Прометея - ламали й «берегли»

27 січня виповнюється 115 років від дня народження нашого земляка, українського поета Павла Тичини. Коли за зовсім ще недавніх часів радянської влади організовувалися і відбувалися офіційні заходи, присвячені черговому ювілею цього поета, все було просто і зрозуміло: на чільному місці у будь-якому сценарії будь-якого тичининського заходу були рядки з його вірша „партія веде”. Рядки ці задавали тон, а далі з вуст учасників події, де роль першої „скрипки" грав черговий партійний функціонер (переважно секретар ідеологічного відділу обкому, райкому чи якогось іншого „кому”), лилися дифірамби на адресу поета. Яких тільки епітетів не було у тих дифірамбах! Легко і спокійно було на душі партійних функціонерів, коли вони все те говорили і слухали. Бо ж немає вже Павла Григоровича і не треба встановлювати стеження за ним, контролювати кожен його крок, кожне слово, а особливо — кожен рядок тичининський. Але не так було за життя Тичини, людини, яка, за свідченням літераторів і дослідників літератури (до речі, не лише, українських, а й закордонних), могла стати одним з найвизначніших поетів слов ’енського світу. Могла б, якби українська література не опинилася під ковпаком червоної масонської влади, представники якої у 20-30-х роках XX століття винищили цвіт української інтелігенції. Живими тоді могли лишитися лише ті, хто вчасно почав писати віршики на кшталт вищезгаданого про партію. Тичина писав... Проте поет залишив світові і свою незрівнянну збірку „Сонячні кларнети”, яка була першою книгою автора, вірші до неї він писав, коли ще був вільним від тоталітарної химери. Відомий літературознавець Юрій Смолич у своїй статті „Тичина” сказав так: „Про Павла Тичину написано сотні статей, видано десятки наукових праць — я їх не читаю. З мене вистачає читати й знати самого Тичину”. Ці слова Смолича пропустила до друку і радянська цензура. А сьогодні увазі читачів „Гарту” пропонуємо статтю Дмитра Головка — людини, яка теж особисто знала Павла Тичину — поета, народженого в нашому краї.



УСЛАВЛЕНІ ЗЕМЛЯКИ

— Ось він повернувся ДОІ кабінету і поклав переді мною на низенький столик купу асигнацій.

— Ховайте до кишені. Це ваша стипендія.

Я віднікувався брати чужі гроші. Докоряю собі: ну навіщо було розказувати землякові про того пришелепку-ватого генерала Лосева, який вліпив мені двійку з військової справи. Бачте, заговорив з ним не за статутом — по-українськи. І хоч я перездав предмет на четвірку, але список кандидатів на стипендію вже закрили.

У розчинені стулки дверей бачу, як проходить дружина Павла Григоровича й ніби невдоволено зиркає на столик, на чоловіка. І він ще наполегливіше умовляє мене. візьміть, сховайте, вам же потрібні. І я знаходжу рятівну фразу:

— Ой, коли ж я поверну їх.

— Як станете капіталістом, тоді хіба що...

Не пощастило мені з цим, і відчуття боржника не полишало мене всюди — тоді, коли після університету працював у молодіжній пресі, у видавництвах "Молодь" та "Український письменник . У перший рік незалежності я запропонував надрукувати "справжнього” Тичину. Разом з Володимиром Коломійцем ми підготували дві збірки поета, де вмістили його відомі ліричні перлини. У первісному ВИГЛЯДІ, без пізніших спотворень цензурою. Поезії, що народилися "десь на дні" його щирого серця, а також твори, що не друкувалися за життя автора. Першу збірку так і назвали: "Десь на дні мого серця". До другої — Вітер з України", що вийш-ла стотисячним тиражем у серії Шкільна бібліотека", переднє слово “Ріка його поезії написав земляк поета Анатолій Погрібний — професор, письменник, свого часу міністр освіти України.

Коли готував ці книги до видання, познайомився з багатою спадщиною класика, наблизився до його життєвих реалій, в яких творив, страждав, вмирав і народжувався Прометей слова, якого тодішні ідеологи брали собі на щити. Клали у футляр, тримали на повідку. Але з нього він час від часу зривався, і така його поведінка дивувала багатьох. От приклад.

У видавництві "Дніпро" В.Коломієць редагує чергову збірку вибраного Павла Тичини. Дзвонить до мене -домовся, мовляв, про зустріч, є кілька зауважень до тексту. Домовляюсь, і ось ми у знайомому кабінеті поета, у Володя вибачається за редакторську прискіпливість, однак, може, краще... ось в цьому реченні поставити замість коми риску — тут швидка зміна подій. Поет замислюється: "Це як поглянути..." Гаразд. А от у шостому вірші в "Космічному оркестрі" е чудова строфа: Народи йдуть, червоно мають: Свободі путь! Свободі путь!.. І кров’ю землю нала-яють^ 1 знов у землю тліть ідуть . Може б, старослов’-і енське "напаяють" замінити - нашим напувають"? Того ' вечора ми вислухали цікаву переконливу лекцію про вживання розділових знаків та старослов янізмів у сучасних текстах, хто й коли до цього долучався і яка потреба не цуратися цих слів.

Тож — приклади, приклади.

Зайшла мова про літературну дискусію 20-х років (Якраз у журналах Ю. Смолич друкував свої „Розповіді про неспокій"). Володя несподівано сказав: "Ви, Павле Григоровичу, могли б і розказати про те краще, чесніше, аргутнитшіше!" Та поет відреагував боязливим жестом, приклавши палець до вуст і показавши на стіни... Нарочито голосно відповів:

— Партія накаже, тоді й напишу!

Дорогою обговорюємо дивну поведінку класика, якого так залякало життя. А ми ж знали його "Сонячні кларнети”, де з такою щирістю, сміливістю він написав про найчистіші душевні переживання, дав відповідь поетам-занепадникам, а "Золотий гомін" — це ж пісня про українське відродження... Та тоді ми ще багато чого не знали. Скільком поколінням убивали в голови, що у знаменитому вірші "Ма майдані коло церкви" оспівується жовтневий переворот. Бо цьог о дуже хотілося революційним ортодоксам. А вірш же написаний був улітку 1918 року, коли Україна цвіла жовго-блакитними прапорами.

За поетом закріпилася недобра слава "боягуза" , "тихоні", "людини у футлярі". Справді, він боявся... Але олівчиком писвв поему феєрію 'Прометей". Саме в ній ще у 1923 році він передбачив, яке майбутнє принесе тоталітарна доба У творі діють люди-маски під певними числами. Вони проголошують кредо нового часу -„аби була цифра справна”. Свою країну назвали "N+B". Найлютішим своїм ворогом ці манекени називають того, "хто мислить у куточку". Одна маска зізнається Прометею: "Щасливі ми, це так, але те щастя в нас казенне і повне рабства. Скільки, скільки мук! Панує сила в нас і деспотизм!"

Навесні 1923 року, розслідуючи справу щодо звинувачення групи громадян с. Браниці тодішнього Козе-лецького повіту (збройний виступ проти місцевої влади), органи ГПУ заарештували 28-річного регента ново-басанського хору Євгена Тичину. Невідомо, що сталося б з молодшим братом, якби не заступництво Павла Григоровича. В архівах зберігся його автограф: "Даю цю розписку Чернігівському ГПУ в тім, що брат мій Євген Григорович Тичина з місця свого постійного місцезнаходження нікуди не виїде до закінчення над ним справи — без дозволу відповідних органів влади". І підпис: Тромадянин УРСР Павло Тичина, редактор "Червоного шляху".

Це був неабиякий ризик, бо в ті роки вже стали зникати українські митці. А при обшуку брата було знайдено дві чернетки гострих Павлових віршів: "До кого говорить" та "Розкривши Гомера". Проте ходу цим чернеткам чомусь не було дано. Кажуть, ніби сам "всеукраїнський староста" Г. Пет-ровський залагоджував цю справу. Втім у щоденникових записах поета можна прочитати таке зізнання: "Днів зо два перед тим, як Леонто-вича убито... я, йдучи по Куз-нецькій, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от дожене і ножа в спину всадить".

Перечитуючи статтю В. Стуса "Феномен доби", я сприймав і не сприймав жорстокої, але справедливої критики на адресу поета: "Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдське пере-виснаження. Тичина такого характеру не мав, він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку.

І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя... Певен, що перед смертю він відчував, чим була для нього мало не сорокарічна роль. Видно, поет був близький до розуміння як режисури, так і сценарію, і своєї ролі в цій трагічній виставі".

Так, у цій виставі він часто грав непередбачувано, не в згоді з режисурою. Особливо коли повівав суспільний вітерець, насичений свіжим киснем.

... Чергую на випуску газети "Молодь України". Завтра — 75-річчя Павла Григоровича. З РАТАУ обіцяють не менш ніж 150 рядків у номер. Чекаємо. Аж тут — відбій. У чому річ? Про це я дізнався наступного дня: у "найвищій хаті" не сподобалася поведінка ювіляра. Нібито завідувачу відділу культури Конду-фору він сказав "не те". А було так.

Наближалася дата — 50-річчя Жовтневої революції. У ЦК були покликані керівники творчих організацій. Серед них і Павло Григорович від СПУ. Кондуфор і звернувся до нього:

— А вам, Павле Григоровичу, буде завдання... Написати до центрального органу статтю про розвиток української культури за 50 років.

Це була середина 60-х років минулого століття. "Відлига" ще ніби трималася, але морозцем уже припікало.

— Який розвиток? — обурився поет. — Ви українські школи закриваєте... Ні! Такої статті не буду писати!

Для Павла Григоровича це була чесна позиція. Не дивно, чому в пресі з'явилося на рядок-два повідомлення про ювілей. Все було відмінено: орден Леніна, звання Героя, відзначення в пресі. Не можна було відмінити вечір у філармонії. Я, як земляк, сидів тоді у президії. Пам’ятаю зворушливі виступи, квіти, привітання. Поета розчулили колоски жита, пшениці, калина й три гілочки жовтого лавра в ко-сівському глекові, що піднесли йому від "Молоді". З цього він і почав своє останнє слово наприкінці вечора. Щиро дякував за калину, башкирський мед і... за коняку. То ленінградці привезли йому свого "медного всадника", на якому викар-бувай о "Первому — вторая" (а українці ж добре пам'ятають, що про отих "первого” и "вторую* колись писав Т.Шевченко). Він так і сказав:

— Дякую за коняку...

У залі з ближніх рядів хтось засміявся: "Та то ж — кінь...”

— Ні-ні, коняка! — повторив Тичина і відсторонився од тої статуетки характерним помахом руки, що означало: "Заберіть свого царя!" Це зрозуміла Марія Комісар-жевська, яка очолювала ленінградську групу письменників, знітилася. Адже мала б знати, що кому дарувати.

У "трагічній виставі" життя, про що писав Василь Стус, поетові доводилось і щоденно грати різноманітні ролі, часто антитезного значення. У цій грі були не тільки і гіркота, фаталізм, а й іскрометний гумор. Згадаймо Тичинимське захоплення природою: "Погляньте, які дуби щ хоч до Спілки приймай". Або реакцію на слова про труднощі: "От станете Головою Верховної Ради, тоді й дізнаєтесь, що таке "важко". Кажуть, працюючи над поемою про Котоаського, щоб відчути "наснагу бою", він попросив одного старого більшовика розказати, "як воно було". Той одразу запалився. Спочатку, каже, вели прицільний вогонь. А тут команда: "Вперед!" Ми за рушниці — і в штикову. Ворог теж вискочив з окопів -і прямо на нас! Виблискують штики, ось-ось зійдемось. Ура-а-а-а!.."

— Свят-свят! — зупинив оповідача поет, — Та так же й очі можна один одному повиштрикувати...

По роботі Павлові Григоровичу інколи доводилося бувати у приміщенні ЦК, там же й нагороди чергові вручали. Якось "випадково" показали йому фотокопію з газети "Рада", На фото стояли В.Винниченко, С.Петлюра, який поклав руку на плече молодому Тичині. На щастя, фото не було текстоване.

— Це ж тут Ви, Павле Г ригоровичу? — спитали.

— Ні-ні, тут мене немає, — розгублено й знічено відмахнувся поет. А увечері прислухався до найменшого шерхоту за дверима квартири.

Одного вечора із земляками я був у нього дома. Згадували про село, його трагічну долю. (Під час окупації воно було вщент знищене німцями. Спалили знамениту церкву, в якій згоріло понад триста односельців. Лише недавно побудували новий храм і назвали його храмом Примирення). Того ж вечора по телевізору транслювали мистецьку зустріч, присвячену якійсь даті, пов’язаній з Миколою Лисенком. Співав Б. Гмиря пісню на слова Т. Шевченка "Мені однаково". Дружина поета Лідія Петрівна була в захопленні, не стримувала почуттів:

— Такого від Бориса Романовича я ще не чула. Мабуть, Скабі на тому вечорі було кисло.

Павло Григорович пальцем посварився на неї, ніби стурбовано глянув на нас:

— Висловлювати своє почуття можна, але чи треба називати персонали? — і тихенько додав: — А як оптимістично звучить фраза "Він помер зі Скабою в серці".

А. Скаба тоді був секретарем ЦК КПУ з ідеології, про нього ходило чимало всякого. Наприклад, зі студентських літ мені запам'яталась зустріч із ним. Розгорілася суперечка про рідну мову. Скаба, розпалившись, нам закартавив таке: "Ви го-волите пло уклаїнську мову... А я згадую людину, яка випустила мені в склоню кулю. Людина ця теж говолила по-уклаїнськи". Збрехав червоний ідеолог: І під час війни, і після неї він протирав штани у керівних кріслах. Українська література і мистецтво взагалі, як і їх творці, завжди були під мушкою НКВС. Можна навести сотні прізвищ митців, які загинули, за якими асе життя тягнулася "чорна нитка". Не всі витримували ту жорстоку атмосферу, інколи "добровільно" йшли із життя, як це зробили друзі П.Тичини - Аркадій Казка, Микола Хаильоаий.

Тичинознавці знають: поет рідко приїздив до рідного села.

Востаннє він тут побував в 1965 році, після 35-річної перерви. Втім, мені розповідали старожили, що один раз, таємно, перед війною він таки був у Пісках. Кілька днів ховався по кашняках, поки до Києва не повідомили: "Повертайся ніби пронесло..." Він ішов на компроміси, щоб коли-не-коли крізь чагарі слів-одноденок виблиснуло справжнє золото його душі. Щоб ми І сьогодні за ним повторювали найсаятіша: "Я єсть народ, акого правди сила Ніким звойована ще не була!"

Дмитpo Головко, «Гарт» №4 (2336) від 26 січня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.