«У нашому місті – влада на місці!»

Ми звикли критикувати владу. Більш того, наш народ взагалі не любить ані політиків, ані чиновників, бо ті про простий народ рідко згадують. А як часто ми замислюємося над тим, чому маємо таку ситуацію? Ми - зневірилися... Більшість говорить щось на кшталт: «А що я можу змінити...», або «Це від мене не залежить...», чи «Мій голос нічого не вартий...». І зрештою стаємо байдужими, а байдужість, як відомо, - найвища жорстокість.
А насправді влада є такою, якою ми дозволяємо їй бути, вона є нашим окарикатуреним образом, кривим дзеркалом нашої сутності. Ми звикли щось вимагати від влади, обурюватися нею, навіть не обтяжуючи себе думками про те, скільки в цьому всьому від нас самих.

Жителька Носівки Надія Жигун упевнена, що влада робить стільки, скільки народ у неї просить. Ініціатива, на її думку, має йти знизу. Тобто саме ми, люди, маємо доносити до голів чиновників, які проблеми існують у місті, з яких вулиць не вивозять сміття, яке кладовище «благає» про упорядкування, яка багатоповерхівка вже давно чекає на капітальний ремонт...
«Зазвичай, що б не сталося, люди звикли скаржитися у ЗМІ, - переконана Надія Олександрівна. - Часто влада взагалі не володіє тією чи іншою інформацією і лише із газети дізнається про проблему, яку вони, як виявляється, не вирішили, «сидячи у своїх кріслах». А працівники газет чомусь у більшості випадків звикли до того, що яка б влада не була, вони мають бути проти кожної! В деякій мірі це правильно, можна бути в опозиції, але потрібно подавати реальну картину. Якщо погано, то показувати що погано, бомбити і не давати спуску. А якщо є за що й добре слово сказати - то чому б і ні!

З «Чернігівщиною» я знайома нещодавно, - продовжує жінка. - Але тепер читаю її, не пропускаючи жодного номера. Не так давно в газеті з'явилася рубрика «Журналіста викликали?». Мені вона подобається найбільше, бо там дають можливість висловитися звичайній людині. Є люди, які скаржаться, хтось ділиться своїми роздумами, дехто - навіть досвідом. Одним словом: кому що болить. Ось і я нарешті вирішила «взяти» слово. Можливо, це буде дещо неочікувано, але я б хотіла розказати читачам, як знайти підхід до влади... Не повірите, дуже просто! Головне, бути наполегливим і дотримуватись кількох правил.

Перше правило: під лежачий камінь вода не тече.
Мене дуже добре знає керівництво нашого міста і району. Бо я у них, як то кажуть, частенький гість, - посміхається пані Надія. - Але жодного разу ніхто із чиновників мене не образив. Завжди вислухають і не просто пообіцяють розв'язати проблему, а обов'язково допоможуть. Я сама вже дивуюся своєму везінню».

Розпочалося все з кладовища

«Прикро, коли дорога до священного місця, яка для декого стає останнім шляхом, потопає у смітті. Ніби йдеш не на цвинтар, де в мирі й спокої покояться рідні, а на смітник. Якось це не по-людськи. Коли я підняла це питання, на допомогу прийшло чимало людей: і міський голова Іван Пугач, і начальник комунальної служби Микола Чередніченко, і навіть голова Носівського районного суду Володимир Дикий. Організували бригаду - разом взялися і навели лад.
Але тут хотілося б звернутися і до людей, аби вони, в свою чергу, виявляли повагу до пам'яті всіх померлих, а не лише до своїх рідних. Все ж таки цвинтар - святе місце. Тут не можна розділяти на «своє» і «чуже». І пам'ять про померлих священна. Про це забувати не треба. Тому, коли біля могилок своїх рідних прибираєте - не підсувайте сміття іншим», - просить жінка.
Проте Надія Олександрівна не зупинилася після того, як на центральному кладовищі Носівки вже не лишилося й смітинки. Не зволікаючи, спитала у міського голови: чи можна огорожу на цвинтарі зробити... За деякий час тут вже було 400 метрів паркану..

Люди не байдужі

«Тепер за кошти людей ми й капличку там збудували. 16 тисяч гривень вдалося зібрати. І це не модним нині методом: благодійно-примусовим. А по совісті - за бажанням. Дев'ять будівельників працювали абсолютно безкоштовно над зведенням каплички. Я особисто допомагала: дивилася, як чоловіки кладуть цеглу, і сама так робила. Потім знайшлися бажаючі допомогти. Так гуртом і впоралися. Це вже наше друге правило: надумав зробити зле - тричі подумай і не зроби, а надумав зробити добре - не думай, а роби! - наголосила носівчанка. - Потім якось прийшло мені в голову: а чому б косарку на цвинтар не придбати. Поставила у капличці коробочку з написом: «Збираємо на косарку». І що ви думаєте: вже придбали. Днями мій син Олександр візьметься за справу - викосить траву. Не тільки ж перед поминальними днями має бути чисто, а завжди, бо там у кожного з нас є рідні та близькі люди».

За досвідом - до Корюківки

«Третє правило: відкривають двері тим, хто в них стукає. Мене вже кілька років поспіль обирають вуличкомом. Мабуть, не дарма. Бо порядок люблю, не соромлюся ходити по кабінетах, доносити проблеми населення до влади, просити про допомогу. Нещодавно побувала у Корюківці: яке це чисте і доглянуте місто! Урни для сміття стоять на вулицях, квіти буяють під вікнами організацій та установ... «Нам також треба прагнути до такого», - подумала собі. Знову пішла до очільника нашого міста - Івана Івановича. Тепер є куди сміття викидати. Ми на своїй вулиці взагалі частенько проводимо суботники. Й останнім часом люди почали звикати до порядку. Адже чисто не там, де прибирають, а де не накидають - таке у нас четверте правило. Якби всі піклувалися про чистоту й порядок - місто було б привабливим і красивим».
Надія Жигун розповіла нам і про те, як дорогу ремонтували на її прохання, аварійні дерева випилювали... Ніколи не відмовляли навіть у вирішенні особистих проблем. Каже, важко було воду додому провести, але завдяки начальнику комунальної служби проблеми вже немає. Подібна ситуація була і з газом. Одним словом, з якого б питання вона не зверталася, чиновники залюбки йдуть назустріч.

«Бувало, навіть десь на вулиці зустрінуся з міським головою, він обов'язково зупиниться, спитає: «Ну що там у нас, порядок? Слідкуйте-слідкуйте, якщо треба звертайтеся...». Тому мені б дуже хотілося, аби люди не були пасивними, щоб виявляли ініціативу, ні в якому разі не сиділи на місці й не чекали манни небесної. Тільки тоді, коли народ не буде байдужим, проблеми простих людей почнуть вирішувати у верхах», - наголосила Надія Олександрівна.

У балачки не вірю, знадобиться – провірю…

Дуже рідко доводиться зустрічати таких людей, які б у «поважних» кабінетах були частими гостями і так відгукувались про владу. Відверто кажучи, розповідь жінки мене вразила. Тому я не стрималася і запитала: «А яке ж у Вас ставлення до Президента України, діючих депутатів?».
Жінка дещо замислилася...
«Як я можу судити, якщо я особисто жодного разу до них не зверталася. Багато балакають про їхню «діяльність-бездіяльність» і з екранів телевізорів, і просто - у черзі на базарі, але я нічого сказати про це не можу, бо там мені й не відмовляли, й не допомагали...».

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №22 (350)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.