Із танка - в танок

«Скандальний, епатажний і ексцентричний хореограф» — так Діму Коляденка охрестила українська преса. Він, дійсно, справляє таке враження. І тому, дізнавшись, що «зірка» (Діма завжди це підкреслює), яка працює з найвідомішими представниками вітчизняного й закордонного шоу-бізнесу, погодилась приїхати на ювілей 169-го навчального центру в Десні, ми трохи здивувались. А виявилося, що не приїхати Коляденко не міг, адже 15 років тому він служив саме в цьому центрі.



Звичайно, артист у житті не завжди такий самий, як на екрані. Але чомусь здавалося, що Діма Колядбнко саме такий, яким ми звикли його бачити в телепередачах «Шанс» і «Шоуманія», — неординарний, прямолінійний і з «зірковою хворобою». А він абсолютно без проблем погодився поговорити з нами, сфотографуватися й дати автограф для читачів «Гарту». Хоча при цьому весь час повторював: «Я — зірка, я — Діма Коляденко». Ми зустрілися у гримерці, де учасники балету Коляденка готувалися до виступу. І хоча там панував творчий безлад, це не завадило нам поговорити.



— Дімо, наскільки мені відомо, ти служив саме у Десні.

— Так, я служив тут два роки у 5-му танковому полку водієм-механіком. На жаль, зараз його вже немає. Хотів побачити своїх майорів, генералів, але й не здогадувався, що за цей час тут усе так змінилося. Служив у Десні увесь термін, бо був хорошим солдатом. Коли моїх однополчан після “учебки” відправили до інших частин, мене залишили виховувати солдатів. Дослужився я до старшого сержанта. Старшини мені не дали, бо проштрафився. Під час однієї із самоволок мене «застукали». У неділю в цивільному я катався на велосипеді у Десні. Мене побачив генерал дивізії. «Коляденку (а всі знали моє прізвище), як це розуміти?» — обурено спитав вій. «Я в самоволці», — відповів я. «Зараз же на гауптвахту!» Але я гауптвахти не боявся, бо хотів дізнатися, що це таке. Й досі пам’ятаю, що в День театру я відбував покарання Вимазував об стіну руки й малював собі під очима кола, щоб охоронці бачили, як мені погано, як я страждаю. Я — артист і грав навіть на гауптвахті. Через день мене звідти випустили , тому що намічався якийсь дуже відповідальний концерт і я мав підготувати виступ (в той час у мене були дитяча й доросла групи, з якими я двічі на тиждень займався танцями).

— А після закінчення своєї служби ти не мав наміру продовжити свою військову кар ’еру?

Боже збан! Навіщо мені бути військовим, якщо я артист, випускник театрального, балетного мистецтва вчився у Франції. Але після закінчення служби мене 10 років переслідували сни про те, що я маю повернутися в Десну. Живучи з однією дружиною (хореограф Олена Коляденко. — Авт.), потім — з другою (співачка Ірина Білик. — Авт.), я часто прокидався й говорив: «Уявляєш, знову цей страшний сон!» Осад від армії був колосальним. Я замислювався чому. Мабуть, тому, що я часто їздив у багатоденні відпустки. Перша була, коли я хотів одружитися, потім я їздив у театр по костюми, ще згодом возив до Києва секретні карти. Разів чотири я покидав армію на багато днів, і щоразу доводилося повертатися.

— А з того часу й до сьогодні ти в Десні більше не був?

— Ні, жодного разу. Тому із задоволенням погодився приїхати сюди привітати офіцерів. Я взагалі люблю повертатися в місця, де провів деякий час. А в Десні я прожив два роки. Мені хотілося знову подихати цим повітрям.

— Зі своїми однополчанами спілкуєшся?

— Звичайно, у мене були друзі в армії. Але доля повернула гак, що ми трохи загубилися, втратили зв'язок А нещодавно я був на кіностудії ім. О.Довженка, там до мене підійшов молодий чоловік і каже: «Дімо, Ви мене пам’ятаєте? Ми з Вами разом служили. Тільки я був в іншій роті». А ще якось на гастролях у Донецьку підійшов 5-річний хлопчик і попросив: «Підпишіть, будь ласка, листівку. Мій тато з Вами служив». Мені це дуже приємно. У мене й в самого син, Філіпп, йому 14 років. Якось я у нього спитав: «Філіппе, ти збираєшся в армію?», на що він відповів: «Тату, ну ти що?» А я йому: «Так, ти підеш в армію!»

— А ти б хотів, щоб син служив?

— Не просто хотів би, так треба! Я вважаю, що жінка має народжувати дітей, а чоловік — служити в армії. Філіпп буде служити, однозначно, бо має стати чоловіком. Я чоловіком став тут, у Десні. Адже армія — це дисципліна, режим, фізична підготовка, фігура і м’язи, стройова, спілкування, це, врешті-решт, присяга Батьківщині. Не знаю, як зараз, а для нас це було важливо.

— А як ти ставишся до того, що службу в армії хочуть зробити лише контрактною?

— Контрактна служба — це теж розкішна система. Якщо у нас будуть професіональні солдати, як в американській армії, — накачані, дисципліновані, — це лише на краще. Я за обидва варіанти армії. Хлопцям обов'язково треба служити, бо справжнє виховання їм дає не мама, не тато, не школа, а саме армія.

— Крім Десни, в яких містах нашої області ти ще бував? Які твої вражання від Чернігівщини?

— Я об'їздив весь світ — Америка, Канада, Дубай, Англія, Франція тощо. А Україну об’їздив усю вдовж і впоперек, тому що ми з моїм балетом працювали й працюємо з першим ешелоном артистів Росії й України — Філіппом Кіркоро-вим, Лолітою, Борисом Моїсеєвим, Софією Ротару, Таєю Повалїй, Сашком Пономарьовим, ЕІ Кравчуком, Ірою Білик. Звичайно, я був і в Чернігові сто разів. Більш того, в Чернігові я ставив виставу для вашого драмтеатру — «О'кей, Мойшо». Вона й досі є в його репертуарі.

— Чомусь наше місто у Києві вважають провінцією. Ти з цим згоден?

— Чернігів — чистий, там театр на нисоті, там є «МакДональде», а це уже не провінція. Я знаю, що в мери міста балотувався мій друг - Олексій Діеєєв-Церковиий. Я до вас їздив щодня протягом трьох місяців, коли працював над виставою. Я там знаю все: де наймодніші кав'ярні, який ресторан найкращий, де иайкругіший готель, як доїхати до вокзалу. Я не вважаю, що Чернігів — провінція, я вважаю, що це культурне й виховане місто неподалік від Києва.

— Дімо, ти й хореограф, і телеведучий. У «Шансі» ти не лише постановник танцювальних номерів, а й пробував себе як співак та продюсер. У якому з цих амплуа тобі працювати найцікавіше?

— Мені завжди цікаво братися за те, чим я ще не займався. Я можу все, адже я — Діма Коляденко. Не можу сказати, хто я сьогодні — хореограф чи ведучий. Я — телезірка, а через півроку буду й зіркою кіно. Якраз зараз починаються зйомки художнього фільму «Балетмейстер», де я гратиму одну з головних ролей. Хоч я і так постійно в ефірі на всіх каналах. Який не ввімкнеш — всюди Діма Коляденко, і він то один, то зовсім інший.

— А на якому каналі тобі подобається працювати найбільше?

— Я завжди повторюю, що мій улюблений канал — це «Новий», улюблена телепередача — «Шоуманія». Тому що там я справжній, там я розповідаю про зірок, хвалю і лаю їх. Це моя каша, в якій я варюся вже 20 років і в якій усе про всіх знаю: хто з ким спить, хто кого образив, хто кому скільки заборгував, хто як працює, хто вмів танцювати, хто не вміє.

— А як же «Шанс», у якому всі звикли тебе бачити?

— А «Шансу» я вдячний! за п’ятирічну співпрацю, за те, що там — моя подружка Наташа Могилевська, мої друзі Кузька Скрябін та Ігор Кондратюк.

— Ти так тепло про них говориш, наче про свою сім’ю.

— Так вони й справди для мене уже родичі. А «Новий канал» і моя команда в «Шоуманії» — це моя любов. І вони, я знаю, обожнюють мене.



Виступ Діми Коляденка та його балету був для глядачів, які зібралися на концерт у Будинку офіцерів, повною несподіванкою. Артисти показали чотири яскравих номери, а Діма заспівав пісню з репертуару Coco Павлі-ашвілі «Пой со мной» і привітав офіцерів із Днем Збройних сил України та із 65-річчям навчального центру «Десна». А натомість отримав медаль «Почесний деснянець», яку обіцяв надіти для ефіру «Нового каналу» 23 лютого.



Аліна Долинець, «Гарт» №50 (2334) від 7 грудня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.