<?xml version="1.0" encoding="windows-1251"?>
<rss version="2.0"  xmlns:atom="http://www.w3.org/2005/Atom"  xmlns:yandex="http://news.yandex.ru">
  <channel>
    <title>Полёт над гнездом Фредди Крюгерана GOROD.cn.ua</title>
    <link>//www.gorod.cn.ua/</link>
    <description><![CDATA[//www.gorod.cn.ua/]]></description>
    <language>ru</language>
    <image>
      <url>//www.gorod.cn.ua/pics/logo.png</url>
      <link>//www.gorod.cn.ua/</link>
      <title>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</title>
    </image>
    <item>
      <title>Война войной, а любовь вечна</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27694.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27694.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[Укрощение строптивой
 
Она была красива и умна
Воспитана, с изящною походкой
А я всегда был скромный,  рас@издяй
Но, избалОван был, и бабами и водкой
 
И я тогда, уже надежду потерял
Не мог сорвать с неё моральные оковы
Мои друзья смеялись... -обломись
Её подруги ржали...-горе казанова
 
Её не брал мой юмор, ни цветы
Моя харизма, и моя крутая тачка
А кот её, мне обувь обосцал
И искусала меня в кровь её собачка
 
С тех пор, уже минуло двадцать лет
Она вообще, никак не изменилась
Пришла война......
она собрала вещи мне на фронт
И у двери, меня обнявши, прослезилась
 
27.11.22
F_Krueger]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Tue, 13 Feb 2024 20:53:29 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>Ватникам</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27691.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27691.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[Приветствую всех. Бросаю щепотку корма для анонимов, кремлеботов, ждунов и фсбешных ботов.
Ватник /Ю.....ву О.А./
 
Он всем сердцем любил Россию
Повесил на кухне, с путиным магнит
И всею душой он, верил
Что тот никогда не пиз@ит
 
По тарелке смотрел рос каналы
И Лаврова боготворил
И мечтал, что когда то настанет
Долгожданный его, русский мир
 
И как, по классике жанра
Февраль, четыре утра
Киев бомбили рашисты
К нам в дом постучалась война
 
Школы горят, больницы
Садики, и его стадион
Об этом? хотел спросить Я
Мечтал ты, старый гандон
 
С тех пор его я не видел
И не разу ему не звонил
Хотел бы в глаза ему глянуть
И спросить......
              как тебе, русский мир?
27.03.22
F_Krueger]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Sat, 3 Feb 2024 20:05:12 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>Возвращение блудного Крюгера </title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27650.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27650.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[Приветствую всех.Сегодня ровно четырнадцать лет, как я начал вести на городе си эн свой блог, и опубликовал первую статью. Смотрю, с тех пор, на сайте многое изменилось. Пустота. Нет никого. Где мои весёлые друзья блогеры? АУууу! Строгая Филка, Руби Роуз, тётя Фью, весёлый Джестер, Невр, Трезво, Ризен, Винни и остальные, все, кто устраивал в блогах бурные баталии и потасовки. Смотрю, один только Олег Федоренко остался верным этому забытому ресурсу.Интересно, как сложилась судьба наших блогеров? Все ли живы. Грёбанная война.Наверное многие были вынуждены уехать из того ада, после 24 февраля 2022г, другие стали на защиту родины и сейчас бъют врага. А ещё, я вспомнил, сколько было среди нас, защитников руzzкого мира.Как бы я, сейчас хотел посмотреть им в глаза, и спросить,  ну, как вам руzzкий мир, довольны?]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Sun, 30 Jul 2023 20:59:53 +0300</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>К Евгению Евтушенко</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27532.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_27532.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[Хотят ли русские войныЯ вам, отвечу без обманаЧто Евтушенко тишинаОпять конкретно нае@ала
Хотят ли русские войныСпросите вы, у УкраиныПовсюду, где прошла ордаОстались голые руины
Хотят ли русские войны?Отвечу Жене ЕвтушенкоПро ваше варварство писалЕщё давно Тарас Шевченко26.03.22F_Krueger]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Wed, 6 Apr 2022 14:48:48 +0300</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>это мы единый народ?????!!!!!!</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23767.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23767.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[
Прочитал коммент мацковской трольчихи о едином народе, и не удержался. 
отвечаю отдельным постом.
                                                                                                                                               &amp;amp;n]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Sat, 17 Jan 2015 23:07:53 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>Памяти Шарли... и не только</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23748.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23748.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[
                                                                                                                                                        ]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Mon, 12 Jan 2015 17:30:03 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>русская свинья</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23680.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23680.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[
Ещё год назад, я рвал свою жопу за россию и россиян. А сегодня меня, обвинили в руссофобии  . А ведь крылатое выражение русская свинья, выдумал далеко не я. Я признаю, что это кощунство, обозвать целый народ русскими свиньями, но разве не сами русские свиньи повесили на себя и на порядочных своих соотечественников это клеймо?
Эта фраза была присуща не только нацистам во время ВОВ. Разве не кляли русскую свинью в Польше и Финляндии в 39ом ? А в Праге в 68ом или в Кабуле в 79ом.  Чечня, Грузия, Молдавия. А теперь вот и Украина. И везде, куда вмочила своё вонючее рыло русская свинья , везде разруха, смерть и беспредел.
Русские свиньи 
, кричали болельщики на олимпиаде в Лейк Плесиде
Русские свиньи
скандировали трибуны на чемпионате мира по хоккею в Стокгольме .
Я никогда не слышал фразу украинские свиньи, или к примеру молдавские или польские, ил]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Tue, 23 Dec 2014 23:47:12 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>Воскресное солнце на  оз.Глушец (Внимание! Ни одна бутылка водки не пострадала)</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23641.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23641.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[                                                                                                                                                                      &amp;amp;nbs]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Mon, 15 Dec 2014 0:38:05 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>Молчание тrezvят 2  или мой ответ Сухомлину и Невру</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23631.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23631.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[с Трезво, мы идём на форум, о врЕде оковитой
правда, оба с будуна, у Трезво глаз подбитый
а по улицам, рекой ,течёт  портвейн дешёвый
видно кран у СухомлИна, в цистерне был...
плохой
блогеры вокруг бухают, старушки сердобольные
тут мы с Трезво подкатили, с рожами довольными
Трезво руки потирает - отето  подфартило
крикнул...  -Ярик! кран прикрой! чтоб на всех хватило!
Невр с Трегубенком и Фью, сухариком делились
Трезво  с ходу предъявил....  - нахер испарились!
отобрал бидон у Филки, Свету оскорбил
- нука Ярик, быстро, Крюгеру налил!
сделал Трезво два глотка....  -хорошааа портюша
Крюгер, ты бы, пригласил к нам на вечер шлюшек
Ярослав!   качни с собой парочку бидонов!
-о!!! надо бы, на всякий случай,  прикупить.....
цветов
и опять на хате Трезво дым стоит столбом
блогеры в углах стругают, соседи под столом
черти]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Fri, 12 Dec 2014 23:02:48 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
    <item>
      <title>Молчание trezvят или Trezvo сын пришельца из мира тьмы, доказано фактами</title>
      <link>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23621.html</link>
      <guid>https://www.gorod.cn.ua/blogs/Freddy_Krueger_23621.html</guid>
      <category>Людям про людей</category>
      <yandex:genre>article</yandex:genre>
      <description><![CDATA[давайте напоим TREZVO
с бухлом, ворвёмся к нему на хату
возьмём туда классных тёлок
пусть высосут с трезво вату
с балкона выбросим все агитки
о вреде водки и пива
под песни сектора газа
мы будем курить в квартире
а если придут соседи
мы их, как положено встретим
нальём им сразу вдогонку
шампанского с самогонкой
и пускай все блогеры знают
что трезво сегодня гуляет
ведь жизнь одна и прекрасна
и бросил он пить напрасно
не беда, что разбита посуда
и фиг с ним, что сломали кровать
завтра сдадим бутылки 
и начнём его похмелять
пусть он проспит на работу
с ноги, откроет офиса дверь
секретаршу в засос  с порога
ведь он человек теперь
начальнику факью покажет
и скажет , что тот гавно
крикнет ГЕРОЯМ СЛАВА!
и напишет заяву в АТО]]></description >
      <yandex:full-text><![CDATA[

Праворуч по центральній дорозі від центру села Спаське красується добротний доглянутий двоповерховий будинок. Такий відразу впадає в око, бо не схожий на інші. Його створило подружжя Лап &amp;laquo;з нуля&amp;raquo;: він, Борис Борисович, &amp;mdash; майстер по дереву, каменю, електриці, вона, Олена Василівна, &amp;mdash; берегиня домашнього затишку і краси, вміла квітникарка, дбайлива господиня і натхненниця. Це за станом душі. А за дипломом він &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів, а вона швачка. Він військовий, пройшов пекло війни, а після мінометного обстрілу, одержавши значне поранення і ставши інвалідом, перебуває на реабілітації. Вона вже 21 рік працює соціальним робітником. Коли починала, в селі було 4 соцробітники. Нині вона одна обслуговує 9 людей.

Разом подружжя крокує по життю вже 36 років &amp;mdash; у 1990 році Олена і Борис стали на рушничок щастя і з того дня вони нерозлучні. Разом ділять і радощі, і труднощі, він не соромиться обійняти свою Ленку і сказати, що кохає її нині сильніше, ніж у молодості, та, як і раніше, трепетно піклуються один про одного і з теплотою згадують, як починалася історія їхньої родини.

У 90-Х ВСІ БУЛИ МІЛЬЙОНЕРАМИ, А ГРОШЕЙ НЕ БУЛО

Олена Василівна родом із Борзнянщини. Навчаючись на швачку, практику проходила у Сосниці, працюючи на швейно-галантерейній фабриці. Сподобалась і Сосниця, і робота, тому за направленням не поїхала додому, а приїхала у Сосницю. Проживала у гуртожитку. Її перша зустріч із Борисом була випадковою. Того дня він приїхав із товаришем, будучи проїздом у Сосниці, бо дуже захотів побачити свою кохану. Борис залишився в коридорі чекати його. І тут&amp;hellip; Ні про що не думаючи, Олена спускалася сходами. Її зупинив Борис:

&amp;ndash; Красива, не знаєш де Саша?

&amp;ndash; У 4-ій, &amp;ndash; поспіхом сказала вона.

Борис був ніби заворожений. Олена не виходила з його думок.
Другий раз вони зустрілися на Дні Сосниці. І голову закрутило шалене кохання з першого погляду. У вересні зустрілись, а 24 лютого 1990 року згуляли гучне весілля. Молоді проживали з батьками у Спаському. Деякий час Борис працював у Мені, то сім&amp;rsquo;я знімала квартиру. Там народився їхній первісток &amp;mdash; дівчинка. Була можливість одержати власну квартиру з умовою, що чоловік перейде на іншу роботу. Та це в його плани не входило, він хотів побудувати свій великий будинок з квітучим подвір&amp;rsquo;ям та майстернею. Олена завжди підтримувала чоловіка, за ним вона була і залишається, як за кам&amp;rsquo;яною стіною.

Так у Спаському Лапи почали зводити своє помешкання. Колись мама купила для своєї подруги хатину, бо у неї згоріла. Та бабуся пожила років два і рано померла. Отож розібрали ту хатину під солом&amp;rsquo;яною стріхою і заклали фундамент. З новобудовою не поспішали, жити було де, а ще гальмувала нестача будматеріалів та коштів, правильніше гроші мінялися з такою швидкістю, що не встигали зібрати, хоч всі були мільйонерами.

&amp;ndash; Було здали двох телят на завод, а через декілька днів їхали за грошима, а вже за отих телят одержали на пляшку горілки. Пощастило хоч в одному: з батькової ощадкнижки встигли зняти гроші і вкласти у будівництво, а мати каже: &amp;laquo;Хай мої будуть на меблі&amp;raquo;. Так і пропали, одержали знецінену тисячу.

Так на зведення будинку пішло десять років. Ніколи не забудеться, як Борис Борисович розібрав піч. З дитинства він мав хист до будівництва, але щоб не ризикувати, вирішили запросити досвідченого майстра, щоб у їхньому будинку склав піч &amp;mdash; серйозна ж робота! Батько не повірив у сина і сказав: &amp;laquo;Не створюй собі кумира&amp;raquo;. Два дні молодий господар дивився на ту піч мовчки. 

&amp;ndash; Приходимо ми з свекрухою, дивимося, а печі нема, &amp;ndash; розповідає, посміхаючись Олена Василівна. &amp;ndash; Я сприйняла це нормально, а мати попоойкала, переживала. Борис сам розібрав, а незабаром сам поставив нову піч за своїм проєктом без підсобників. Так він склав і камін, і зробив сходи на другий поверх, а тоді і двері, і меблі. Приказка: чоботар без чобіт не про нього. Бо все в будинку &amp;mdash; це його рук робота.

ГРАНУВАЛЬНИК АЛМАЗІВ І ДІАМАНТІВ

Встигав і на замовлення робити людям і печі, і каміни, столи, двері і ліжка. Найбільше зробив дверей, більше 300 штук. На 8 березня дружині подарував кухню, він завжди щось їй дарує, зроблене своїми умілими руками.
Борис Лапа завжди вирізнявся своєю неординарністю. Після закінчення Спаської школи він поїхав вступати до військового училища. Мав гарну фізичну підготовку. Грав у хокей, брав участь у різних спортивних змаганнях. Вчитель фізкультури, а ще й він класний керівник &amp;mdash; Андрій Костянтинович Єфіменко &amp;mdash; проводив не тільки цікаво й насичено уроки, а й постійно займався з дітьми, був і тренером їхнім, і наставником, і прикладом.

Тому зі вступом проблем ніяких. Та ще до прийняття присяги Борис зрозумів, що це не його: він творець, будівник, а не руйнівник. Тому вирішив повертатися додому, була ще можливість вступити до Сосницького ПТУ-31. Але на автозупинці він прочитав оголошення, в якому повідомлялося, що училище ще продовжує набір на навчання, обіцяє і гуртожиток, і стипендію, і харчування. Тому поспішив туди подати документи, хоч поняття не мав, що то за професія &amp;mdash; гранувальник алмазів і діамантів. Батьки відразу й не знали, що він перейшов в інший навчальний заклад аж у Гомелі. Спочатку сподобалось. Після строкової служби хотів йти на завод, а тоді швидко змінилися плани і він повернувся додому. Саме тоді і зустрів своє кохання.

СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО ПОДРУЖЖЯ

Вона &amp;mdash; на фабриці, він &amp;mdash; у районному вузлі зв&amp;rsquo;язку кабельщиком. Тоді працював у Мені. Повернувшись у село, 10 років був електриком у колгоспі аж до його розпаду. До речі, електрик &amp;mdash; це його армійська посада. Ніяких вишів за цією спеціальністю він не закінчував, пройшов курси і мав доступ. А тоді почав їздити на заробітки будівельником.
Його тітка (сестра матері) працювала архітектором, тож і про племінника потурбувалася. Коли на вихідні приїжджав додому, теж часу не гаяв &amp;mdash; робив печі, каміни, тоді дерев&amp;rsquo;яні ворота. Його золоті руки створювали ексклюзивні меблі, а звичайні дошки перетворювалися на витвори мистецтва. Це було його покликанням.

20 років він удосконалював, оновлював свою &amp;laquo;церкву&amp;raquo; &amp;mdash; це так Борис Борисович називає майстерню, в якій завжди працює із задоволенням, одержуючи масу позитиву і натхнення. А стимулів у нього багато. Олена Василівна все підкидає йому нові ідеї &amp;mdash; ніколи відпочивати.
Вона завжди мала пристрасть до квітів, це, мабуть, від мами, в якої на городі було більше квітів, ніж картоплі. Її очі світяться, коли вона бачить нові бутони, а руки інтуїтивно тягнуться до землі, щоб доглядати за ніжними пелюстками. Але для того, щоб ця тендітна краса розквітла, потрібна надійна опора.

Саме тут на допомогу приходить Борис Борисович. У нього справді золоті руки і великі очі. Він не просто підтримує захоплення коханої, а втілює її найсміливіші квіткові мрії.
Відкриваєш хвіртку і ліворуч плиткою вимощеної доріжки навпроти будинку &amp;mdash; трояндова алея &amp;mdash; всього 36 кущів. Поріжок теж у плитці, але обов&amp;rsquo;язково є місце для квітів, тут низенькі різнокольорові гвоздики, примули, вербена, газанія та інші.

А незабаром поріжок ще прикрасять петунії, вже вони готові для розвішування, тільки погодні умови не дозволяли. Навколо господарського входу &amp;mdash; тераса, спілкуємося за столом, який теж змайстрував господар. Це поєднання дуба і керамічної плитки &amp;mdash; дуже оригінально і вишукано. А за парадним двором &amp;mdash; вже висаджена алея із 80 кулястих хризантем &amp;mdash; на осінь порадує різнобарв&amp;rsquo;ям. Для господарства окремі загорожі. Нині тільки кури. А був період, коли утримували двох корів, поросят.

Секрет щасливого та дружнього подружжя, напевно, і ховається саме у гармонії. Жінка наповнює дім любов&amp;rsquo;ю, створює затишок. А чоловік &amp;mdash; справжній творець. Створити місця, де панують такі цінності &amp;mdash; це щоденна праця, взаємоповага, терпіння та безмежна відданість обох.

ВІДПОЧИВАЮТЬ ЗА РОБОТОЮ

Як відпочиває подружжя? 

Задумались обоє.

&amp;ndash; А ми й не томимось, &amp;ndash; видає Борис Борисович. &amp;ndash; Кому сказати &amp;mdash; ніхто не повірить, що до Десни 120 метрів, а ми там не буваємо роками. Я не рибак. Колись дочка просила, щоб з нею ходили купатись. Колись були пікніки. У нас велика дружня родина і ми час від часу гостюємо у сестер і братів. Але найкращий наш відпочинок &amp;mdash; це заняття улюбленою справою. А ще ми любимо разом обідати, вечеряти, при цьому ділячись своїми успіхами, емоціями, це не лише про побутові справи, а й про почуття.

Разом з батьками ще проживають син і найменша 13-річна донька. Коли парі було по 43, вони однолітки, Бог їм послав доньку. А старша донька заміжня і вже покинула домашнє вогнище. Лапи поділились із читачами своїм фірмовим пловом, який готує і дружина, і чоловік. У сім&amp;rsquo;ї не люблять супів і борщів, тому часто готують м&amp;rsquo;ясні делікатеси, випічку. Вони люблять свинину, а для приготування плову беруть ошийок.

Хоч на плиті, хоч на вогні, а готують плов у чавунку. Там обсмажують м&amp;rsquo;ясо, цибулю, моркву (нарізану товстими смужками), можуть додавати баклажани, перець солодкий, обов&amp;rsquo;язково чорнослив, ізюм, часник. Приправу до плову кладуть або готову, або самостійно готують із коріандру, паприки, італійських трав, барбарису сушеного (вдома росте). Радять класти рис сорту &amp;laquo;Камеліно&amp;raquo;, він великий. Води заливають стільки, щоб на 2 пальці покрити рис.
Взимку чи у спеку прекрасний відпочинок з книгою. Любить Борис Борисович читати філософську літературу чи технічну. Раніше, коли не було інтернету, спеціально їздив у Чернігів у бібліотеку ім. Короленка, там працювала кума, і проводив час у технічному відділі.

Багато знаходив для себе корисного, нового. І зараз чоловіку інтернет не замінить паперової книги. Взяти до рук книгу, відчути її запах &amp;mdash; це ніколи не зрівняється із інтернетним читанням.

&amp;laquo;ТАКОЇ СВЕКРУХИ ДАЙ БОЖЕ ВСІМ ДІВЧАТАМ!&amp;raquo;

Велике щастя мати сім&amp;rsquo;ю. Справжню, дружну, щасливу. Батьки Олени і Бориса завжди в цьому були прикладом. Свекруха частіше стане на бік невістки, а сина може і повчити.

&amp;ndash; Такої свекрухи дай Боже всім дівчатам, &amp;ndash; хвалиться Олена Василівна. &amp;ndash; За невістку вона завжди горою. І дітей, своїх внуків тішила, коли ми жили у Мені, то теж приїжджала. Тоді не було пральних машинок-автоматів. А діти малі &amp;mdash; прання багато. Полоскати ходили в Десну, взимку &amp;mdash; в ополонці.

Дома в нас нема Десни і я такого не бачила. Але ж треба робити, як усі. Перший раз пішла із свекрухою, підковзнулась, мало не втопилась. &amp;laquo;Ні, це не твоє&amp;raquo;, &amp;mdash; відразу сказала свекруха. З того часу сама вона ходила полоскати білизну. Працювала вчителькою і до роботи могла попрати, побігти на Десну переполоскати, ще й піч витопити та їсти на день приготувати. І ніколи ні в чому не дорікнула.

Дві корови тримали батьки, але я не доїла жодної аж поки не стали самі господарями.

ЗАХИСНИК

За 36 років Олена і Борис Лапи впевнились, що надійнішої людини один для одного нема. У будь-яку хвилину вони можуть розраховувати один на одного. Борис упродовж життя був захисником і для дружини, і люблячим батьком для своїх трьох дітей. А з січня 2023-го став захисником всієї нашої країни. 24 лютого &amp;mdash; це особливий день для подружжя &amp;mdash; це день створення їхньої сім&amp;rsquo;ї. Як зазвичай, пара готувалася до чергової річниці весілля. Поїхали скупитися у АТБ до Мени та разом придбати необхідний будматеріал, бо розпочали ремонт в будинку.

Поверталися, а назустріч їхали військові машини. З 2022 року закінчилась їхня сімейна традиція святкувати весілля 24 лютого. О 4.30 Олена прокинулась, відразу на телефон подивилася скільки годин, а на увесь екран чорними буквами &amp;mdash; почалася війна! Чулися вибухи. Після навчання, яке Борис Борисович проходив у Житомирі, з травня 2023 року він &amp;mdash; боєць 31 окремої механізованої бригади ніс службу на Донбасі. Костянтинівка, Вугледар, Мар&amp;rsquo;янка, Покровськ &amp;mdash; це міста, крізь які пройшов захисник, зупиняючи ворожі наступи.

Не забути тих пекельних днів ніколи, а особливо перший вихід на позиції. 

&amp;laquo;Страшно, всім страшно і старшим, і молодим. Але до всього звикаєш&amp;raquo;, &amp;mdash; сухо розповідає піхотинець Борис Лапа.

Під час чергового мінометного обстрілу він зазнав першого, але дуже тяжкого поранення у стегно. Товариші, які кинулися на поміч, розуміли, що скупчуватися не можна, бо накриє всіх. Тому Борис сам наклав турнікет, знайшов якусь ковіньку і самотужки вибрався у безпечне місце. А потім лікування, інвалідність, реабілітація. За увесь період служби жодного разу він не був у відпустці. Каже, що у них давали відпустки тільки за сімейними обставинами: одруження, похорони. Що найважче? Та нема на війні легкого. Що значить долати 7&amp;ndash;8 кілометрів у постійній напрузі, а потім ще виконувати завдання.

Та найважче втрачати бойових побратимів. Коли приходиш міняти, а їх всіх чотирьох &amp;laquo;накрило&amp;raquo;.

&amp;ndash; Перед тим днем, як мене поранило, ми міняли трьох із Чернігівської області: Саню Максименка з Мени, Льошу Школьного із Городні і Серьогу Михальського з Семенівки та ще одного із Сумщини &amp;mdash; всі загинули, &amp;ndash; з сумом пригадав Борис Лапа.

Олена Василівна вдячна чоловікові, що не &amp;laquo;беріг&amp;raquo; її, а говорив правду, може й не завжди, але вона знала коли, куди, з ким він іде, мала телефони тих військових і вони знали її.

&amp;ndash; Це не нормально, коли дружина нічого не знає, &amp;ndash; каже жінка. &amp;ndash; Це безвідповідальність. Краще гірка правда, ніж жодної інформації.

У нас були з чоловіком свої домовленості, свої знаки. Були домовленості і серед них не мовчати за найгірших обставин. Переживають всі. І донька постійно запитувала: &amp;laquo;А тато дзвонив?&amp;raquo;

Війна триває. Вона залишила свої рубці, але не зламала волю і стійкість нашого захисника. І рідний дім, збудований умілими руками, і його &amp;laquo;церква&amp;raquo;, його подвір&amp;rsquo;я і тихі сімейні посиденьки за столом стали його найкращим кроком до реабілітації. Попереду у Бориса Борисовича невідомість. Але не існує неможливого, коли є заради кого жити, коли вдома надійний тил. Тож здійснення всіх найзаповітніших мрій!

Джерело: газета &amp;laquo;Вісті Сосниччини&amp;raquo;, Олена Кузьменко
]]></yandex:full-text>
      <enclosure url="https://www.gorod.cn.ua/image/news_small/2026/06/09_012844_6a27ef1a1afad.jpg" type="image/jpeg" length="9383"/>
      <pubDate>Wed, 10 Dec 2014 19:33:09 +0200</pubDate>
      <author>Чернигов : городской портал GOROD.cn.ua</author>
    </item>
  </channel>
</rss>