GOROD.cn.ua

Різьбі по дереву ніде не вчилася, але вирізає ікони і дерев’яні фігурки

Рибалку робила з брата
У хаті 73-річної Марії Чебан з села Марківці Бобровицького району одинадцять ікон. Ще десятки зо три вже роздарувала людям. Усі зображення святих Марія Михайлівна створила сама, вирізала з дерева. Є ще вишивані картини і навіть зроблені та оздоблені нею меблі. А які вона різьбить дерев'яні фігурки!

Мудрувати особливо не треба, треба побачити

— Оце якось робила консервацію, у вогонь кидала різне гілляччя. Дивлюсь, корінь вишні так закручений, ніби гадюка якусь звірюшку душить, — говорить Марія Михайлівна. — Тут і вирізати особливо нічого не треба було. Тільки мордочку ведмедику підправила, зайве відрізала — і фігура готова. А цих двох у лісі знайшла, — показує кучерявих чоловічків. — Дивлюсь, з дубового пенька росте гілка з двома наростами — готові зачіски. Залишилось тільки обличчя повирізати, носи — то сучки, усмішки трохи підправила. Природа створює багато чудернацького, треба тільки вміти це побачити.
Я згадала слова великого Мікеланджело, якого спитали, як він робить свої скульптури: «Дуже просто — беру камінь і відсікаю все зайве».

У кожної фігурки своя історія

На поличці — фігурки з дерева. У кожної своя історія.
— Оце була композиція «Наталка і Петро». Петрові на одній з виставок голову одбили. Довелося його відрізати, Наталка вдовою залишилась. А це Карась з опери «Запорожець за Дунаєм». Він теж удівець, Одарка розбилась. То так вони в мене разом і стоять, — розказує майстриня. — А це пародія на мого рідного брата Данила, — бере до рук статуетку бородатого чоловіка з рибкою в руках. — Рибу ловити дуже любив. У нас у сім'ї чотири брати було, вже ні одного в живих не залишилось. А три сестри — всі в Марківцях живуть.
Композицію «Українські вечорниці» за рік вирізала. Років сім тому. З липи, різалось легко. Майже всіх робила з когось із знайомих, хоч їм і не казала, щоб не ображались. Пряха, вишивальниця — кума, гармоніст — односелець Грицько. А сапожнику навіть голову переробити довелось. Дуже схожим вийшов на тодішнього президента Кучму. Хто не зайде, всі узнавали. Я подумала: ще посадять. І переробила.

«Сиджу в сідлі і вишиваю»

— А де ви навчилися вирізати з дерева, у кого перейняли?
— Мене вже питали, чи я часом в тюрмі не сиділа, — сміється Марія Михайлівна. — Ні, не сиділа. І різьби по дереву ніде не вчилася. (Як жаль!— Авт.) Закінчила в Марківцях сім класів. З дитинства вирізала різні дрібнички. Двох старших дітей, Сашка і Наташу, батько пустив у Київ. А мене відправив на ферму. Бо дітей багато, грошей на навчання нема, а хату строїть треба. 314 років взимку порала телят, а влітку пасла худобу, їх 300 голів, а нас, пастухів, троє. Важко. Голова колгоспу виділив мені коня, красного, в яблуках. А потім і сідло своє віддав, — він собі мотоцикл купив. Ото сиджу я в сідлі, зручно, не хитаюся, не падаю. Ногами за стремена тримаюсь, а руками постійно щось роблю. То шию щось, то з дерева вирізаю. Чи собачку, чи ведмедика, з корінців або гіллячок.
На все треба желаніє, а воно в мене було.

Впала з четвертого поверху — і ні подряпини

Потім вчилась у Ворошиловградській області на штукатура. Була б відмінницею, аби не політзаняття, по якому отримала четвірку. Через те, що під час практики впала з четвертого поверху. Дошка під ногами завібрувала, я не втрималася і полетіла вниз. А там ще одна дошка, відпружинила, і мене відкинуло в чан з рідким вапном. Занурилась туди з головою, випірнула, рот протерла і вищу не своїм голосом. Хлопці витягли, вкинули в інший чан, з водою. А це було після Покрови. Нічого не зла:мала, тільки із запаленням легень пролежала в лікарні, не встигла підготуватися до екзамену.

Любили всією сім'єю в ліс ходити

Потім заміж вийшла, рік жили у чоловіка в Чернівецькій області, людям печі робили. Приїхали сюди, побудували хату, народили двох синів, Серьожу і Женю. Я знову взялася вирізати. Любили всією родиною в ліс ходити. Мотоциклом або велосипедами до брата приїдемо, він під самим лісом жив. А потім то за соком, то за грибами чи ягодами. А я ходжу, придивляюсь, збираю різні гіллячки. Першого орла вирізала. Нанизала його на дротик, і коли його штовхнути, то він ніби летів. І в лапах тваринку тримав. Багато чого робила з того часу. А скільки роздала, а спалила скільки, — махає рукою жінка.
— Діти роз'їхались. Один живе у Требухові, другий у Києві. Внуки є, в гості приїжджають. Чоловік помер у 97-ому році. А я оце вирізаю, щоб не збожеволіти від самотності.

Благословив архієпископ Амвросій

Коли у селі відкривали Святоуспенську церкву (УПЦ Київського патріархату), один з жителів села, Анатолій Кот, подарував у храм хрест. Він був зроблений в тюрмі, красивий, інкрустований мідним дротом, але в розіп'ятого на ньому Ісуса ноги були схрещені. Люди почали казати, що хрест не такий, католицький. Тоді Поліна Нежиголенко, директор будинку культури, з дозволу настоятеля храму, принесла хрест Марії Чебан. І та зробила на нього нове розп'яття.
— Це було років 12 тому. Після цього я почала вирізувати ікони, — продовжує Марія Михайлівна. — Раз батюшка довірив зробити хрест, значить, благословив.

А вдруге мене сам владика Амвросій благословив.
Рік тому, коли у Києві звітувала Чернігівська область, я возила туди вісім ікон. Підійшла до мене якась жінка, питає: «А ти благословення на те, щоб ікони робити, маєш?» «Маю», — кажу. А сама думаю: це, може, обряд який в церкві проходити треба було. Коли це йдуть до мене два священики і, видно, не прості, — в гарному одязі, шапки на них такі високі... Зупинились, ікони дивляться. А я злякалась. Один з них був Амвросій, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. Запитав, скільки мені років. І сказав, що благословляє мене на цю роботу. Проходив і тодішній президент Віктор Ющенко, побачив ікони, підійшов, почав розпитувати. Тис руку, обнімав.

Лики на свої ікони Марія Михайлівна переносить із зображень на церковних календарях, - у газетах, з фотографій ікон.
— Син привіз календар із зображенням святого Миколи Угодника. Просить, щоб зробила ікону, — показує жінка на поки що звичайну дошку, що стоїть під стінкою.
Свої роботи Марія Михайлівна не продає. І на замовлення нічого не робить. Інколи — дарує. У дитячий садок подарувала шість вишитих картин і вирізану ікону Матері Божої (Сикстинська мадонна художника Рафаеля).
— Хочу, щоб все, що я зробила, дітям дісталося. Але одну ікону, найбільшу, Матір Божу, подарую в Мар-ковецьку церкву. Хай люди пам'ятають, що була така Марія Чебан.

* * *

Дай Бог, щоб дар Марії озвався в комусь із онуків, правнуків. Тоді Україна матиме славетного скульптора. Аби тільки батьки не відіслали його на ферму.


"Марковецькі вечорниці"

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №6 (1292)

Теги: різьба, дерево, ікони, фігурки, «Вісник Ч», Олена Гобанова