10 років Олександр носить дружину на руках

„Можливо, що в цьому світі ти всього лише людина, але для когось ти — весь світ”. Вже не пам’ятаю, хто так сказав, але цими словами можна коротко описати все подружнє життя Олени та Сашка Котляренків із Киїнки Чернігівського району. Вони разом уже майже п’ятнадцять років, десять із яких Олена прикута до інвалідного візка. За цей час чоловік став для не ї „руками і ногами ”...



ЛЮБЛЮ САШКА БІЛЬШЕ ЗА ЖИТТЯ

Струнка дівчина виділялася з-поміж інших дівчат на дискотеці. Танці були її захопленням: вона шість років займалася у шкільному хореографічному ансамблі й була однією з найкращих учениць. Дівчина танцювала дуже гарно і всі звертали на неї увагу... Раптом вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Дівчина обернулася і побачила, що на неї дивиться дуже гарний хлопець.

— Ой, дівчата, можу побитися об заклад, що він підійде до нас познайомитись, — сказала вона подружкам, з якими прийшла на дискотеку.

— Та ні, він просто дивиться... — заперечили вони.

— Кажу, що так і буде. Серцем відчуваю.

Сіялося саме гак, як вона й говорила. Хлопець підійшов до дівчини і за пропонував познайомитись.

— Як вис зваги? Мене Сашком

— Олена.

Вони трохи поговорили, і Сашко запропонував дівчині провести її додому. А що, живе вона далеченько, аж у Киїнці. Від міського парку в Чернігові, де проходила дискотека, до її дому більш ніж десять кілометрів...

— Після танців почекай мене на зупинці, — попросила вона Сашка.

І знову пішла танцювати. Та й забула про хлопця, а вже вдома спохватилась:

— Мамо, уявляєш, такого хлопця зустріла... І от халепа. Як же тепер бути? Мабуть, ми більше ніколи не побачимося...

Мати тільки усміхнулася. Оленка тоді зустрічалася з хорошим хлопцем, який її дуже кохав, і нібито відповідала йому взаємністю.

—Не хвилюйся, якщо це твоя доля, то нікуди він не дінеться, ще зустрінешся з ним, — сказала мати, щоб заспокоїти доньку. Вона ж іще така наївна і майже нічого не знає про життя. Та й звідки? їй ледве вісімнадцять виповнилося.,.

Сказала... і наче у воду дивилася.

Минуло три дні. Оленка саме стояла за прилавком (вона навчалася у торговому технікумі, а практику проходила в універмазі „Сіверський”), аж бачить: іде якийсь хлопець і всміхається до неї.

Дівчина не встигла навіть згадати, де вона його бачила, як він підійшов і заговорив до неї: — Олен ко, я дуже радий, що побачив вас знову. Ви можете полишити свої справи і поговорити зі мною кілька хвилин?..

Дівчина здивувалася: „Цікаво, а звідки він знає моє ім’я?” Але не відмовила, вийшла. Й одразу ж почула:

— Давай одружимось!

— Я оніміла, — зізнається Олена. — Вперше бачу, а вже заміж кличе. Почала питати, хто він, що і як. А Сашко мені: „ Пам’ятаєш дискотеку, кафе „ Теремок"... Ти тоді мені ще пообіцяла, що дозволиш додому провести. Я як дурень до другої ночі чекав тебе на зупинці". І справді, не впізнала, під світломузику люди по-іншому виглядають... Я погодилась вийти за Сашка одразу ж, зрозуміла, що кохаю його більше за життя, хоча зовсім його не знала як людину, але вже тоді мені здалося, що він надійний чоловік. Трохи пізніше з ’всувалося, що того дня він зайшов до магазину випадково — мешкав на Ро-коссовського, а „Сівереький"на цій вулиці. Наступного ж дня ми віднесли заяви до ЗАГСу, а через півтора місяця, коли закінчився піст, одружилися.

ФОРМУЛА КОХАННЯ СИЛЬНІША ЗА СТРАЖДАННЯ

П’ять років подружнього життя промайнули як один день. Оленка працювала в магазині й навіть встигла три місяці побути завмагом. А Сашко працював муляром на будівництві, хоча закінчив залізничне училище. Будував школи, а потім поїхав до Москви гроші заробляти. Дружина залишилася вдома сама. Коли їй ставало сумно, вона йшла до Десни поплавати, попірнати...

— Я дуже люблю воду, — говорить Олена. — якось молодша сестра Таня, щоб я не сумувала, запропонувала поїхати на Голубі Озера, що в Ріпкин-ському районі. Коли приїхали, я одразу ж стрибнула у воду з берега... Вдарилася головою об дно і одразу ж знепритомніла. Добре, що Таня була поряд, — витягла. До тями я прийшла тільки в райлікарні у Ріпках. Виявилося, що в мене зламаний шийний хребець. Місцеві лікарі допомогти не могли, тому викликали фахівців із Чернігова. ТІ ж приїхали лише наступного дня й оперувати почали вже через 15 годин після травми, а стовбурові клітини починають відмирати через 4-5 годин (про це я дізналася вже пізніше). До того ж перша операція була зроблена невдало. І як наслідок — я прикута до інвалідного візка. Була й друга операція, а за нею й третя, після якої я почала трохи відчувати руки і ноги. А Сашко після трагедії приїхав майже одразу. Йому моя подруга повідомила, що я в лікарні, але про те, що сталося насправді, промовчала. Він у Ріпках зі мною більш ніж місяць сидів, покинув лише один раз, щоб поїхати до Москви звільнитись...

І ось уже понад десять років чоловік не працює. Він вдень і вночі поряд зі мною. Чистить мені зуби, зачісує, годує...

До розмови приєднується Сашко:

— З Оленчиною мамою їх не можна залишити й на хвилинку. Тільки-но кудись піду, приходжу — обидві плачуть: тещі шкода своєї доньки, а Оленка жаліє свою маму... Вона вже старенька. Тому на роботу влаштуватися не можу, боюся залишити Оленку саму: раптом щось знадобиться? Її пенсії нам не вистачає. Та й допомога з догляду — лише 70 гривень, які платять один раз на три місяці. А грошей треба багато, на самі лише засоби гігієни півпенсії йде, а ще ж у санаторій їздити треба кожного року — Олені після лікування легше стає: спина менше болить. У соцзабезі путівку дають один раз на три роки, тож доводиться шукати спонсорів, які б оплатили її поїздку. Минулого року такі знайшлися. А ще ліки... Добре батьки поряд, допомагають нам чим можуть. ..

— Але ж ваше життя, напевне, складається не з самих лише проблем?

— НІ. У нас з'явилося багато друзів зі схожими проблемами. Ми з ними спілкуємось, їздимо одне до одного в гості. Були і в Судаці, і я Севастополі, їздили до Оленчиної сестри у Карпати (вона вийшла туди заміж). Щоправда, це також проблема: транспорт не розрахований на людей з особливими потребами. В Оленчиного батька е машина, але їй вже 33 роки! Тож і виходить: кілометр їдемо, десять штовхаємо!

— А ще він у мене вигадник, — додає Олена. — Кілька років тому такий день народження мені влаштував, з повітряними кульками! Іншого разу звозив на річку... За ці десять років я побувала там, де за всі 23 роки здорового життя не була!.. Не знаю, що б я без Сашка й робила, він для мене — все! Чого я найбільше хочу в житті? Ходити. А ще народити дитину. Сашко також цього дуже хоче. Це буде найкраща дитина у світі!..

Р. S. Багато людей думають, що їм важко живеться, але, дивлячись на таких людей, як Олена та Сашко, розумієш, що бути щасливим можна за будь-яких обставин. Треба тільки захотіти. Як сказав один мудрець: „Хочеш бути щасливим, будь ним!"

Ольга Мусій, «Гарт» №41 (2325) від 12 жовтня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.