GOROD.cn.ua

Папа одинак виховує дочок без мами

Папа одинак виховує дочок без мами

Коли кажуть — неповна сім'я, мають на увазі, як правило, родину, в якій мати ростить дітей сама, без батька. Не знаю, чи фіксує кількість таких сімей статистика, але що їх дуже багато, це факт. Не всі вони благополучні, і це теж має своє пояснення: діти ростуть без батька. А хіба в повних сім'ях завжди все добре, нема проблем?
У нашому випадку ростить двох дочок варвинчанин Андрій ПОПКОВ. Коли діти залишилися без матері, Зої йшов третій рік, Асі ж не було й року. Тепер дівчатка школярки, хороші, доглянуті, ними милується уся Варва. А про Андрія в селищі одна думка: молодець!

1. «Та ніякий я не герой. Просто так склалося»
— Ну що це ви так хвалите мене, — ніяковіє Андрій. — Ніякий я не герой. Просто так склалося. Коли зрозумів, що Віту з наркотичної прірви не витягну, вона ж із дітьми вдома, а я цілий день на роботі, попросив, щоб пішла. Самому мені буде легше, ніж з нею. Вона пішла. А ми залишились. Але ж я не один такий. Якось збирали батьків, які без дружин виховують дітей. То, виявляється, нас у районі багато. В одного навіть четверо чи п'ятеро дітей. Йому, мабуть, складніше. Хороша була зустріч. Ми розмовляли між собою, а діти концерт влаштували. Моя Зоя теж виступала.

Ми сидимо з Андрієм на кухні його однокімнатної квартири. З вікна видно просторе подвір'я дитсадка. Туди він водив дочок. А підросли — бігали самі. Він стояв біля вікна, а вони махали ручками: «Пока, папа!» — і посилали повітряний поцілунок.

Асю віддав у садок зовсім маленькою. У неї була анемія, пупкова грижа. Слабенька була. Підлікував і поніс у садок. Спасибі, прийняли. Перші кроки дівчинка зробила вже там. Змайстрував для неї стілець-драбинку зі столиком, відніс, щоб малій було зручніше. Сьогодні Андрій чудові речі виготовляє власними руками. Ось хоча б кухонний куточок — куди тим фабричним! А першим виробом ! А першим виробом було дерев'яне ліжечко для Зої. Коли дочки виросли з нього, віддав. Може, й досі служить якійсь дитині.

Андрій з Мурманська. Там народився й виріс. Його батько Геннадій Володимирович, інженер-гідролог, ходив у море. Нема на карті планети порту, в якому б не побував. По дев'ять місяців чекали сини татка, сумували. Може, пам'ятаючи оте своє постійне чекання батька, Андрій не став моряком.
— З дітьми треба бути поряд, — каже він. — Ми їм завжди потрібні.

Коли розвалився Союз, почалися перебої в усьому. Подовгу не платили зарплату, черги стояли навіть за хлібом. І Попкови вирішили їхати в Україну, сподіваючись, що там легше прожити. Андрій якраз закінчив профтехучилище, а молодший брат Антошка ще до школи ходив. Вони опинилися в Херсонській області, в Голій Пристані, а через два роки приїхали на Варвинщину, в рідні краї матері Віри Володимирівни. Жили в Кухарці, а Андрій — у дідуся і бабусі у Варві. Працював столяром і відчував себе цілком дорослим. Вступив до Київського геолого-розвідувального технікуму, але через рік кинув. Купив старенький автомобіль — ну чим не жених?


2. У Вікторію закохався з першого погляду
3 Вікторією Будулаті Андрій познайомився у Варві. Вона працювала музвихователем у дитсадку, грала на фортепіано, гарно співала, була активісткою туристичного клубу «Бригантина». Весела, вродлива, вона заполонила його серце. Була старшою за нього, мала сина від першого шлюбу, теж, до речі, Андрія Геннадійовича. Хлопчик жив у бабусі, а Віта була вільною. Років зо три вони прожили у цивільному шлюбі.

Андрій знав про її схильність до наркотиків, але відтоді, як вони зійшлися, Віта припинила вживати опіум. Народилася Зоя. Усе було добре. Здавалося, біда залишилася позаду. Але після народження Асі все почалося знову.
— Я цілий день на роботі, Віта вдома з дітьми. Повертаюся ввечері, а вона вже готова.
— У голосі Андрія давня туга.
— Вона була хорошою матір'ю, любила наших дітей, доглядала за ними. Але відмовитись від наркотиків уже не могла. На квартиру не претендувала. Сказала: «Живіть. Це ваше». І пішла. Жила у своєї бабусі. Зої йшов тоді третій рік, вона вже прив'язалася до мами, сумувала за нею. Аська ж ще нічого не розуміла.
Віта зрідка провідувала нас. Мабуть, десь у підсвідомості, страждала. А взяти себе в руки не могла.

3. А хто сказав, що чоловіки не вміють куховарити?

—    Я навчився всього: купати дітей, прати, готувати їжу, витирати носи, розповідати казки перед сном, міняти білизну, тримати в чистоті дім. З горя можна було спитися, але це не про мене. Я не встряв ні в яку п'янку. Навпаки, займався спортом — лижі, мотокрос, туризм.. . Накачував м'язи.

Діти часто хворіли. Із застуд не вилазили. Сидіти з ними вдома я не міг, як-не-як — єдиний годувальник. Треба було думати, як їх загартувати. І ми почали обливатися холодною водою. Років два ця процедура була щоденною і обов'язковою. Зрештою мої дівчата полюбили сідати в холодну ванну, весело сміялися від задоволення. І перестали застуджуватись! Холоду не бояться й тепер.
І з їжею у нас ніяких проблем, їдять усе. Особливо люблять борщ і вареники з картоплею. Хвалять мене, кажуть: «Смачно!»
Бачите, тут у мене ціла бібліотека. Українська старовинна кухня, кулінарія, овочеві страви... Ну, на різні витребеньки часу не вистачає, але й дочки люблять традиційну кухню. По-моєму, я справляюсь. З часом, звичайно, дівчатка навчаться й самі куховарити. Отоді вже я відпочину!
Вчаться дочки у районній гімназії, Зоя в четвертому класі, Ася — в другому. Там вони снідають, готують, вчать уроки в групі подовженого  дня. Дуже самостійні. Охоче відвідують гуртки. Зоя захоплюється театром. До новорічного свята репетирують виставу, в якій моя доця спочатку буде жабою, а потім перетвориться на Василису Прекрасну.
Ростуть дочки. Ким будуть, коли виростуть, не знаю.

Поки що їх уподобання міняються мало не щодня. Телевізором не захоплюються. Це вже я подбав, щоб не перед екраном сиділи і дивилися всяку дурницю, а читали хороші книжки. Я оце їздив до Чернігова. Через Дитячий фонд нам іде грошова допомога з Італії. Зої навіть пропонували поїздку туди, але вона відмовилась. Каже, без татка нікуди не поїду. То я походив у Чернігові по книгарнях. Купив дещо собі і дітям. Зоя попросила енциклопедію «Тварини», Ася — «Світ моря». Хорошими книжками цікавляться. Це мене радує. Передплачую їм дитячі журнали. Нехай читають.

Влітку дочки відпочивали в таборі «Веселка». Ася ще підлікувалася в санаторії «Джерело» у Трускавці. До цього скаржилася на болі в животі. Думки лікарів були різні. Я, звичайно, тривожився. У Трускавці нарешті встановили точний діагноз: печінкові лямблії. Тепер вилікуємося.

20 жовтня у неї день народження. Це вперше в її короткому житті ми не святкували, бо була наша Анастасія в санаторії. Тепер усе натякає, що треба відзначити її 8-річчя. Роликові ковзани я їм купив. Щоправда, одну пару на двох, але миряться.

4. «Місяць тому ми прощалися з Вітою»
— У Віти життя так і не склалося. Гірко говорити, але і талант свій, і дітей вона проміняла на наркотики.
В останній час тяжко хворіла. Температура стрибала від 35 градусів до сорока. До лікаря не йшла, поставила крапку на своєму житті. Жила недалеко від нас, і діти ходили її провідувати. Якщо чесно, мені це не подобалось. І я сказав дочкам:
— Мені це неприємно. Але якщо ви хочете, ходіть. Заборонити бачитися з матір'ю я вам не можу.
А місяць тому мати Вікторії, дуже гарна, порядна жінка, повідомила, що Віта померла. Ми з дочками ходили прощатися, провести в останню дорогу. Я, звичайно, хвилювався за дітей, як вони це переживуть. Але життя без матері віддалило їх від неї. Звісна річ, плакали. А потім каталися на роликах. Діти ж бо, ще зовсім малі.

5. Нехай буде щасливою їхня доля
— Відсутність жіночої ласки в нашому домі, звичайно, відчутна. Було б неправдою сказати, що я не хочу, аби в моїх дітей з'явилася добра мама. Давав оголошення в київські газети. Багато жінок відгукуються, приїздять. Про жодну з них не можу сказати щось погане. Але поки що ми втрьох: Зоя, Ася і я. А далі буде видно.

Я нині вчусь на курсах ЄШКО (Європейська школа кореспондентської освіти) в Харкові, за фахом дизайнер інтер'єру. Гроші на життя для сім'ї заробляю ремонтом квартир. Ось і вдома зробив індивідуальне опалення. Тепер у нас тепло. Власне, меблі на кухні і в прихожій — теж моя робота. А от до ремонту власної квартири руки не доходять. Усе ніколи.

У вихідні їздимо з дітьми на хутір. Там мої дідусь і бабуся, мати й тітка Надя тримають хазяйство. Допомагаю їм, привчаю дітей до сільської праці. Хочу одного: щоб виросли вони хорошими людьми. Щоб доля в них була щаслива.

ЛІДІЯ КУЗЬМЕНКО. Фото Олега ПУХКАЛА, щотижневик „Вісник Ч”, № 51