Хазяйка квартири, в якій хлопець помстився за зґвалтування: «Третій день відмиваю кров»

Сталося це ввечері 15 вересня у Чернігові, у хрущовці, що навпроти магазину «Прогрес». Загиблого, 68-річного Миколу Гуза, жителя хутора Єньків Чернігівського району, поховали 18 вересня у Количівці під Черніговом, на батьківщині. Підозрюваний у вбивстві 24-річний чернігівець Максим Батинець сам заявив у міліцію про скоєне. Нібито дід напоїв його і поглумився, ще як хлопцю було п'ятнадцять. Через багато років Максим знайшов його і помстився, повідомляє офіційний сайт облуправління міліції.

На сьогодні порушено кримінальну справу за ст. 115 «Умисне убивство», що передбачає позбавлення волі від 7 до 15 років.
Хазяйка квартири, в якій сталося вбивство, зустріла нас у гумових рукавичках.
— Третій день відмиваю кров, а крапельки то там, то там лишаються. Вже і шпалери переклеїла, і стіни пофарбувала. І треба ж було мені їх впустити на свою голову, — зітхає жінка. — У суботу, десь о 17-ій годині, дзвінок: «Ви здаєте квартири?» Телефонував молодий хлопець. Дуже просив квартиру. І тут раптом на тому кінці поєднується ще один немолодий: «Да я сільська людина, да пустіть, я вам і сиру домашнього дам, і конфет куплю».

— А ви хто? — питаю.
— Да це племянник мій, нам ніде переночувать.
І так жалісливо. Може, сільське забилося в місто і не знає, де душу приткнуть. Пожаліла діда... Прийшли удвох годині о 19-ій. Дід сільський з торбочкою і хлопець. Старший заплатив гроші, молодший дав паспорт, я його дані переписала.
А вранці мене викликали міліціонери. Багато крові, шматочки мізків на підлозі, стінах, фу... І згадувати не хочеться.
Квартира однокімнатна, з ремонтом.

74-річна Ніна Мойсеївна, вдова Гузя, зустрічає плачем. Маленька, худенька, вироблена, присіла на колодку у дворі, де жив Микола Гуз. Уже багато років вона живе окремо від чоловіка, з сім'єю сина.
—Таке горе, таке горе, — схлипує. — Ми з Олексійовичем 42 роки прожили. Двох дітей виростили. Він молодший за мене на п'ять років.
Нема мого Колі, нема... Раніше ми жили в Чернігові. Чоловік працював м'ясником у коопторгівському магазині на базарі. А потім переїхали на хутір, у хату моєї матері. В ній я і зараз живу. З часом чоловіку купили будинок по сусідству, як дачу. Він так захотів. Микола город порав, дві корови тримав, коня. Я йому допомагала. Молочне возив продавати у Чернігів, на Центральний ринок. Слідив він за ним, мо' б, і раньше убив, да я помішала.

— Хто слідив?
— Той, хто його убив. За чотири дні до загибелі Олексійовича йдемо ми з ним пішком на хутір. Чую, щось у корчах шарудить, ховається. Коля позвав: «Хто там у корчах?» Вийшов молодий хлопець. Чоловік його впізнав, я і заспокоїлась, раз Микола Олексійович його знає. Вони одійшли, про що говорили, не знаю. На другий день зазбирався чоловік картоплю копати, покосив у городі, треба згрібати. Аж цей Максим коло порога стоїть і стоїть.
Уже й темніє, а Максим нічого не робить і додому не збирається. Хотів залишитися ночувати, а тут його батьки подзвонили, сказали, щоб додому їхав. Я і кажу: «Коля, визивай йому таксі. На вулиці темінь». Пішки до Чернігова кущами кілометрів чотири. Таксист при> їхав з дружиною, певно, сам побоявся. Поїхав Максим. А на завтра знову бачу його у Миколи. Каже: «Я зміною помінявся, ви ще город нё: викопали, поможу». Це вже я тепер зрозуміла, предлог у нього такий був. Я пішла до себе поратися. А в суботу, 15 вересня, поїхали ми з Миколою на базар у Чернігів. Побазарювали, я додому зібралася, а чоловік і каже: «Заїду до дочки, завезу сир».
Уже і темніє, а чоловіка дома немає. Син давай дзвонить йому на мобілку, не бере. Розстроїлась. Давай дочці дзвонить, вона в супермаркеті працює, п'ять разів набирала, теж не бере (їм заборонено в робочий час розмовляти по телефону). Вже пізно додзвонилася дочці: «Творог у холодильнику, батька немає».

Міліціонери розказали, що Максим заманив Миколу у зйомну квартиру і застрелив з переробленого пістолета. Шість куль у голову випустив. Раз вистрілив — він і не захитався, вдруге — похилився, тоді він всю обойму всадив.
Усе сталося десь опівночі. Максим ходив ніч містом. Потім побачив, що їде міліцейська машина, думав за ним, забіг у «Градецький» і сам подзвонив у міліцію.

— Кажуть, що хлопець помстився Миколі Олексійовичу за те, що той колись над ним поглумився.
— Брехня то все. Предлог, щоб списати на битовуху. Я 42 роки прожила з ним, знаю, Коля був нормальний мужик. Думаю, з минулим усе зв'язано.
Було це років, дев'ять тому, мо', менше. На той час чоловік працював продавцем у ларку на хуторі. Було це під Новий рік. Хтось навів на Колю трьох чоловіків у чорних масках. Підстерегли його біля колодязя у дворі, повалили на сніг: «Гроші давай!», а тоді зв'язали і затягли в хату. Катували паяльником, спину палили, підвішували на заслінці від груби, били.
Коля не видержав питок і сказав, що гроші в погребі. Вони за сокиру, весь фундаменту погребі побили, а нічого не знайшли. Тоді загорнули чоловіка в ковдру і вкинули у погреб, зачинили і ще й моє болоньєве пальто запалили і затиснули дірку, щоб він задихнувся від диму, погребицю підперли. А він вивернувся з ковдри, відбив лямку (вони в погребі сокиру залишили), потім вибив вікно у погрібнику і по снігу рачки поповз до сусідів. Вони і «швидку» викликали. Довго у лікарні був, не людина — шматок печеного м'яса. Ларьок після цього закрили.

Бандитів міліція не знайшла до сих пір. А Коля казав: «Одного я впізнаю по зубах. Вони у нього наче мраморні».
Ми оце з сином говорили, у Максима зуби теж рівнесенькі, красиві, наче ненастоящі. От тепер і думай... Хоче той Максим викрутитися, а де ж дідова мобілка, де гроші? Нам міліція їх не віддавала.
— Мойсеївно, а хлопці з дідом дружили?
— З Чернігова до Колі Руслан ходив, годів йому під 30. Живе з мамою, працює охоронцем десь у Києві на теплицях, де квіти вирощують. Так він по ділу тільки приходив. Бувало, ночувати зоставався у Олексійовича. Я питала, чого Руслан не жонатий, а він казав: «Тепер дівкам тільки гроші давай або води кудись».
Родина Гузів нині не тільки у траурі, а й у шоці. Для них откровения затриманого — як грім серед ясного неба.

***

У будинку, де мешкав, Максима характеризують як хорошого, ввічливого, спокійного. Єдина дитина у сім'ї відставного військового. Хотіли розпитати маму про його дитячі роки.
— Детство у него было хорошее, — відповіла жінка, поспішаючи.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1377)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.