GOROD.cn.ua

Жінки Чернігівської "Громади"

Жінки Чернігівської First Previous

Розділ 5

Внесок Софії Федорівни Русової в чернігівську "Громаду"

Народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні.
    Софія Русова
     Чільне місце серед визначних постатей кінця ХІХ початку ХХ століття належить фундаторці українського жіночого руху, визначному педагогу, активній громадській діячці - Софії Федорівні Русовій. ЇЇ життєвий шлях називають "щиросердим пориванням українки за вихованям і національною свідомістю. "
    
    Народилася Софія 18 лютого в селі Олешня, на Чернігівщині 1856 року. П'ята дитина в сім'ї, вона була такою кволою, що ніхто не сподівався, що виживе. Мати Софії - Ганна Жерве - була французького походження. Вона та її найближчі родичі були людьми високоосвіченими і входили в коло російської аристократії. Батько Софії - Федір Ліндфорс, швед за походженням, усю молодість пробув на війнах з поляками, турками.
    
    Коли Софійка була ще зовсім малою, померли її сестра Наталя і брат Володя. Від туги й горя тяжко захворіла, а невдовзі померла і мати. Отже, діти залишилися під опікою батька. Для виховання Софійки і навчання її французької батько запросив гувернантку, але між ними теплих стосунків не складалося. Дівчинка була сердечно прив'язана до сестри й тата, вони й були головними її вихователями і вчителями.
    
    Коли Софійці було десять років, сім`я переїхала до Києва. Дівчинка вступила до Фундуклеївської гімназії, яку закінчила із золотою медаллю. Вона серйозно захоплювалася музикою. Але це спокійне життя обірвалося зі смертю батька взимку 1871 р. Перед сестрами вперше постає питання, як бути далі, як заробляти на життя. Марія і Софія вирішують присвятити себе школі. Вони їдуть до Петербурга по науку до кращих педагогів, вивчають досвід роботи шкіл. Свій перший дитячий садок Марія і Софія Ліндфорс відкрили в Києві 1871 р. Розташований він був у центрі міста і вихованців було десь близько 20, здебільшого діти з родин інтелігенції, серед них і двоє дітей Старицьких. Завдяки родині Старицьких сестри Ліндфорс познайомилися з М. Лисенкому якого збиралася національно свідома київська українська молодь, а також науковці, митці, артисти, письменники. Дитячий садочок сестер Ліндфорс став осередком національної культури. На пропозицію Михайла Старицького, тут, у залі, у вечірні години, коли діти розходилися додому, відбувалися заняття аматорського драматичного гуртка.
    
     Молодь іде в народ, збирає розсипані серед нього скарби: записує пісні, казки, перекази. Цей рух захопив і Софію. Вона їде в родовий свій маєток, щоб записати колядки та щедрівки. На цьому поприщі 1874 року знайомиться з громадським діячем, етнографом, фольклористом Олександром Русовим і виходить за нього заміж: "Він перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без промов та роз`яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і керувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа", - згадувала Софія Федорівна.
    
    Подальша доля Софії Русової пов`язана з місцями праці чоловіка: Черніговом, Києвом, Одесою, Херсоном, Харковом та іншими містами. І куди б доля її не закидала, вона завжди була поряд із ним, самовіддано займалася розповсюдженням освіти.
    
    У ті складні для української культури, розвитку української ідеї часи постійно боролися два погляди на те, що краще для українського народу - абсолютна темнота, тобто ігнорування московської школи, московських книжок (адже української школи не було і єдиною доступною була освіта в російській школі), чи компроміс, тобто використання тієї школи і тих книжок, які були,- на тій підставі, що всяка наука, якою б мовою вона не викладалася, до лісу не веде. Русова була прихильницею останнього твердження. І усюди, куди б не закидала доля Софію Федорівну, вона організовувала дитячі садки, недільні школи, народні читальні, вела широку просвітницьку роботу.
    
    Не став винятком і Чернігів, куди Софія Федорівна приїхала слідом за чоловіком у 1876 році. У місті продовжується її активна громадська та викладацька роботи. Зі спогадів Марії Грінченко та Аркадія Верзилова дізнаємося, що вона приїхала до міста пізніше за чоловіка і на момент її приїзду Олександр Русов уже став членом "Громади", Софія Федорівна приєдналася до чернігівських громадівців в січні 1894 року і, за твердженням М. Грінченко і А. Верзилова, перебувала в ній до червня 1902 року. Вона з ентузіазмом включається у підготовку і проведення різноманітних просвітницьких заходів: складання систематичного каталогу книжок для народу, в тому числі і українською мовою, організацію лекцій, вечорів. Разом із земськими діячами О. Тичинським та П.Червінським вона відкриває громадську книгозбірню, яка проіснувала 30 років. Сьогодні на її базі існує обласна бібліотека імені Короленка.
    
     В журналі "Світло" Русова згадувала про своє перебування в Чернігові, про тих людей, з якими познайомилася тут і з якими займалася громадською діяльністю: "Були окремі люде серед тогочасних українців, що страшенно захоплювалися ширенням українських книжок по селах... доктор Ніс не тільки збірає у себе велику українську бібліотеку, якою користуються усі, хто приходить до його , так званого "куріня" в Чернігові, а ще й сам, їздючи в справах етнографичних і лікарських, продає українські книжки і по ярмарках, і по селах ".
    
     Це був період утисків українського громадського руху. Але Русови продовжували активну громадську діяльність, яка зосередилась навколо статистичного бюро, де працював Олександр Олександрович. С.Русова брала участь у створенні громадської бібліотеки. Організувала дитячий садок, але його закрила поліція, тому що підозрювала її у нелояльності до уряду. І привід був, оскільки Русова намагалася не відступати у своїй праці з дітьми твердження, що насамперед вони повинні виховуватися на національному ґрунті: "Рідна мова, рідна поезія, пісня, орнамент - ось ті певні педагогічні засоби, що ними в дитячих садах найкраще виховалась би селянська дитина , непомітно ширився б її світогляд і закладалося б призвичаєння до роботи легкої та приємної. Увага до семйових, національних та індивідуальних умов життя дитини стає тою певною стежкою, якою вчителька-садовниця витворила б найкращі відносини межи нею і дітьми, а на цих щирих відносинах утворилось би стале зерно гуманизму й самосвідомість. Тим то від кожної доброї садовниці треба вимагати не тільки загальної педагогично-псіхологічної підготовки, треба ще, щоб вона ставилась близько до народного життя, знала його, знала добре мову й народню поезію того народу, до якого вона йде виховувати дітей... дитячі сади, маючи діло з дуже ніжним матеріалом, принесуть велику користь тільки тоді, коли вони по змозі будуть триматися національго ґрунту... тоді дитячий сад закладе в своїх вихованцях певне зерно освіченої людини, що не рве своїх зв`язків з рідним народом, а виростає свідомим сином своєї нації". Як бачимо, найперше, чого прагнула Русова, це виховувати дитину у тій же традиції, в якій вона виховується у сім`ї, виростаючи, дитина повинна чітко усвідомлювати, до якого роду вона належить. Займатися вихованням потрібно ще змалечку, тому то і обурює її те, що правлячі кола не надають дитячим садкам належної уваги, відносяться до них як до чогось другорядного. Оскільки Олександр Русов працював у Земстві, вона була обізнана із причиною відкриття подекуди садків: "Ідея дитячих захистів виявилася у нас не з осередку педагогів, а почали їх закладати земства, і не як спосіб ліпшого виховання дітей, а простісінько як спосіб до зменшення тих пожеж на селі, що так часто вчиняють діти... На жаль, грошей видавалося на них так мало, що не можна було поставити їх на певний ґрунт..."
    
     Цей ранній період практичної педагогічної діяльності мав для Русової велике значення. Приватна педагогічна практика, вивчення педагогічної літератури були тією школою, яка дала їй змогу пізніше розгорнути велику освітню і педагогічну діяльність.
    
     Про свої політичні погляди того часу Софія Федорівна в автобіографії 1 листопада 1917 р. писала: "Належала до партії "Народна Воля". Але пізніше, уже в еміграції, висловлювалась обережніше: "Захоплювалась політикою, ближче всього стояла до партії народовольців". Такої ж думки дотримувалися і її сучасники, вважаючи, що вона "стояла в ті часи дуже близько" до народницьких кіл. Про це свідчать і відвідини народниками М.Маковієвим, Л.Жебуньовим, М.Лангінсом та іншими хутору Русових, що отримав назву "Робінзон", а також листування з ними. З 1878 року Софія Русова поринула в громадсько-політичні справи: збирала гроші для політичних в'язнів, видавала і переховувала заборонені твори української літератури.
    
    Захопившись народницькими ідеями, С.Русова мріяла: "Зректися усякого буржуазного життя, підійти ближче до села - жити так, як живуть мільйони народу, від слів і промов перейти до правдивого життя, до праці". Це й визначило подальшу долю родини після закінчення роботи Олександра Олександровича у чернігівському статистичному бюро. Русови купили хутір на 12-15 дес. землі у Борзнянському повіті Чернігівської губернії, між селами Шаповалівкою та Високим і жили там у 1878-79 рр. Софія Федорівна вивчилася на фельдшера, щоби реально допомагати селянам після того, як поліція відмовила в її проханні відкрити дитячий садок у зв`язку з неблагонадійністю. На хуторі Русови проводили просвітницьку роботу серед селян. Софія Федорівна, симпатизуючи ідеям революціонерів-народників, все ж знаходилася під впливом свого чоловіка, який не співчував радикалізму. О.Русов був прихильником поступової демократизації та українізації суспільства через земства.
    
     Софія Русова належала до української інтелігенції, яка виступала як за національний розвиток українського народу, так і за його соціальне звільнення. Подвійне завдання української інтелігенції викликало і подвійні труднощі в його реалізації, в першу чергу, це труднощі з визначенням пріоритетного напрямку діяльності: національного чи соціального. Виникали проблеми при налагодженні зв'язків з неосвіченими та апатичними народними масами. Софія Федорівна намагалась в своїй діяльності, на початковому етапі, поєднати інтереси українських громад та російських революційних гуртків. Вона душею була віддана українському національному руху, але її жива енергійна вдача шукала більш радикальної діяльності. Рух української інтелігенції викликав велике занепокоєння та жорстоке переслідування російської влади. Як і більшість українських громадських діячів, Софія Федорівна перебувала під наглядом поліції, як і її чоловік - Олександр Русов. Про їхню сім`ю інформатор писав: "Русов виглядає дещо м`якшим за його дружину - вона одержима, непоправна жінка і віддана терористка, яка отруює молодь найскрайнішими преконаннями". Звичайно ж вона не була терористкою, вона вчителювала, працювала над українськими підручниками, але за радикальні погляди неодноразово заарештовувалася. Їй довелося сидіти в 5-ти українських тюрмах. Увесь період 1881-1899 майже постійно або перебувала у тюрмах, або була під гласним надзором поліції, витримала 15 обшуків. Це усе було і за загальні справи, і за українські.
    
     Проблеми жінки, її становище завжди цікавили С. Русову. Ще в 1904 році була видана її праця "Малорусские женщины". А в 1914 році в своїй статті "Жінка в поезії Шевченка" Софія Федорівна визначає, що "жіноче питання одно з найскладніших, які ставить перед нами наше культурне життя, яке може розвиватися правдивими шляхами в залежності від багатьох економічних, етичних і культурних умов громадського життя. Воно вимагає зросту почуття правди й волі в людях, воно не вкладається ні в які законодавчі постанови, бо воно цілком залежить від моральних відносин людей між собою, від розвитку пошани людини до людини, від само утримування своєї розбещеності заради гуманного почуття до дитини, до жінки".
    
    Феномен Софії Русової полягає, насамперед, у тому, що в ній поєднувалися глибокий психолог, педагог і методист одночасно. Таке рідкісне поєднання дає змогу розглядати дитину й процес її виховання цілісно, не розриваючи її по окремих науках і методиках, а простежуючи взаємний вплив і взаємний зв'язок суб'єктивних і об'єктивних умов на розвиток дитини, формування її визначальних якостей.
    
    Своєю багатогранною громадською і педагогічною діяльністю, спрямованою на служіння суспільній, культурній і педагогічній українській ідеї, Софія Русова заслужила глибоку шану співвітчизників і міжнародної інтелігенції.
    
    Померла Софія Русова 5 лютого 1940 р. у Празі, похована на Ольшанському цвинтарі. ЇЇ праці - не тільки історія української педагогічної думкице змістовний, глибокий, всебічний - у плані історичному, національному, педагогічному, психологічному - аналіз специфіки українського дитячого садка і школи. Твердження Софії Федорівни були і залишаються актуальними і, зважаючи на сучасний стан української школи, яка знаходиться на роздоріжжі, в постійних пошуках і експериментах, є потреба у використанні думок про національне навчання саме Русової. Це, звичайно за умови, якщо ми хочемо зберегти певні національні особливості нашої освіти і виховати міцну особистість, яка б не цуралася Батьківщини. Софія Федорівна намагалася впровадити свої ідеї в життя і, попри те, що за походженням належала до російської аристократичної сім'ї, свій талант, свою працю і своє серце віддала Україні. Русова щиро дбала про "найдорожчий скарб" свого народу - його дітей, його молодь.
    
     Недарма ж її життєвий шлях називають "щиросердним пориванням українки за вихованням і національною свідомістю".

 

 

Армения



ЦентрКомплект