Він повісився, плакав: «Я повішусь». «Заткнись!» І Руслан повісився…

Четвертого липня в полуденну спеку у Здрягівці Городнянського району у холодку під сараєм зібралася юрба. Люди прийшли на похорон 27-річного Володимира Авраменка. Труну з тілом ось-ось мають привезти з моргу. Володимир повісився 2 липня. За два тижні перед цим, 15 червня, з петлі витягли брата Руслана. Йому було 25.
У минулому номері «Вісник» коротко розповідав про цю страшну подію. Сьогодні — детальніше. Хто вважає, що в житті тільки радість, сонячно, бджілки літають та пташки співають — не читайте. Це дуже страшно.

Односельці вважають, що якби не міліція, хлопці й досі б жили

– Вбили н тільки Руслана, Володю, а й їх сестру Ольку. Вона тепер нікому не потрібна – беззахисна, за душею ні копійки. Гляньте, що з нею коїться, — говорили люди.
21-річна Оля Авраменко сама не своя метушилася то в хату, то надвір. їй давали заспокійливе. Дівчину тіпало.
Ворогу такого не побажаєш. За останні 70 днів вона втратила усіх рідних. 26 квітня від серця померла мати у 62 роки. 15 червня повісився Руслан, 2 липня — Володя. Живі брати все для Олі старалися, де яка ягідка чи цукерка трапиться — їй. Особливо жалував її Руслан. Селяни згадують його лише добрим словом.
— Ми з Русланом тільки із заробітків вернулися. Тітка нам яєшні сковорідку насмажила. Я забрав собі у двір. Сидимо, їмо. Тут міліціонери заскакують. Забрали Руслана з собою. Я пішов на город слідом, — згадує 30-річний Микола Деговець. — Було четверо у формі і двоє у цивільному. Один з фотоапаратом. Не представилися. Я знаю лише Андрія Костирка. Він у нас раніше дільничним був. Перший раз дійшли до півгорода у Авраменків — чисто. Вирішили вертатися. Костирко каже: «Ану давай до конца пройдем». Підходимо, а там між рядами картоплі зів'ялі коноплі. В одному кущі погано пригребене, коріння зверху стирчить. Я смик те стебло, витяг і кажу: «Це ж підстава». Вони як закричать на мене: «Посади на место!» Я злякався і посадив. Руслан як таке побачив — затремтів, заплакав, твердив — не моє. Вони повели його до хати. Коло хати Костирко і ще один міліціонер — капітан стукали його по голові картузом. Костирко обзивав Руслана «чмирьом» і ще всяк. Погрожував дати 100 годин громадських робіт, а якщо не погодиться підписати документ, то посадять.
А Руслан плакав, казав: «Не моє, то не моє, це підстава, я не винуватий. Я повішусь». А Костирко, як заверещить: «Заткнись!» А після цього додав: «Я щас тобі як дам, то будеш по-настоящому плакать». Бачу, Руслану стало зовсім погано, останнім часом він скаржився на серце. Ноги підкосилися, і Руслан став поволеньки опускатися на лавочку. Я закричав: «Йому плохо з серцем!»
А вони: «У нас тоже серце».
— Так у нього ж хворе, — сказав я. Бачу, Руслана вже колотить, а один з міліціонерів кричить тому, що у цивільному: «Ану фотографуй його на лавочці».

Страшно стало, я й пішов.
— Брата звинуватили у вирощуванні конопель, які невідомо звідки з'явилися у нас на просапаному городі, — схлипує Ольга. — Руслана і на городі, і у дворі били, вимагали підписам документи. Він відмовлявся. Його повели в хату. Мене в кімнату не впустили. Через скло у дверях я бачила, як один тримав Руслана, а інший бив у живіт. Потім мене повезли в лісосмугу. Погрожували електрошокером. Вимагали три тисячі гривень. Я плакала, просилась, клялась, що грошей у нас немає. Тоді мені наказали показати, де старший брат Володя. Повезли на луг. Він пас корів. Володю забрали. Дві години тримали. Наказували підписати протокол. Казали: «Не бійся, отримаєш умовно». Там було написано, що він залишив на городі коноплі для відлякування «медведки». Дивлячись на заплаканого брата, він таки здався і підписав.
Міліція поїхала. Володя пішов на роботу. Я до подруги. Не минуло й двох годин, як Руслан повісився за хатою на драбині. Він залишив дві записки: «Оля і Вова, ви пробачте мене, я не можу так жить і молюся щоб ті козли попали в пекло» та «Оля і Вова, ви пробачте мене, я так не можу. Я за те, щоб ті козли здохли, дай Бог».
Брата довели до самогубства, — стверджує Оля.

«Ну що доплигались?»

32-річна Ольга Авраменко, сусідка братів Авраменків:
— Міліціонери спочатку приїхали до мого двору. Спитали, де живуть брати (у них дві хати, в одній хлопці проживали, в другій Оля з матір'ю). Потім наказали вирвати кілька стебел конопель, що росли на сусідньому покинутому дворищі. Я їх вирвала і викинула за хлів на смітник.
Коли Руслана знайшли повішеного, мене трясло на емоціях. Зателефонувала в міліцію і сказала: «Ну що, козли, доплигались, довели хлопця?» — «А шо такое?»
А потім мені на мобілку зателефонували з номера Костирка. Його номер у мене є ще з тих пір, як у нас дільничним був. Голос наче його:
— Може, грошей предложить?
— Гроші ніхто брати не буде, — відповіла.
— Спасибо, до свидания, — і відключився.
Руслан був вразливий, все близько до серця приймав. Поганим словом нікого в селі не послав. Тому на його похорон прийшло чи не все село. Знаючи, що грошей у сім'ї немає, давали хто скільки.

«Руслан був золотий хлопець»

— Страшне коїться. Роблять, що хочуть. Та люди ж не сліпі. Все село знає, якими наші хлопці були. Не крали, — говорить 54-річна Віра Піддубна. — Руслан такий роботящий. У нього грядки рівненькі, не у кожної господині такий порядок на городі, як він тримав, — долучається 75-річна Ольга Савченко, колишня вчителька.
Руслан казав: «Я, тьотю, роблю на совість, бо як погано робитиму, вдруге мене не покличете». Моєму сину було 44 роки, недавно поховала. Дід у мене старий, незрячий. Покликав Руслана — бензопилу йому віддав. Як хлопець радів. Ну, скажіть, хіба людині, яка збирається вішатися, треба та пилка? Руслан побивався за матір'ю, та вішатися не збирався. Хай на це не спирають.
— Руслан був золота дитина, безвідмовний. Ніколи без діла не сидів. Як не у себе, так у людей робив. Володя, той у сільгосппідприємстві худобу пас. А Руслан і їсти наготує, і прибере. Володя випити міг, а Руслан відмовлявся, — каже 75-річна Ольга Воробей.
— У нас у селі наркоманів немає. Маку вже кілька років люди не сіють, бояться. І неправда, що в них коноплі росли на городі. Мій онук Віталик Приходько за тиждень до цього, може, трохи більше, їм трактором картоплю підгортав, ніяких конопель не бачив, — додає Ольга Гаврилівна.
— Міліціонери знали, куди їхали. Я їхню машину в кінці городу Авраменків бачила, — приєднується до розмови 35-річна Оксана Юрина. — Бачила, як Костирко питав: «Де Косячки?»

— Чому «косячки»? Хтось «травку» любив?
— Яку травку? Авраменків так звали по-вуличному через розріз очей.
— Тому, хто підсадив ті коноплі, голову треба відірвати, — каже 74-річний Олександр Алексеенко, сільський депутат. — Мене у поняті покликали. Пішли у кінець городу. 30 кущів було між картоплею. Листочки в'ялі. Видно, посаджене чи вчора ввечері, чи сьогодні вранці. Помітно, що притоптували. Взяв одне каліво (стебло), легко витяг із землі. Кажу міліціонерам: «Воно ж насаджене». А вони тільки плечима знизують. Повиривали, склали в ящик, опечатали. Дали протокол. Підписав. Не читаючи, бо окуляри забув.
Думаю, ті коноплі звідкись привезли і посадили. Тоді у мене навіть кукурудза нижча за них була. Ненашенські вони, точно, по 70 сантиметрів та по метру висотою. Я про цё і прокурорам сказав, і тому чоловіку, що СБУ з Києва приїздив.
— Вас не просили поміняти покази?
— Ні. Казав і казатиму правду.

Володя повісився на тій самій драбині

Цілий тиждень після смерті Руслана до Володі їхали і їхали прокурори, менти, СБУшники. Він щодня ходив заплаканий. Тужив за Русланом, бо той був головний у сім'ї. За два тижні чистісінький город заріс (йшли дощі). «Я не можу жить без хазяїна», — казав Володя.
2 липня помінявся на роботі, поїхав по чорниці аж у Єлінські ліси Шорського району. Назбирав, здав на 100 гривень. Ще й дітям чужим по баночці заніс. Купив «чвертку» горілки і пішов на кладовище до могили батька, матері і брата. Люди бачили, як заплаканий вертався додому.
Володя повісився на тій же драбині, що і Руслан. Залишив записку: «Оля, не могу жить без хазяїна, Костирку — хрест. Я його з собою заберу. Мою зарплату витратьте на похорон».
На похорон Володі скидалися хто скільки міг. Багатії не перейнялися чужою бідою. Лише помічник нардепа Олега Ляшка передав 500 гривень.

Після смерті Руслана Городнянська прокуратура порушила кримінальну справу за фактом доведення до самогубства. Коли ж повісився Володя, міліція офіційно заявила: «Повісився через колекторський тиск» (назва статті на сайті облуправління МВС).
— Доки міліція не ув'язалась, хлопці були живі, — каже 59-річна Катерина Машутіна. — Які колектори? Тут ніхто їх у вічі не бачив ні разу. Ніхто не погрожував. Володя років п'ять тому справді взяв кредит на мопед і не повернув. Той мопед він давно вже продав. Листи з банку йшли вже багато років. Та ніхто його не залякував. Він ті листи зберігав, там і слова злого не було.

* * *

Поки розмовляла з людьми, на «Жигулях» з причепом привезли гроб з тілом Володі. Кричала від розпачу сестра Оля. Кинулась до брата. Три жінки ледь її втримали.
«За что они вас убили? Почему вы меня оставили?» — кричала Оля. Люди, дивлячись на все це, втирали сльози.
Подумалось: хай би ті міліціонери прийшли, глянули, чим обернулася їхня операція «Мак-2012».

Від автора

Хотіла почути думку Костирка, про нього люди відгукаються дуже погано. П'ять разів дзвонила на мобільний, не брав. А потім відключив телефон. Те, що сталося у Здрягівці, не повинно минутися безкарно.
Навіть якщо все було трохи не так, як нам розповіли люди. Навіть якщо хлопці були в чомусь винні. Після зустрічі з міліцією винні мають сидіти в тюрмі. Невинні — спокійно жити. Але і винні, і невинні не мають на вірьовці перебиратися на той світ. Де усім добре...

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №28 (1366)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.