Партитура життя українського Страдіварі

Знаменитого музичного майстра з Чернігова Олександра Шльончика дійсно можна назвати українським Страдіварі. і хоча скрипок він не робить, його гітари, домри, гусла, бандури, цимбали за своєю досконалістю не поступаються витворам видатного італійського майстра. А за різноманітністю виготовлених музичних інструментів Олександр Микитович навіть перевершив його. Причому Шльончика можна назвати найкращим музичним майстром не лише України, а й всього колишнього СРСР. Свого часу йому замовляли Національні інструменти музиканти з Білорусії та Комі АРСР, з Литовської та Молдавської республік. До речі, наш земляк має звання народного майстра декоративно-прикладного мистецтва не лише Української, а й Молдавської РСР. Але він не просто майстер, а й прекрасний музикант. Коли у 1966-му році за бандуру, виготовлену до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, Олександр Микитович одержав золоту медаль на ВДНГ, а через рік, виступаючи під час декади українського мистецтва у Кремлівському палаці в Москві, здобув звання лауреата, його запитували: „Хто Ви - майстер чи музикант?" Він відповів так: „Медаль мені дали як майстру, а лауреата - як музиканту". Після цього в московських газетах про нього написали: „Шльончик — найкращий майстер серед музик і найкращий музика серед майстрів"... Про нього писали не раз. З’являлися такі публікації і в "Гарті". Однак розповідей про цю дивовижну людину не може бути забагато, тим паче, що за плечима майстра — довге, непросте життя. Воно схоже на складну партитуру, в якій переплелися радісні й трагічні ноти. Щоб згадати про всі її сторінки, потрібен не один газетний матеріал, тому сьогодні ми зупинимось лише на деяких із них.



Музикант-мотоцикліст

Коли шестикласник однієї з чернігівських шкіл змайстрував справжню мандоліну, навряд чи когось із його рідних це дуже здивувало. Адже батько Микита Павлович був музичним майстром, мати Ганна Георгіївна гарно співала, грала на гітарі та балалайці, тож рано чи пізно це мало б статися. Але чому саме мандоліна? „Вийшло так, — розповідає Олександр Микитович, — мене вибрали редактором шкільної газети, і я часто повертався додому пізно. І ось якось ішов я додому, і раптом чую абсолютно невідомі мені звуки. Я тихенько підкрався і побачив хлопця, який грав на якомусь інструменті грушоподібної форми. Це була мандоліна, і я вирішив зробити таку ж".

За матеріалом Сашко пішов за Десну, знайшов там вимоклу ялину і з неї став крадькома від усіх робити мандоліну — боявся, що нічого не вийде. Все вийшло, і цей його інструмент, хоч і був далекий від досконалості, дав початок сотням і сотням інших витворів.

Втім було в Олександра іще одне захоплення, яке вабило не менше, ніж музика, хоча й було від неї далеким. Це захоплення — мотоспорт. Із дитинства Сашко цікавився технікою, а як дізнався, що у спортивному товаристві „Спартак” при „Облбудтресті” з’явилася секція мотоциклістів, пішов туди не роздумуючи. Яке ж то було задоволення — годинами копирсатися в моторі, а потім мчати стадіоном на залізному коні, обганяючи вітер! Заради цього він навіть пішов на своєрідну жертву. Справа в тому, що заняття в секції були платними. Людей працюючих це не зупиняло, а ось восьмикласник Сашко Шльоичик сам оплачувати секцію ще не міг. І директор товариства пішов йому назустріч, дозволивши займатися безкоштовно. Однак поставив умову — хлопець повинен грати в оркестрі „Облбудтресту", та не на чому-небудь, а на контрабасі. До цього ніякого досвіду спілкування з цим поважним інструментом Саша не мав, але що робити — погодився. Додало оптимізму те, що директор назвав контрабас хазяїном ритму, так і сказав: „Все в оркестрі залежатиме від тебе". Та головним стимулом, звичайно, був доступ до омріяної мотошколи.

Це юнацьке захоплення мотоциклами він проніс через все життя, навіть організував мотосекцію на фабриці музичних інструментів, на якій працював після війни. А згадуючи заняття в товаристві „Спартак", неодмінно розповідає такий випадок: „Під час одного з тренувань мені треба було перестрибнути на мотоциклі чималу яму, викопану під будівництво якоїсь господарської споруди. Але як слід розігнатися я не встиг, тож, під’їхавши до ями впритул, на ходу поклав свого „коня” на бік і в такому положенні по самому краєчку яму об'їхав. Потім знову мотоцикла вирівняв і гордовито поїхав до своїх. Мій учитель тоді сказав: „Так, Шльончик буде мотоциклістом".

Всім смертям на зло

Мабуть, найтрагічніші ноти життєвої партитури майстра пов'язані з воєнними роками. Він проходив строкову службу, коли мирну тишу розірвали перші страшні акорди війни. І строковики одразу потрапили на передову. Військову частину Олександра, у якій він служив радистом, спочатку з Росії перекинули в Україну, а потім —- у саме пекло, в Білорусію. Бої, пожежі, перший вимушений відступ, і знову бій, відчайдушний, рукопашний, і — тяжке поранення. Фашистський багнет пройшов крізь груди, у лічених міліметрах від серця. Шльончика врятував санітар, який витяг його з-під трупів.

Далі — складна операція, госпііаль, оточення гітлерівцями, концтабір. Бійця повинні були розстріляти, але знайшовся німець, на ім'я Дік, який знав Олександра як музиканта ще до війни і тому допоміг йому — ні, не вийти на волю, а перейти до сусіднього табору. Його в’язнів мали переправити до Німеччини. Проте Олександрові пощастило познайомитись з одним місцевим білоруським хлопцем, разом вони почали готуватися до втечі. Був і третій — чернігівець Іван Редько. З ним вони вночі вистрибнули з вагона, коли ешелон вирушив до Німеччини.

Додому Олександр прийшов босий, по першому снігу, виснажений довгим блуканням білоруськими лісами й болотами. Мати, побачивши його, не впізнала. „Дізнайся у цього старого, чого він хоче", — звернулася до племінниці. А як почула „Здрастуйте, ненько!" — знепритомніла... Вже наступного дня почали шукати бійцю документи, адже Чернігів був захоплений німцями.

Допомогла однокласниця Наталія Полуда, яка працювала в паспортному столі.

Вона ж звела Шльончика з партизанами. Обшуки, перевірки, арешт — усе це довелось пережити його родині, поки в Чернігів не увійшли свої. Знову приєднавшись до червоноармійців, він продовжив війну. Брав участь і в наступі на Берлін. Напевно, це була найвища нагорода за всі пeрежиті страждання й поневіряння. Має Олександр Микитович і бойові нагороди — і відзнаку за прорив глибоко ешелонованої оборони Берліна, орден Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, медаль „За бойові заслуги".

Мандоліна для Сталіна

Повернення з війни було , й поверненням до улюбленої справи. Спочатку працював у ляльковому театрі, грав на гітарі, на акордеоні, а потім влаштувався на фабрику музичних інструментів. Влаштувався всерйоз і надовго — на три десятки літ...

І ось, на початку 50-х років, викликає директор фабрики до себе старійшин музичної справи, а разом з ними — і Шльончика. Виявляється, з Києва надійшло замовлення на виготовлення кількох інструментів, і не для кого-небудь, а для самого Йосипа Сталіна — як подарунок до 70-річчя. Цікаво, що спочатку подарунок вождю був замовлений найкращим художникам області. Разом вони зробили пречудовий портрет Йосипа Віссаріоновича — у кріслі, з люлькою, виклавши його із сотень звичайних пшеничних колосків. Робота могла стати найоригінальнішим подарунком, однак усе зіпсувала звичайнісінька польова мишка, яка проклала собі доріжку до портрета. Одне слово, коли спеціальна комісія приїхала подивитися на витвір мистецтва, то застала його в досить плачевному стані. Треба було рятувати становище, і хтось запропонував звернутися до музичних майстрів.



Для роботи їм виділили простору кімнату в лартор-ганізацї, створили всі умови. Вісім майстрів робили для Сталіна гітару, четверо — балалайку, а Шльончик, сам, узявся за мандоліну. У тому, що він впорається (бо часу залишалось небагато), багато хто сумнівався. Але за півтора місяця (зазвичай на один такий інструмент потрібен рік, а то й два) Олександр зміг зробити мандоліну, аналогів якій якщо не в світі, то в колишньому Союзі точно немає. „Я все життя шукав щось нове, оригінальне, щоб здивувати всіх, у тому числі й себе, — каже майстер. — Перед тим як приступити до виготовлення тієї мандоліни, я пішов на базар і знайшов там бабусь, які продавали антикваріат. Купив у однієї перламутрові гудзики, в іншої — велику морську мушлю. У майстерні порізав їх на плоскі шматочки, з яких фабричний слюсар випиляв невеличкі фігурки. Цим перламутром інкрустував інструмент". Мандоліна вийшла на славу. Вже в Москві вона потрапила до Музею витончених мистецтв, а потім — до Музею унікальних інструментів. ЩоправДа, якими були відгуки самого іменинника про цей подарунок, достеменно невідомо, та це не так і важливо.

Душа — сопілка

Будучи методистом Обласного науково-методичного центру народної творчості, якось Олександр Шльончик відвідав село Хоробичі Городнянського району. Загравши на одному з інструментів місцевого ансамблю сопілкарів, майстер був вражений — настільки недосконалим було його звучання, Тоді й поставив собі за мету з'ясувати, від чого ж залежить якість звуку сопілки. 12 років вивчав розрахунки духових музичних інструментів, креслення, фотографії і таки вивів формулу (вперше у світі!), яка дозволяла аиготоя/шіи сопілки будь-якого музичного строю, пізніше саме за цим методом почали виробляти сопілки на музичній фабриці ім. П.Постишева. Безліч цих інструментів зробив і сам майстер, і один з них — для своєї онучки Наталочки. Зі своею сопілочкою вона об’їздила півсвіту, була в Італії, Франції, Німеччині, Чехії, Єгипті. „Можу сказати, що моя душа — сопілка, така ж ніжна, чутлива, ранима, — написала Наталія, вже старшокласниця, в одному із шкільних творів. — І коли одного разу розбили мій музичний інструмент, мою улюблену, найкращу у світі сопілочку, здалося, наче від моєї душі відкраяли величезний шматок, наче все стало порожнім, бездуховним, світ повернувся страшним буденним обличчям..."

Я впевнена, що такою ж ніжною, чутливою й ранимою є й душа Олександра Микитовича. Мабуть, за це у далекому 1947-му й покохала його на все життя Валентина Степанівна, дружина, з Якою прожито в мирі та злагоді ось уже 55 років.

— Познайомилися ми в ляльковому театрі, — згадує жінка. — Мені було 16 років, йому — 26. Я прийшла влаштовуватися на роботу артисткою. Директор прослухав мене і каже: „Ви нам підходите”. А в мене голос був високий-високий, і, коли я співала, Сашко почув, заходить і з порога: „Що тут за чижик співає?" І все життя називав мене тільки чижиком.

— А яким він був тоді, в молодості?

— По-моєму, найгарнішим, найкращим, найдобрішим. За весь час, що ми разом, він ніколи не образив мене, навіть голосу не підвищив, завжди лагідний, чуйний... Ми прожили довге життя. Всяке бувало, але хорошого було більше. Ми все робили удвох — і будинок будували, і дітей ростили, і у відрядження їздили, й інструменти робили. Я йому допомагала в усьому — стругала, шліфувала, змішувала фарби, полірувала. Разом ми їздили вибирати матеріал до „Зеленгоспу"— важко уявити, скільки дерева пройшло через наші руки...

Валентина Степанівна — теж професійний музикант, викладала бандуру в музичній школі, серед її учениць — керівник знаменитих "Соколиків" - Валентина Іщенко. Є учні і в Олександра Микитовича, одна з них — Олена Гросс — заради навчання у майстра переїхала з рідного Єкатеринбурга до Чернігова, живе тут уже 10 років. Саме вона працює нині в майстерні Олександра Шльончика, робить гітари, домри. Раніше учитель і учениця працювали разом, тепер — лише Олена...

У 2004-му році в гостинний дім Шльончиків прийшла біда — у Олександра Микитовича стався 1-й інсульт. Довго він лежав майже нерухомо, зір у нього погіршився. Дружина доглядала за ним, як за дитиною, і через якийсь час йому стало краще. Зараз він уже потроху встає, а ще — знову бере до рук свою улюблену сопілочку і грає. Віриться, що ці звуки мають чарівну життєдайну силу, що саме вони дадуть майстрові ту енергію, яка допоможе йому остаточно одужати, і що зовсім скоро, у квітні, коли Олександрові Шльончику виповниться 85, ми знову почуємо чудовий сімейний дует — Валентину Степанівну з її бандурою і Олександра Микитовича з його незрадливою сопілкою...

Валентина Євтушенко, «Гарт» №3 (2335) від 19 січня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.