазинах встановити міні-передавачі з необхідними даними, які б передавалися на такі ж самі годинники".

Є у Петра Миколайовича іще один цікавий задум. Справа в тому, що в Києві 6 курси для навчання незрячих людей роботі на комп’ютері за спеціальною, звуковою програмою. Чоловік дуже хоче закінчити ці курси, каже, що, маючи знання, зможе започаткувати такі ж самі курси в Чернігові. Що ж заважає втілити задум у життя? Відповідь банальна: брак коштів. І це при тому, що коштує навчання в Києві усього 1400 грн. Наче й небагато, але в сімейному бюджеті Литвинових таких грошей немає. Тому звертаємося до спонсорів, до всіх небайдужих людей: якщо можете, допоможіть.

В наших силах зробити гак, щоб перед незрячими людьми області відкрилися нові можливості, щоб їхнє життя набуло іншого сенсу.

А закінчити хочеться словами Ліни Костенко, озвученими Ніною Литви-новою:

І в житті, як на полі
мінному,
Я прошу у цьому сторіччі
Хоч би той
магазинний мінімум:
— Люди, будьте
взаємно ввічливі!
і якби на те моя воля,
Написала б я скрізь
курсивами:
— Так багато
на світі горя,
Люди, будьте
взаємно красивими!"

Валентина Євтушенко, «Гарт» №13 (2345) від 30 березня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.