Гірка доля бобровицького цукру
Гірка доля бобровицького цукру
Даючи країні цукор, бобровичани навіть переплюнули... японців! Ви напевно знаєте, шановні читачі, що для японця робота - це серйозно і надовго, можливо, й на все життя. Фірма для них - як рідна сім'я. А на цукрозаводі у Бобровиці працювали цілими сім'ями, виростали навіть династії цукроварів - Савченко, Пустовойт та інші.
Так, у сім'ї Марковичів на заводі працювали брати Олександр і Олексій. А їх дід по матері починав працювати на заводі ще до Жовтневого перевороту, при пану Катериничу. У своїй трудовій книжці за все життя він мав один, єдиний запис - про роботу на цукрозаводі.
Гуртом бобровичани відбудовували завод після війни. Як писала газета «Радянське село», готували і запускали обладнання взимку 1952 року, при 30-градусних морозах. Які ж мають бути почуття людей сьогодні?
- Душа болить, - каже Ганна Данилівна. - Ввечері годин у десять везуть метал здоровенні машини такі, аж хата тріщить.
Ганна Данілірна проживає неподалік від заводу. На підприємстві працювали її батьки.
- Яковишин скликав збори, казав «буду сіяти буряки, поставлю нове обладнання тут» - оце він так. І люди дали згоду, що хай він буде, хай він купляє.
- А наступні збори, були щорічні збори зі звітом?
Та ніхто нічого не звітував...
«Нейтралітет»
Новий міський голова Бобровиці Володимир Володимирович Якушко від питання долі заводу самоусунувся:
- Я працюю тут три місяці. По-друге, завод у свій час збанкрутував, і хтось купив його, - там є власник. Я так зрозумів, що товариство «Земля і воля». І в їх виробничу діяльність місто не втручається. Що там робиться на тому заводі, я не знаю. От якби це була комунальна власність міста і Ви б до мене прийшли - я б дав повну інформацію.
Невдовзі, хвилин за 15, у приймальні голови райдержадміністрації відбувся невеличкий діалог міського голови з парою чоловіків. Можливо, розмова склалася саме так через присутність у приймальні кореспондента?
- Ви чьотко виконуєте свою програму? Від завода ще шось осталось?
- Да! - відповідають. - До мая місяця мають витягнути усе.
- Труба ще ж стоїть?
- Труба - ще... - посміхаються.
Також в «кулуарах» прозвучала інформація про зменшення міського бюджету відносно попереднього року.
Перший заступник голови Бобровицької РДА Іван Андрійович Захарченко теж зайняв позицію невтручання:
- Товариство «Земля і воля» на аукціоні викупило майновий комплекс. Товариство (цукрозаводу) збанкрутувало. Це один зі шляхів завершення ліквідаційної процедури. Підприємство згідно рішення господарського суду було ліквідовано, виставлено на аукціон.
- Тобто, зараз «Земля і воля» є одноосібним власником?
- Власником. Все. Воно не є ні правонаступником, ні чим іншим. Коли надійшли гроші ліквідаторові, всі боргові зобов'язання людям були сплачені до копійки.
Офіційна «легенда»
Міністерство аграрної політики країни в особі заступника міністра І. В. Якубовича повідомило, що завод не працює з 2002 року у зв'язку з втратою сировинної зони. Для відновлення роботи потрібна реконструкція і сировина.
Головне управління агропромислового розвитку Чернігівської ОДА розрізання заводу пояснює дещо філософськи: «відновлення роботи заводу недоцільно, оскільки моральна застарілість та фізична зношеність обладнання не дають змоги забезпечити високі показники переробки цукрових буряків». Також заступник начальника управління М. І. Колесников повідомляє, що майновий комплекс заводу Придбано товариством «Земля і Воля» 24 квітня 2003 року.
Щодо подальшої .долі заводу і обласна, і районна адміністрації запевняють: завод буде перепрофільовано на виробництво етанолу. Тобто, якщо по-народному - алкоголю.
Застаріло? Продати!
- Днями й ночами грузять, - розповідає Тамара Прокопівна Редькіна, змінний технолог. - І оце зараз уже тихо, а то паточний цех як випилювали, то такий дим кругом стояв! Там газова піч уже казали знищена...
Батько Тамари Редькіної - Прокоп Климович Семененко - був головним інженером у ті повоєнні роки. Саме він налагоджував виробництво після війни, давав перший цукор.
- Я говорила з начальником «Укрцукру» - Ярчук Микола Миколайович. І все ж таки останні роки трохи відновлюється - було 192 у нас цукрових заводів в Україні, а потім робили тільки 50. А вже минулого року був 71 завод. Із Загороднім я говорила, радником Ярчука. А до Яковишина я не можу попасти на прийом.
- Він нещодавно став господарем заводу?
- Після останнього директора були якісь київські, але там керували Циби. І от вони пообіцяли, що будуть різати. Тоді ми... ну як же так - різати? Ми тоді зібралися у клубі, збирали підписи з номерами паспортів. А Яковишин казав, що буде європейський завод, австрійське обладнання, робітники у білих костюмах - отаке говорив, обіцяв. І в 2003 році він вже став там господарювати.
Тамара Прокопівна рішуче засудила офіційну «легенду» і в частині тверджень про морально застаріле обладнання. Тобто, воно дійсно старе, але відносно чого? На багатьох інших цукрових заводах - не краще.
- Пишуть що попало. Обладнання наше забирали у Носівку (двигуни), у Сумську область продавалося. З Хмельницької області приїжджали і говорили: «Ви такий завод знищуєте, а ми по частинах по Україні збираємо і привозимо, щоб запустити». До Росії теж вивозили. Так їм це обладнання потрібне, а мені відповідають, що застаріле!
- Я розмовляла навесні з головним інженером, - додає Т. Редькіна, - завод був готовий на 80%. Обладнання було почищене, змащене і законсервоване. Так у сусідній Носовці запустили, а у нас ось таке...
Слова Тамари Прокопівни підтвердила інша колишня робітниця заводу. Вона не побажала назватися, оскільки раніше... активно підтримувала пана Яковишина.
- Я ще у 47 році працювала на відбудові заводу після війни. Тоді в кращі роки на заводі та у господарстві дві тисячі людей працювали. Як не стало Ніколаєнка, то завод покотився у прірву. Який він хворий не був, як важко йому не було, але завод при ньому працював. А після тої катавасії ми були впевнені, що Яковишин відродить завод. Він же нас запевняв, викликав актив заводу до себе.
Приїжджала до нас людина з науково-дослідного інституту і ми з ним розрахунки робили, щоб півторатисячний завод дві тисячі тонн буряків на добу переробляв. Пишуть, що обладнання застаріле. Але ж приїжджали купувати обладнання і казали, що у їх набагато гірший завод. А у нас все було почищено, пофарбовано, замотано, законсервовано.
Соціальне питання
- Якби завод працював, то Яковишин би залишився у віках у пам'яті, що він відродив і забезпечив роботою, - додала анонімна респондентка. - Поки людям він платив зарплату і були нормальні стосунки, люди ж молилися на нього, бо єдине ж велике підприємство у місті.
- Це було одне з найбільших підприємств, яке забезпечувало половину Бобровиці робочими місцями, -згадує колишній вчитель «заводської» школи. - Школі надавалася спонсорська допомога, опалювалося приміщення. А для школи це було підшефне господарство, школа допомагала колишньому бурякорадгоспу. Наша школа, яка за документами була школою №2, інакше як «заводська школа», не називалася. Була також заводська зона відпочинку, працювали і стадіон, і танцмайданчик. А як завод поміняв трьох господарів, а Герой України як взявся, то вже і центрифуги з нержавіючої сталі «пішли», і все...
- Якісь підприємства залишились у Бобровиці?
- Є лише хлібозавод і молокозавод.
Операція «залізниця»
Як і з цукровим заводом, дещо раніше негарна історія сталася із залізницею з сусідньої Кобижчі до Нового Бикова, довжиною близько 25 км. Дослідивши цю мертву залізницю, мандрівник Олександр Волощук писав: «приблизно на 5-му кілометрі після Кобижчі рейки обриваються і далі йде лише насип з щебеню». Демонтували рейки із застосуванням техніки. Місцеві жителі телефонували до міліції, але дерибан залізниці це не зупинило.
До речі, на початку лютого 2011 року полишив свій «пост» Сергій Миколайович Луговський - керівник Бобровицького райвідділу міліції. Як повідомив Сергій Бриль, начальник відділу зв'язків з громадськістю УМВС України в Чернігівській області, С. Луговський подав рапорт про вихід на пенсію.
За свідченнями жителів Бобровиці, Луговський залишає службу в міліції не вперше. У 2005 році він перейшов на роботу чи то до TOB «Земля і Воля», чи то до Яковишина особисто начальником охорони. Після чого знову працював начальником райвідділу.
Спадщина..
У центрі Бобровиці, у парку між міськрадою та РДА, розташована серія пам'ятних знаків. Вони стоять у хронологічному порядку. Перший - жертвам
Голодомору. Другий - полеглим у Великій Вітчизняній війні. Третій - полеглим на афганській землі. Четвертий - чорнобильцям Бобровиччини.
П'ятого поки що нема. Можливо, він з'явиться через кілька десятків років. Якщо наші діти чи внуки тверезо оцінять те, що сталося в наш час. І нас вже не 52, а 46 мільйонів, і цукрозаводів у нас вже не двісті, а півсотні. Тоді, можливо, на п'ятому пам'ятнику в Бобровиці нащадки напишуть: жертвам хижацько-капіталістичної «демократії». Спробуй-но у часи Йосипа Віссаріоновича та Лаврентія Павловича здавати Батьківщину на металобрухт - опинишся на суспільно-корисних роботах де-небудь у Сибіру. Це в кращому випадку...
А поки що... Поки що люди, наші земляки залишилися без роботи. І ті, хто працював на підприємстві, й інші - ті, хто, як цілі покоління їхніх предків, вирощував сіяв, обробляв і збирав цукрові буряки на розкішних чорноземах Бобровиччини. Поки що ми готуємося до того, щоб споживати незвичний і неякісний тростинний цукор, завезений бозна з яких територій Латинської Америки. Готуємося й до іншого варіанту імпортно-цукрової експансії - китайського. А він не забариться, в цьому немає сумніву, бо ж уже дожилися, що чекаємо на китайську гречку, а тепер ще й цукор. Що б сказали наші-діти прадіди на таку ганьбу?!
Довідка
Указом Президента України Леоніда Кучми № 976/2004 від 22 серпня 2004 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку агропромислового комплексу, досягнення високих виробничих показників, багаторічну самовіддану працю директору товариства «Земля і Воля» Чернігівської області Леоніду Григоровичу Яковишину присвоєно звання... Герой України з врученням ордена Держави.
Сергій Любченко, тижневик «Чернігівщина» №8 (283)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: цукор, завод, «Чернігівщина», Сергій Любченко