«Татку, як же довго я тебе чекав!»

Такої трагедії Олишівка Чернігівського району ще не знала: 2 січня на одному з чотирьох місцевих кладовищ ховали 4-річного Сашу Рудого та його вітчима, 28-річного Олександра Ганича. Обидва втопилися перед Новим роком у річці Смолянці, що протікає у кінці городу Ганичів.



— За лічені хвилини я втратила сина і кохану людину, — говорить Наталка Руда. — башу я народила у першому шлюбі, а з Олександром познайомилася вже після розлучення з чоловіком. То було кохання з першого погляду. Сама я родом з Одещини. Згадую, як ми разом з Олександром вперше приїхали до мене додому. бин кинувся до нього зі словами: „ Татку, як же довго я тебе чекав!” Ще до знайомства із Сашею я жартома називала сина Олександром Олександровичем, хоча його справжнього батька, узбека за національністю, звали Нематом. Разом з другим чоловіком ми працювали у Києві будівельниками. Він був турботливим, уважним, не гуляв, не пив горілки. У селі ми купили хату, завели господарство. Саша хотів, щоб я наро-щила йому дівчинку. Того дня він допомагав колишній власниці будинку клеїти шпалери. Я заходилася білити грубку перед святом. Чоловік повернувся додому близько четвертої години дня. Набрав гарячої води, аби помити велосипед. Маленький Саша захотів вийти надвір разом з батьком. Тоді я бачила їх живими востаннє... Коли Олександр мив на вулиці велосипеда, до нього прийшов товариш Олександр Дрозд, аби поговорити про роботу в Києві. А син скористався тим, що за ним ніхто не дивиться, і побіг до річки. Дійшов по крихкій кризі до середини Смолянки і провалився. Сашко кинувся йому на допомогу.

Свідком трагедії був батько Наталки — Леонід Михайлович.

— Я пиляв дрова за будинком і почув крики біля річки. Дивлюся.у воді обидва Олександри. Кинувся до них. Сашко старший борсався у крижаній воді."Йому вдалося доплисти до малюка і передати його мені. Скільки хлопчик пробув у річці — невідомо.



Я бігом поніс його до хати, де віддав доньці, але, як виявилося, було вже пізно: онучок помер. Тоді цього я ще не знав, бо кинувся рятувати зятя, але його вже на поверхні не було.

— Батько віддав мені синочка, а я кричу: „Де Саша?!'" Стала зривати з малого одяг, намагалася робити штучне дихання, але у нього з рота вже текла піна. Тоді я пригорнула тільце до себе і побігла до лікарні. Дорогою впала. Довелося повернутися назад. Я тоді не розуміла, що роблю. З того дня моє життя перетворилося на муку...

— До нас дитину доставили вже мертву, — говорить головний лікар Олишівської лікарні Галина Чоп. — Чергова медсестра зробила йому укол кардоміну, щоб запустити серце. Безрезультатно.

Наступногодня до Олишівки прибули водолази — на пошуки тіла Олександра Ганича. Натрапили на утопленика за другим зануренням.

У ніч перед трагедією Наталці наснилося, що поруч з їхнім угодованим поросям стояло худе, а її чоловікові — що його теща відрубала голову чорному котy.



— Думаю, що чоловік загинув через прокльони своєї матері, — І говорить Наталка. бо вони не мирили. Мати не раз бажала синові якнайшвидше потрапити до свого покійного, батька. Так воно й вийшло. Звертаюся до усіх батьків світу: бережіть своїх дітей! Матері, не проклинайте їх, бо материнське прокляття найсильніше! У труну синочкові я поклала іграшкового слоника, якого хртіла подарувати йому на Новий рік.

Андрій Димич, «Гарт» №3 (2287) від 19 січня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.