Пропали 15 тисяч гривень. На місці крадіжки міліціонери відбитків не взяли

У Шаболтасівці Сосницького району тільки й розмов про картоплю та крадіжку 15 тисяч гривень у 36-річної Антоніни Тібеж. Село розділилося: одні співчувають Антоніні, бо багато страждає, ходить сама не своя, плаче. Важким трудом дісталися їй ті гроші.
Інші захищають 35-річну Аллу Тібеж, яку Антоніна підозрює у крадіжці (у них однакові прізвища. У Шаболтасівці Тібежів багато, і не всі вони між собою родичі). Кажуть, не впіймав — не кажи злодій, бо гріх великий наклеп зводити. Треті говорять, хай міліція розбирається. Уже розбирались. Та досі не відомо, хто вкрав гроші.

«Якщо до ранку не віддаси гроші, застрелю або роздеру, як жабу»

Аллу Тібеж знайшла на городі, вона якраз картоплю вибирала. Симпатична, на вигляд непитуща. У дворі квіти, птиця, у веранді банки з консервацією.
— Три роки живу у Шаболтасівці. Познайомилася з Сергієм, вийшла за нього заміж і переїхала сюди з двома дітьми. На фермі працювала, тепер за свекрухою доглядаю, слаба вона. З усіма у селі нормальні стосунки. А тут така напасть, — каже Алла.
— Усе життя прожила по сусідству з батьками Олега (чоловіка Тоні), майже 18 літ — з Тонею. І ніколи не лаялася ні з нею, ні з іншими сусідами. Бо завжди змовчувала. А Алла не така, — каже свекруха 76-річна Марія Дем'янівна. — Якось вона часник посадила, а Тоніна квочка з курчатами у город зайшла. Невістка їй сказала: «Причиняй птицю». З цього все і почалося. Усяк Аллу взивала, і проституткою.
— Сергію казала: «Ти купу лайна мені у двір чи жінку собі привіз?», — додає Алла. — І почався немир. А тут історія з грошима. Звинуватили мене. Та я жодного разу в хаті у Тоні не була. Оце тільки, як був у доньки випускний. Я стала на поріг і покликала: «Діти просять у клубі поприбирати». До них не те що я по-сусідськи, майже ніхто не ходить. Хай шукають злодія серед тих, хто в них бував. А не мене ганьблять.

Перед Маковієм до нас у хату сім душ міліціонерів зайшло — і до мене. Хто така? Скільки тут живеш? Дай паспорт. Дані переписали.
— Гроші є? — питають.
— Є, кажу, вчора дитячі отримала, дві тисячі, 1300 ще лежать.
— Покажи.
— У курточці у книжці.
— Будем задержувать. У сусідки гроші вкрадено. Дуже велика сума. Вся її сім'я каже, що це ти взяла 15 тисяч.
— Ого-го! — від подиву тільки й спромоглася сказати. Отоді я вперше дізналася, яка в сусідів сума пропала.
— Поїдеш з нами, — строго наказали міліціонери. — Або за півроку гроші повернеш.
Я скипіла. Де я такі гроші візьму? Та я краще в тюрмі 15 років відсиджу. Якби не діти, забрали б мене. Син з донькою кинулися до міліціонерів: «На кого ви нас оставляєте, баба немічна і вітчим». Змилостивилися.
— Якщо не хочеш, щоб забирали, будемо проводити обшук.
Обшукали все. Я не противилась. Нічого не знайшли. На Пречисту пішла по гриби. Донька телефонує: «Вертайся, міліція тебе шукає».
Приїхав якийсь слідчий з Чернігова і один з Сосниць-кої міліції, Юрій Михайлович. Повели мене у сільраду перевірити на детекторі брехні, який із собою привезли. Це така невелика штука, як ноутбук. Сказали підписати документи, що я згодна. В кабінеті були лише я і чернігівський слідчий. Мені на голову, на руки, на живіт, на пальці поначіплював датчиків, під'єднаних до детектора. І почав питати.

— Чи були у хаті Тоні?
— Кажу, ні. Тільки від чернігівського слідчого я дізналася, що у неї п'ять кімнат. Ще питав: у яких купюрах були гроші, де лежали і т.д. Тривало це хвилин сорок.
— Ну, що там? — коли зняв з мене ці дротики, спитала.
— Ми вам повідомимо. Цього ж дня увечері пішли з чоловіком на город накосити корові. А там Тоня: «Віддай гроші». Усяк, з матюками. А її старший син став на мене кричати: «Нащо ти сказала ментам, що у діда рушниця є?»
— Я кажу, про рушницю нічого не знала і нікому нічого не говорила.
І чоловік її на мене кричав. А потім прибіг Тонін батько, Микола Наконечний, і до мене, хватає за барки:
— Скажи, це ти? Віддай по-хорошому.
— Дядьку, я не брала. Я і на детектор ходила.
— До одного місця мені той детектор.
Стукнув мене в стегно чимось схожим на пульт від телевізора. Так боляче зробилося. Думала, ножем штиркнув. Дивлюсь, крові немає. Він потім ще і ще, а тоді носаком... (Це вже згодом зрозуміла, то був електрошокер, бо син, який сидів під копицею, сказав: «Од мамкиної ноги іскри летіли»).

— Так мають же сліди опіків залишитися?
— Він, певно, не вмів ним користуватися, та й бив через шорти, то тільки синці лишилися, а в середині них крапочки. Ось, подивіться.
Жінка знімає штани, показує ногу. Два тижні минуло, а синці не сходять (розмовляли на початку вересня).
— А що ж чоловік за вас не заступився?
— Його Тонін чоловік тримав.
Наконечний кричав: «Якщо до ранку не віддаси гроші, застрелю або роздеру, як жабу». Грозили: «До утра не доживете, попалимо всіх». Баба наша всю ніч після цього не спала. Сиділа на соломі під хатою.
Ще й говорили: «Докажи, що ми тебе трогали!»
Я так злякалася за себе і дітей, що викликала міліцію. Все їм розказала. Шокера вони не знайшли. Дали мені направлення на судмедекспертизу, зняти побої. Я подзвонила в Сосницьку міліцію. «Ну, що там детектор?» Там сказали: «Хай залишать у спокої, ти не винувата», — продовжує Алла. До цього я ходила, плакала, переживала, що люди подумають. А тепер хай люди знають.
Їздила до рідних у гості, привезла сину ролики — подарунок тітки. Тоня ж міліцію нацькувала, мовляв, за які гроші вона їх купила. А я міліції показую, ролики не нові. Так, я можу брати в борг продукти в магазині, з доходів — лише пенсія свекрухи, і чоловік тільки влаштувався на роботу. Проте чужого не беру. Живемо з хазяйства. Та ще по людях зароблю, кому худобу відпасу, кому на городі поможу.

Тепер, якщо зі мною, не дай Бог, що станеться, хай знають, де винних шукати.
— І все-таки, Алло, останнім часом ви багато витрачали. Найняли машину з'їздити до матері...
— 400 гривень заплатила за бензин, сусід, що возив, підтвердить. Дітей зібрала на навчання, то ще і в борги залізла. 700 гривень Чоботар Галині Петрівні винна. Тоня розказує, що в неї бюстгальтери пропали. Хоч би посоромилась, і у мене, і у доньки груди хороші, не те, що в неї. А благодійний внесок у технікум буду сплачувати частинами.
Сусідка Тібежів, 55-річна Катерина Малявко, скрушно хитає головою: «І Аллу мені шкода, і Тоню жалко. Не дай Бог нахал пережить, а з іншого боку, стільки грошей пропало. Одне знаю, Бог винного рано чи пізно покарає».

«Звідки гроші узялися, коли поїхати на біржу позичала?»

Антоніну Тібеж, як? тільки почула, з якого я приводу до неї, затрясло. Родичі відпоювали її заспокійливим. Тібежі будуються: свою стару хату переробили в нову, розширили.
— У хаті я, чоловік і троє синів. Люди трактори покупляли, газ, воду попроводили у хату. А я 12 років копієчку до копієчки збирала, дітям зайвої цукерки не купувала, собі на одязі економила, щоб хату довести до ладу. Чотири гектари городу, гектар під картоплею, а то зернові. Це наш пай, обробляємо його самі. Корова, дві телиці, семеро свиней, птиця. Раніше свиноматку тримали. І я, і чоловік працюємо. В рік вдавалося відкладати десь чотири тисячі гривень. Що тільки могли, все на будівництві хати самі робили, людей не наймали. 1 серпня я ходила платити за комбайн, гроші витягла зі схованки. 15 тисяч гривень поклала у сервант.
12 серпня зібралася їхати за будівельними матеріалами у Понорницю. До грошей — а їх немає. Хата у нас замкнена була, ключ захований. Спочатку шукала, надіялася, раптом знайдуться. Наплакалася, а тоді заявила у міліцію.

— Антоніно Миколаївно, чому саме Аллу запідозрили? Вона ж у вас у хаті ні разу не була.
— Ще зимою запримітила, з двору пропадають тюки соломи, по снігу видно, куди несли, потрушено. Після Зеленої неділі з погреба сім банок сала пропало. А тепер ось гроші. Хто знає, що нас днями вдома не буває? Раніше Алла, щоб на біржу з'їздити, у людей гроші позичала, і на випускний доньці теж, а тут і дрова купили, і ролики сину, і обох дітей на навчання відправила. Одному в школу купила все, другу відправила в технікум. Там же благодійний внесок 800 гривень треба платити.
Ще й до матері з'їздила, машину найняла. Хіба в ті дві тисячі можна вкластися, коли лишень причеп дров тисячу гривень коштує? Тому і підозрюю, а не звинувачую. Люди запримітили, що коли приїздили кавуни на картоплю мінять, навіть найбагатші обмінювали, а вона так брала. Говорила, в нас картопля ще не копана. Кажуть, що і з боргами в магазині розплатилася. Чому міліція цим не цікавиться? Приходили до нас у хату, навіть відбитків пальців з серванта не взяли. Хай би порівняли з Аллиними відбитками. Стара, надійна технологія, нічим не гірша за детектор. Може, «по пальчиках» і побачили б по своїй базі злодія. Я в Бога вірю і знаю, що гріх нахал наганяти. Та тільки думаю. То десятку позичала, а тепер тисячами ворочає.

— Навіщо ж її було бити? Нічого ще не доведено. Аллу ж на детекторі брехні провіряли.
— Ніхто її не чіпав. І ніякого електрошокера не було. Знаєте таку примовку: кращий засіб захисту — напад?
— А синяки ж звідки?
— Вони з чоловіком б'ються. Він же випиває. Чого про це міліція людей не питає?
Про те, що було на городі, розкажу. Були ми удвох з сином, тут і вона з чоловіком прийшла на свій город косити. І почала на нас кричати. Я злякалася, її Сергій випивши, ще й з косою. Зателефонувала батьку, він прийшов. І через межу їй сказав: «Будеш моїх чіпати — роздеру», проте пальцем її не зачепив. А то вже все плітки, що і палицею бив і повалив.
— Антоніно Миколаївно, у вас сини підлітки, не підозрюєте їх? Чоловіка?
— Ні. Діти, починаючи з четвертого класу, ходили підробляти. На тік зерно підбирати, телят фермівських пасли. Вони знають ціну грошам. Не п'ють, не курять. Старший школу закінчив з відзнакою. У сусідів можете спитати, які у мене діти. Вони навіть яблучка чужого не підняли. Чоловік, як і я, днями на роботі. Все у сім'ю.

* * *

Тим часом Сосницька міліція порушила кримінальну справу за фактом крадіжки.
Я запитала у сосницьких міліціонерів — чому вони не зняли відбитки пальців з серванта Антоніни Тібеж? Відповіді, яка б пояснила прокол, у них не було.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №41 (1379)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.