80- річна наречена

Статистика свідчить, що середній вік людей, які одружуються, у жінок 30 років, у чоловіків - 33. Але, окрім холотоі середини, є і крайнощі. Так сталося і з Євдокією Лисак із Рпок - вона стала нареченою у 80 рокв.



Зрозуміло, нас зацікавило, що ж примусило її вийти заміж у такому повважномy віці... і ось гартівці вже біля будинку Євдокії Іванівни. Стукаємо у двері і нам відчиняє приємний чоловік років 65-ти, знайомимось і з’ясовуємо, що це Микола Нестеренко.

— Так її нема, на базар гмшла... — відповідає Микола Васильович. — Можливо, за годину буде, ви почекайте.

Довго чекати не довелося, буквально за п'ять хвилин до хати увійшла симпатична бабуся.

— Про вовка промовка. Це моя дружина...

„Дружина?! Я б ніколи не дала їй 80! Одружитися з такою жінкою, мабуть, хотіли б багато чоловіків”, — подумала я і почала пояснювати мету мого візиту до Ріпок.

— Ой, звідки ж ви дізналися про мене? — здивувалася Євдокія Іванівна.

— Робота така...

— Як сталося так, що я вийшла заміж? Ми з Миколою вже більш ніж ЗО років разом живемо, відтоді як я повернулася з Казахстану до Ріпок. Чекала я, чекала, доки він запропонує руку та серце, а він навіть і не намагався цього зробити, хоч і казав, що кохає. Врешті-решт я не витримала і кажу йому:„Миколо, може, одружимось? Все-таки 30 років чекаю, доки ти наважишся!” А він не погоджується. Каталізатором же нашого одруження стало те, що я учасник Великої Вітчизняної і мені держава надає пільги щодо оплати квартири, різних послуг, а моєму чоловікові — ні. Тож для того, щоб ці пільги поширювались на обох, довелось одружитись. Отак я його на собі женила.

Що ж до мого життя, то тяжким воно було. Я народилася, як зараз кажуть, у багатодітній родині. У батька з матір ’ю нас було дванадцятеро: Мишко та Над -ійка, Оленка та Іринка, Га-линка, Тетянка та Андрійко, Паша, а ще і Коля був, він на війні загинув... Пам’ятаю тільки, як батько жалівся, що товариш Сталін на дітей великі податки ввів і що він не може дозволити собі купити цукерок дітям, бо їсти зовсім нічого буде. А ми ж і так перебивалися з хліба на воду. Ходили ми в дранті, у хаті була тільки одна пара черевиків — батькових. Улітку ще нічого, можна й босоніж бігати, а взимку доводилось ту єдину пару по черзі взувати. Поки мала була, батько на руках до школи носив і забирав. А коли підросла, то до обіду вдома сиділа, а потім, коли повертався батько з роботи, взувала його черевики і йшла на другу зміну до школи, так хотіла вчитись. Завжди брала участь в усіх концертах у школі, і якось мені за це дали нові черевики. Як я летіла додому! А взуття у руках несла, щоб служило довше... Та закінчила лише три класи — через податки діти були змушені йти у ранньому віці працювати, я подалася в колгосп. Старші сестри та брати на той час уже давно порозліталися хто куди, аби не сидіти у батьків на шиї.

А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА

Коли в Ріпках з’явилися фашисти, тих, хто тихо сидів і робив те, що вони накажуть, не чіпали. Мені доводилось і тютюн садити, і скот пасти, і землю обробляти. Якось вони посадили дівчат в ешелони і відправили до Німеччини по корів. По приїзді нам дали стадо і відправили пішки до Ріпок (це робилося для того, щоб ворожій армії було що їсти), і ми півтора місяця гнали німецьких корів на свою батьківщину. На людей ніхто не зважав, а скот перераховували , щоб чогось не сталося. Якщо фашистам не подобалось, як ми доглядаємо тварин, нас карали.

Після перемоги легше жити не стало. Було, десять днів лише холодну воду пила, поп’ю водички — і на будівництво, цеглу тягати. А згодом почула, що вербують до Казахстану на шахти. Я туди — шукати кращої долі. Там же на шахті й познайомилась зі своїм першим чоловіком Володимиром. Він був ув’язненим за політичною статтею — десь щось не так сказав, щоправда, я не доп итувалась подробиць... А коли я виходила за нього заміж, то він уже звільнився. Ми поселилися у власному будинку. Прожили разом дванадцять років, а потім з'ясувалося, що у нього рак легенів: він добував мідь і пил осідав у нього на легенях... На згадку про нього у мене залишилась донька Люда.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Після його смерті я вже не могла залишатись там, усе нагадувало про Володю, тому і вирішила повернутися додому. Влаштувалася на молочний завод (де і пропрацювала до пенсії). Оселилася у своєї тітки. Пізніше до неї на квартиру поселився і Микола... У тітчиній хаті й познайомились. А коли у 1974 дочка вийшла заміж і виїхала до Москви, ми з ним почали жити разом. А 1 березня цього року одружилися... Ох і раділи ж мої онуки та правнуки, що баба заміж виходить! А в мене ж їх п’ятеро.

Ольга Мусій, «Гарт» №21 (2305) від 25 травня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.