Всі у поле! Сінокіс у розпалі!

Олег Новик: "Пішла, Княгиня!"

Куди ж ти пішла, навісна?! — кричить баба Люба, завертаючи кобилу до двору. Любов Павлівна сидить на возі на велетенській копиці сіна, у білій хустці, яка здорово відтіняє засмаглу шкіру. У дворі їх із Чайкою зустрічає чоловік.
— Сіно кому?—питаю у павлівців (село Павлівна Ріпкинського району).
— Та їй же, Чайці. А ще корова у нас є, — відповідає Володимир Лопатко.
— Чого ж жінку зверху усадили?
—  Він накидав, а я вже привезла, — відповідає за чоловіка Любов Лопатко.
Така картина для цієї пори не диво. Скрізь на полях косять, гребуть, перевертають, звозять сіно. Всі поспішають, аби до дощу встигнути.

Косарі беруть по 20-30 гривень за годину

Дорога пішла на Любеч. Дніпро. Скрізь луки та луки. Трава ледь не по пояс. А людей нема, не косить ніхто.
— Рано ще. Вода стоїть, — сказали нам у сільраді. — За село їдьте, у поле, на людські городи. Всі зараз там працюють.
Невеличкий тракторець їде якраз у бік поля. З причепа стирчать граблі, вила. Точно по сіно.
— Із собою заберете? — прошу людей.
— Стрибай, — суворо говорить чоловік у причепі. Видно, головний тут.
— Це, мабуть, ваш свекор? — питаю у гарної молодиці у світлій квітчастій сукні.
Ірина киває головою.
— І діти у вас є?—веду розмову далі. Тракторець їде поволі, тихенько гурчить.
— Є двоє. Молодшенька — Катруся, їй вісім місяців. Старший, Дмитро, на няньках, йому майже дев'ять років.
Дорогою між собою обговорюють людські городи — он там бадилля на картоплі одне в одно, а там он лисе скрізь. Проїжджаємо один город, другий. Десь ще й не скошено, а там — лише отава стирчить.
—  Як же прізвище ваше? — продовжую знайомство.
— Палій. Тільки не той палій, що у Замглаї орудує. Так і напишіть, — сміється Микола Олексійович. — Ми усі тут Палії.
— Приїхали. Добре підсохло,—констатує чоловік, ворушачи сіно рукою.

Дістають з воза граблі, вила. Граблі дерев'яні. Чи не саморобні?
— Ага. Свекор мій робив, — нахваляє Іра.
— Ручка з берези, войлок осиковий, зубці—дубові. Треба до всього брати різне дерево, — пояснює чоловік. — Ручка має бути міцною, але й легкою. Тому взяв березу. А зубці з найтвердішого дерева, щоб не ламалися.
— Та вони й такі щораз відпадають, — додає Михайло.
Сім'я взялася за граблі. Швидко-швидко згрібають сіно докупи.
—  Усе це для корови Лиски.
Батьки тримають, — говорить Михайло. — Вчора вже купили частину он на тому полі. Ще сьогодні докосимо. І вистачить.
— Віддали півтори тисячі. За трактор заплатили, щоб перевіз, та за саме сіно.
— І скільки сіно коштує?
— Три гривні за пуд (16 кілограмів). Та хто там його ретельно міряє. Глянув хазяїн на копицю і говорить ціну. Як своя техніка є та сили, то добре. А як старі люди? За те, щоб накосити, — заплати, перевезти — заплати. От тобі і своє.
— Найняти косарів можна?
— Нанімай. Тільки ж беруть немало. Хто 50 гривень за день, а хто і 20-30 за годину. Ще ж нагодувати треба, сто грам налить. Якщо косарку взяти, то 5 гривень за годину.

Трактор в полі дир-дир-дир...

— Ох і добра цього року трава, — нахвалює Михайло. — Густа-гус-та. Для трави треба весняні дощі. Тоді буйна виросте.
— Та ще обов'язково косити кожен рік треба. Як раз не покосиш, то нічого доброго не буде. Та й отаву, як висока виросте, то або знов покосити, або випалити. Он Кухарське поле 130 гектарів. А кому воно потрібне? Заросло все, і березняк молоденький там. Тільки на віники. А косити вже не будеш.
Микола Олексійович починає потроху вилами закидати сіно у причіп.
— Тракторець давно купили?
— Це мотоблок. «Зірка», якесь українсько-китайське виробництво. Купили півроку тому. Техніка у хазяйстві потрібна. Брали у кредит за 9 тисяч. І причіп одразу купили, і плуг. Плануємо пізніше косарку. Поки не тягнемо. Виплачували-виплачували кредит. А потім підняли проценти, наче й не платив нічого. Отак воно.
— Їздити десь учились?
— На машині умію. Сів та й поїхав, — каже Михайло.—Тільки треба наловчитись.
Ірина вправно працює. Дай-но і собі спробую.

— Ось так треба. Гребіть докупи, — показує молодиця. Раз-раз. Наче виходить.
Мороки з сіном багато. Тижнів два треба. Спочатку скоси. Тоді хай висохне. Переверни. А тоді згреби, перевези. Добре, якщо дощу не буде.
— А чого їсти нічого не берете? Закінчили б і перекусили. Сто грам після роботи?
— Ми тут за дві години упораємося. Поїмо вже дома. Сто грам баба дома наллє, — сміється Микола Олексійович. — Та хто, дівчино, в таку жару горілку п'є?
— Скільки самогонка коштує?
—  По-різному: є точки, де по червонцю, а можна і по 7 гривень півлітру взять.
За півгодини на сусідньому городі з'являється дідусь із молодим парубком. У руках у старого якась сітка з палицями на кінцях. Наче ятір. По рибу, чи що?
—  Це ще дід так мій робив, — каже Володимир Леонов. — Накидай сіно і неси до купи.
— Для кого сіно?
— Для кіз. Їх у нас з бабою аж 17. На зиму возів зо три треба сіна.
— Навіщо вам стільки кіз?
— Молоко п'ємо. Сусіди купують. І сир робимо. Жир корисний. Люди купують козенят. У тому році дійну козу за 350 гривень купили. Раніше приймали козяче молоко від населення на згущенку. А тепер тільки людям продаємо — 2 гривні за літр. Ще через кілька городів хлопці конем згрібають, а з другого боку техніка працює. 

* * *

Ми ж із Паліями повантажили все вилами на причіп. Добре перев'язали мотузкою. Я залізла поверх копиці. Рушаємо.
— Може, не поїдете? — з хвилюванням перепитав Михайло. — Перший раз везу. І сам боюся.
А я не боюся. Сонце палить у маківку, пахне свіжим сіном, як зеленим чаєм. Тракторець їде поволі. Для нас косовиця закінчилась. А Палії ще раз з'їздять, заберуть остачу. І Лиска на зиму з їжею. За два тижні упорались.

Автор статті на сіні: "Добре..."

Микола, Ірина та Михайло Палії біля "Зірки"

Микола Олексійович: "Небагато лишилось"

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №28 (1208)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.