Блог frodo
-
No Spell for Moving Water
Альбом "No Spell for Moving Water" швейцарського гурту Velvet Two Stripes — це той випадок, коли ти вмикаєш музику "на фон", а вона раптом починає поводитися так, ніби саме вона тут головна, а ти — просто статист із навушниками.
З перших хвилин альбом намагається переконати слухача, що старий добрий гаражний рок нікуди не подівся — він просто переїхав у трохи стильніший гараж, де є вінтажні підсилювачі, трохи пилу з 70-х і впевненість, що гітарний риф може вирішити більшість життєвих проблем. І, чесно кажучи, Velvet Two Stripes звучать так, ніби вони справді в це вірять.
Гітари тут хрумтять і скрегочуть із такою відданістю справі, ніби кожен риф проходив суворий відбір: "Чи достатньо він нахабний? Чи достатньо він нагадує, що рок-музика колись була небезпечною?" Вокал подається з легкою недб
...
-
Until You're Satisfied
Альбом "Until You're Satisfied" від британського гурту Yonaka — це той випадок, коли назва звучить як обіцянка слухачеві, а на практиці більше схожа на попередження: слухати доведеться аж поки ви не будете задоволені. А коли це станеться — питання відкрите.
З першого ж треку стає зрозуміло, що гурт намагається бути одночасно всім: альтернативним роком, трохи попом, трохи інді, трохи гімном для стадіонів і ще трохи музикою для драматичних сторіс в Instagram. У результаті виходить такий собі музичний "шведський стіл", де начебто всього багато, але після третьої ложки розумієш, що всі страви приправлені одним і тим самим соусом — енергійним, але підозріло знайомим.
Фронтвумен Theresa Jarvis чесно намагається витягнути альбом своєю харизмою та емоційністю. Її вокал звучить так, ніби вона щойно посварил
...
-
The Beast Goes On
Є альбоми, які "йдуть у вічність". Є такі, що "ламають систему". А є "The Beast Goes On" — альбом, який впевнено заходить у кімнату в блискучих чоботях на платформі й оголошує: "Рок не помер, він просто зробив макіяж".
Starbenders поводяться так, ніби щойно телепортувалися з 1974-го, прихопивши з собою валізу з блискітками, драм-машину настрою "все занадто" і повну впевненість, що драматичність — це базова потреба людини. Іронія в тому, що вони роблять це настільки серйозно, що стає смішно. А потім — знову круто.
Гітари тут не просто звучать — вони позують. Барабани не відбивають ритм — вони марширують у параді самолюбства. А вокал подається так, ніби кожен рядок — це або кінець світу, або початок дуже токсичних стосунків. І, чесно кажучи, це працює.
Тексти балансують між "я розіб’
...
-
New York
Marmozets — “New York”: місто мрій, крикливі гітари й трохи паніки
Пісня “New York” від Marmozets звучить так, ніби хтось уперше прилетів у мегаполіс, побачив ціни на оренду житла й вирішив негайно виговоритися у мікрофон. І зробив це дуже голосно.
З перших секунд композиція стрибає на слухача, як енергійний пес, якого давно не виводили на прогулянку. Вокал Беккі — головна атракція треку: вона кричить, співає, напівістерично захоплюється й так само напівістерично лякається Нью-Йорка. Схоже, місто тут не стільки географічне місце, скільки емоційний стан: трохи мрії, трохи тривоги й багато шуму.
Інструментально “New York” — це хаотичний, але добре контрольований безлад. Гітари ріжуть повітря, ритм-секція не дає шансу перепочити, а паузи з’являються рівно нас
...
-
Until The End
Здається, “Until The End” — це той випадок, коли прогресив-метал гурт вирішив: «А давайте зробимо все й одразу, але щоб ніхто не образився». Myrath беруть свою фірмову східну екзотику, полірують її до дзеркального блиску й обережно кладуть у формат, який настільки радіофрендлі, що аж страшно.
Поява Elize Ryd у треку — як запрошення шеф-кухаря з мішленівською зіркою додати кетчупу до авторської страви. Її вокал, бездоганний і кришталево чистий, настільки правильний, що хочеться перевірити, чи не був він згенерований у лабораторії «ідеального симфо-металу». Контрасту? Напруги? Ні, дякуємо — тут у нас гармонія, мир і світло в кінці тунелю вже з першого приспіву.
Композиція впевнено рухається за маршрутом «куплет — передприспів — великий емоційний
...
-
Trust
"Trust" — це як метал-піца, зроблена "за рецептами". Відразу видно: дієт не ведуть, калорій — повна упаковка. Альбом без зайвих вагань звалює на слухача: гітарні рифи, ритм-секція, яка б’є, як будильник о 7 ранку після п’ятничної гулянки, і голос вокалістки, що вміє бути ніжним, а за потреби — грізним.
Вокал — однозначно сильний козир. Тут чисті, майже поп-мелодії, і металева агресія — іноді в одну секунду, іноді в ту ж пісню. Іноді здається: "О, зараз буде балада", — а це вже ревіння й breakdown. Іноді навпаки — сумішні мелодії, які пристойно тримають баланс між "хочу розкачатись" і "можливо, посиджу з закритими очима".
Але — чи не занадто вже "за шаблоном"?
Уся ця потужність і широкі вокальні можливості — з одного боку плюс. Але з іншого — "Trus
...
-
Abyss – The Final Chapter
Новий альбом Annisokay — "Abyss – The Final Chapter" — це саме той момент, коли гурт урочисто заявляє: "У нас є ще трохи драматичності в запасі, і ми збираємося вилити її на вас усіма доступними способами". І вони справді виливають — місцями відрами.
Уже з перших треків стає зрозуміло, що Annisokay вперто відмовляються бути просто металкор-групою. Вони хочуть бути надмірно металкор-групою: з епічними приспівами, атмосферними синтами та таким числом брейкдаунів, що можна було б відкривати цех із виробництва музичних бетонобійок. І якщо комусь здається, що "емоційно" — це про тонкий ліризм, то хлопці швидко пояснюють: ні, це коли вокаліст кричить так, ніби йому пообіцяли, що це допоможе врятувати Всесвіт.
Звук — як завжди: чистий вокал гладкіший за полірований мармур, скріми &
...
-
World Domination
"World Domination" — це той випадок, коли гурт Blood Command заходить у кімнату, голосно заявляє: "Ми захопимо світ!", і одразу ж спотикається об власний кабель. Але, до честі музикантів, вони падають з таким панком, грацією та глітером, що ти вже не знаєш, чи то їм співчувати, чи почати танцювати.
Альбом звучить так, ніби хтось увімкнув одночасно три різні плейлисти: один для вечірки, один для зомбі-апокаліпсису і один для дівочого гурту, який вирішив перейти на крикотерапію. І дивним чином усе це працює — або принаймні створює ілюзію, що працює, якщо увімкнути поголосніше.
Вокал тут змінюються так часто, що здається, ніби в гурті існує внутрішній корпоративний конфлікт, і кожен учасник отримав по півхвилини ефірного часу, щоби довести, чому саме він має бути обличчям світового панування. А інструмента
...
-
Children of the Sun
“Children of the Sun” — це той рідкісний випадок, коли ти не зовсім розумієш,хто кого запросив у гості: HMATOM вирішили, що їм терміново потрібен ковток сонячного світла від української сцени, чи THE HARDKISS подумали, що їхня чергова космічна місія потребує кількох додаткових кілограмів німецького металу? У будь-якому разі результат — вибухова суміш, створена спеціально для того, щоб ти натиснув "Play", підняв брову і сказав: “Ну окей… цікаво”.
Трек звучить так, ніби сонце нарешті втомилося бути асоціацією для тепла — і пішло у відпустку з рокерами. HMATOM вносять у композицію свою фірмову естетику “я збирався налякати тебе, але вийшла симпатична гримаса”, а THE HARDKISS, як завжди, створюють драму величезного космічного масштабу, у якій навіть фотони летять по паф
...
-
O Come, O Come Emmanuel
Якщо ви коли-небудь думали, що стародавні християнські гімни потребують трохи важкої артилерії, електрогітар і драматизму рівня “ми прийшли врятувати світ від власної меланхолії”, то Skillet почули ваші думки ще до того, як ви їх оформили. Їхня «O Come, O Come Emmanuel» — це саме той випадок, коли середньовічна духовність зустрічається з пост-апокаліптичними саундтреками до ігор про зомбі, і між ними стається… ну, певна хімія.
Пісня починається з готичної урочистості, яка ненав’язливо натякає: “ось зараз буде щось святе”. Але не встигнете ви запалити свічку, як Skillet рубають гітарним рифом так, ніби готуються вигнати всіх демонів одразу — і тих, що в пісні, і тих, що у вашому плейлисті.
Джон Купер, як завжди, звучить так, ніби Еммануїл не просто має
...
247