Як стати чемпіоном?

Денис Бистревський (справа) і Олексій Шелест — спортсмени, якими може пишатися не лише Чернігівщина, а й уся Україна. У свої юні роки хлопці стали чемпіонами світу: один — із плавання, другий — із настільного тенісу.



Денис переміг на Дефлімпійських іграх, Олексій — на Всесвітніх літніх іграх Спеціальної Олімпіади. Таких, як вони, називають «людьми з обмеженими фізичними або розумовими можливостями». І тим вагоміші їхні перемоги, адже хлопці досягли таких результатів, які і більшості здорових людей непідвладні. Денис і Олексій займаються різними видами спорту. І вади здоров ’я у них різні. Але вони схожі між собою тим, що обидва сором’язливі, скромні й на «зіркову хворобу» не страждають. І на наше запитання відповідають однаково: треба багато працювати й вірити у свою перемогу.

Бистревський - найшвидший у світі

3 Денисом Бистревським я познайомилась під час його тренування у басейні. Навіть не вірилось, що цьому високому стрункому хлопцю всього 20 років і що він уже чемпіон Європи та двократний чемпіон світу. Денис цілком підтверджує своє прізвище: він найшвидший у світі плавець у короткому спринті серед людей із вадами слуху (для них, як і для спортсменів з іншими фізичними вадами, проводяться окремі змагання). І перемоги Дениса не менш вагомі, ніж такі ж досягнення фізично здорових людей.



Спілкувалась я з чемпіоном через його тренера — Дмитра Гунька, який став для Дениса не лише перекладачем, а й наставником і другом.

— Якби не Дмитро Анатолійович, — каже хлопець, — я б не досяг таких висот.

Тренер теж вважає, що спортсмен і його наставник — це єдине ціле, тож і перемога — заслуга обох. Сам Дмитро Гунько навчався в Чернігівському державному педагогічному університеті на факультеті фізичного виховання. До спорту був небайдужим з дитинства, займався велоспортом, веслуванням, футболом. А згодом буквально захворів плаванням. Цьому захопленню і присвятив усі роки навчання в університеті. А після його закінчення, попрацювавши вчителем фізвихо-вання, зрозумів, що хоче бути саме тренером. У 2001 році набрав групу дітей, із якими почав займатися плаванням. Тоді й познайомився з Денисом, який записався на заняття в його групу.

— Коли я закінчив свою спортивну кар’єру і весь свій час присвятив вихованцям, почав шукати серед них того, хто може стати чемпіоном, — розповідає Дмитро Анатолійович. — Денис був саме таким. Тож у 2003 році ми з ним почали серйозно готуватися. У нас була мета — потрапити до збірної України з плавання й виступити на Дефолімпіаді (олімпіада для спортсменів із вадами слуху. — Авт.). І ми цього досягли: у 2006 році Дениса включили до складу національної збірної. Там усі такі, як він, тому й спілкуватися їм між собою легко. Але працювати з такими спортсменами трохи складніше, ніж зі звичайними. Адже у світі глухих усі почуття загострені, вони й на поразки реагують гостріше, й успіхам радіють більше.

Спортивна кар'єра Дениса розвивається так стрімко, що йому майже не доводиться засмучуватися. Минулого року він взяв участь у Чемпіонаті Європи з плавання у Греції. Хороша спортивна підготовка плюс удача, яка, як відомо, усміхається новачкам, і Денис — золотий та срібний призер. А в серпні цього року він чотири рази піднімався на п'єдестал на Чемпіонаті світу на Тайвані, завоювавши чотири медалі. Дві з них золоті: у короткому спринті (50 м) вільним стилем в індивідуальному заліку і в естафеті (4 по 100 м) вільним стилем у складі збірної України. Срібло та бронзу Денис виборов в естафетах (4 по 100 м комбінованим стилем і 4 по 200 м вільним стилем). Ці результати говорять самі за себе. І тепер ніхто не подивиться скептично на хлопця з «провінції» (так називають Чернігів у столиці), як було спочатку. Своїми перемогами він показав, на що здатен, і вивів свою збірну далеко вперед.

— У Києві нас зустрічали дуже урочисто, — розповідають Дмитро Анатолійович і Денис. — Адже збірна України своїми досягненнями викликала на Чемпіонаті світу фурор, здобувши 12 золотих, 6 срібних і 4 бронзові медалі. Всі думають, що це завдяки стимуляторам, які вживають наші спортсмени. Перед цими змаганнями, як і завжди, українській збірній влаштували суворий допінг-контроль. Чомусь у світі не можуть повірити, що ми наполегливо працюємо, аби гідно виступити, і для цього нам не потрібен ніякий допінг. А ще на Тайвані важко було тому, що там клімат своєрідний, не схожий на наш — висока вологість повітря, смог.

І, мабуть, тим вагоміші досягнення наших спортсменів, які можуть перемагати у будь-яких, навіть найважчих, умовах.

Окрім плавання, у чемпіона не вистачає часу більше ні на що, навіть на навчання. Тому після закінчення школи він нікуди не вступав. Для нього плавання — це і захоплення, і професія. Він — спортсмен-інструктор збірної України, а Дмитро Анатолійович, якому, до речі, лише 27 років, — провідний тренер збірної України. За високі спортивні до сягнення їм обом виплачується прези дентська стипендія. Вони вважають, що їм пощастило займатися улюбленою справою та ще й отримувати за це гроші

Зараз Денис із тренером готуються до Дефлімпійських ігор 2009 року. Займаються двічі на день. Це дуже великі фізичні навантаження, жорсткий режим Напівжартома-напівсерйозно Дмитро Анатолійович каже, що єдина причина, через яку спортсмен може пропустити тренування, — це його власна смерть, у крайньому разі — тяжка хвороба. Але Денис працює з усіх сил і ні на що не скаржиться. На те він і чемпіон.

— Організм спортсмена — як натягнута струна. Трохи перетягнув — і вона рветься, — каже тренер. — Тому ми з Денисом готуємось хоч і напружено, але дуже обережно, щоб він не перетрудився, не захворів. Адже попереду у нас, сподіваюсь, ще багато перемог.

* * *

Чемпіон тренується на дитячому велосипеді

Важко повірити, що чемпіон Всесвітніх літніх ігор Спеціальної Олімпіади-2007у Шанхаї 14-річний Олексій Шелест готувався до змагань не у спортивній залі, а в приміщенні, де зазвичай проводяться свята. У Прилуцькій спеціальній школі-інтернаті спортзала уже 2 роки в аварійному стані. Тому діти займаються де прийдеться. Але учитель фізкультури і тренер хлопчика Сергій Халамей зумів виховати олімпійського чемпіона навіть у таких умовах.



Родом Олексій із Носівки. Якби він залишився вдома, то, мабуть, так і не розкрив би свого таланту. Його тато помер, мама безробітна, а є ще дві старші сестрички — Катя і Леся. Тож у сім’ї немає грошей, аби віддати хлопчика до спортивної школи. їм і на життя часто не вистачає. До того ж в Олексія легкий ступінь розумової відсталості. Тож, як кажуть, усі дороги вели його до Прилуцького інтернату, де виховуються діти з такими вадами. З третього класу він живе тут і лише на канікули їздить додому. Коли був там останнього разу, мама хворіла, а в будинку через несплату відключили опалення.

Та, незважаючи на усі життєві негаразди, Олексій дуже життєрадісний і відкритий. І слава його нітрохи не зіпсувала. Своїми перемогами він не вихваляється, хоча пишатися є чим.

Настільним тенісом хлопчик почав займатися з того часу, як потрапив до інтернату. Якось прийшов на заняття, спробував — сподобалось. З того часу, говорить Сергій Олексійович, Льоша мало не спить з ракеткою. Тренується він дуже наполегливо, дослухається до порад тренера. Вони самі зробили спеціальний тренажер для відпрацювання ударів (так зване «колесо»). Це звичайний дитячий триколісний велосипед. Він перевертається догори, й Олексій ритмічно б'є ракеткою по передньому колесу, ніби відбиває м’яча. Потім тренується з м’ячем уже на столі — то з тренером, то з іншими дітьми. Отож підготовка до змагань серйозна. І не лише в Олексія. Сергій Халамей займається з багатьма вихованцями. Директор інтернату Людмила Скворцова розповідає, що Сергій Олексійович буквально живе в інтернаті. Охоче займається з дітьми, возить їх на різні змагання. Одне слово — від нього діти отримують увагу й турботу, якої їм гак не вистачає. І це приносить результати. Так, у класі, де навчаються дев’ятикласники, уся стіна завішана спортивними нагородами — медалями, грамотами, відзнаками, які здобули вихованці інтернату. І, звичайно ж, найпочесніші серед них — золота і срібна олімпійські медалі Олексія. До збірної України з настільного тенісу він потрапив після перемоги на Національних літніх олімпійських іграх України у травні 2006 року До цього була низка обласних перемог і першість на Молодіжних спортивних іграх в Очакові. Сергія Олексійовича запросили бути тренером національної збірної з настільного тенісу. У її складі вони з Олексієм і поїхали на Спеціальну Олімпіаду до Шанхая (Китай), у якій з 2 до 11 жовтня змагались із 24 видів спорту команди зі 169 країн. 70 країн представили своїх спортсменів з настільного тенісу. Серед них були й наші Олексій та його партнерка, 24-річна жителька Миколаєва Наталія Косміна. З нею в парі він переміг в Очакові, тому тренери вирішили підготувати цей успішний дует і до участі в Олімпіаді. Льоша й Наташа заприятелювали, хоча хлопець зізнається, що грати в теніс йому все ж таки легше самому—не треба ні під кого підлаштовуватися. Наші тенісисти обійшли всіх. У фіналі вони змагалися з трьома китайськими парами, парою з Угорщини та парою з Росії.

— Боротьба була напруженою і хвилюючою, — говорить тренер. — Але ми їхали на змагання лише по перемогу. І Льоша, й Наташа — молодці, вони виклались на повну, показали всю свою майстерність. Тож цілком заслужено отримали олімпійське золото. Для мене найбільш хвилюючою і яскравою була мить, коли Олексій у партії за друге місце забив останнього м'яча супернику і переміг в особистому заліку.

— Ми із суперником (китайцем) всю і гру йшли очко в очко. Коли рахунок став 11:10 на його користь, я зосередився і зрівняв рахунок. Останнє, вирішальне очко розігрували дуже довго. Але все ж таки я переміг, — з радістю, але скромно розповідає Олексій. За його словами, секрет успіху в юму, що треба надмірно не хвилюватися, грати уважно й зібрано. А Сергій Олексійович додає, що треба любити свою справу, вкладати в неї душу.

Крім тенісу, Олексій дуже любить грати в футбол і вчити напам’ять вірші, знає Гімн України.

— Коли ми повернулися з Олімпіади, мені треба було вивчити аж три вірші Шевченка, — каже хлопчик. — І всі я розказав на 11 балів. Мені треба п'ять хвилин — І я уже залам 'ятав.

Ось такий він, наш чемпіон, здібний не лише до спорту. І нехай шкільну програму в звичайній школі він осилити не може, зате його спортивним успіхам може позаздрити будь-який середньо-статистичний школяр.

Треба багато працювати І завжди вірити у свою перемогу. Інакше не можна, — говорять чемпіон і його тренер.

Аліна Долинець, «Гарт» №46 (2330) від 16 листопада 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.