GOROD.cn.ua

Одна любов на все життя

 

Ніна і Віталій. 1961 рік

Його знала і любила уся Україна. Віталій Розстальний працював у двох провідних театрах країни — Львівському імені М.Заньковецької і Київському імені І.Франка, знімався в кіно, а його робота на Українському радіо — то окрема сторінка не лише творчості відомого майстра, а цілий пласт національної культури. Народний артист України Віталій Розстальний родом із, села Рейментарівки Корюківського району. Його життя обірвалося передчасно у 2006 році. А торік у, київському видавництві «Рада» побачила світ книга «Подорожня» — колективний портрет актора. Її упорядник — дружина митця Ніна Розстальна. З нею ми й говоримо про незабутнього Віталія Розстального, історію їхнього знайомства й любові.

«Віталій освідчився мені ще школярем»

У київській квартирі Розстальних на Лівобережній усе нагадує про господаря. На численних фотографіях Біталій Григорович у ролях з вистав і фільмів, на інших — з коханою дружиною, з батьками, сином, онуками, родичами і друзями.
— Четвертий рік нема Віталія, а мені здається, що він десь тут, поряд, — каже Ніна Андріянівна. — Чую його кроки, голос. Ми прожили в шлюбі більше 47 літ. А до того я три роки чекала його з армії. Я ж теж чернігівка, з села Величківки Менського району.
Нас у мами троє росло. 22 червня 1941 року, у день початку війни, народилася наша найменша сестра Тася. Батько пішов на фронт і 16 грудня того ж сорок першого року загинув. У похоронці повідомили: «Пропав безвісти». І тільки через багато літ ми дізналися, що загинув він у бою на Дем'янівському плацдармі і похований у братській могилі біля села Милославичі Валдайського району Новгородської області. Ми взяли рябеньких яблучок з нашого саду, рідної землі з городу і повезли гостинці татові на Валдай, де кожен сантиметр землі просякнутий солдатською кров'ю...
Як познайомилися з Віталієм? У1954 році я закінчила Городнянський педтехнікум і приїхала на роботу в Холминську, середню школу. Працювала піонервожатою, вела уроки музики і співів, керувала шкільним хором. Серед десятикласників, які співали в хорі, був і Віталій Розстальний, високий красивий юнак із Рейментарівки. Одного разу після занять він простягнув мені листа, в якому написав, що полюбив мене, весь час думає про мене, але не наважується признатися.
Я здивувалася і, коли через якийсь час юнак підійшов знову і запитав, чи не хочу йому щось сказати, суворо порадила нічого не вигадувати:
— Вам ще треба вчитися, служити в армії. Не забивайте голову дурницями. У мене ж багато роботи, я буду вступати до інституту. І т.д., і т.п.
Прийшла весна. Віталій то промчить повз мене на велосипеді, то квітів привезе, покладе цілий букет на підвіконня будиночка, де я жила.
Коли йшов до армії, запитав, чи не дозволю писати мені листи. Я дозволила. Листи йшли мало не щодня, делікатні, розумні, ласкаві. Я була трохи старша за хлопця і навіть у думках не допускала, що між нами щось може бути. Але щирість Віталія підкуповувала, листуватися з ним подобалося.
Я вступила на заочне відділення Чернігівського педінституту, була якраз на сесії, коли Віталій приїхав у відпустку. Ми пішли з ним у театр на денну виставу, пообідали в кафе, і він поїхав до батьків.
Більше трьох років служив він в армії. І я зрозуміла, що теж кохаю його. Пам'ятаю той день, коли він повернувся. Я вже працювала у школі в сусідній Козилівці. Віталій широко відчинив двері хати, розкрив руки мені назустріч...

«Наше весілля гуляло усе село»

— Холми тоді були райцентром, і Віталій пішов працювати головою спортивних товариств району. Свій шлюб ми зареєстрували в Козилівській сільраді, а весілля справляли в Рейментарівці.
Батько Віталія Григорій Кіндратович був кадровим військовим. Пройшов війну, був поранений. До рідного села повернувся тільки в 1947 році в чині майора. Працював бухгалтером, головою колгоспу. Мама Лідія Петрівна трудилася в городній бригаді. Була ще сестра Аллочка, яка померла молодою.
Наше весілля тривало цілий тиждень. Гуляло на ньому усе село. Пам'ятаю, хтось дуже високо виводив пісню: «Ой ты серая моя лошадушка, что ж ты рысью не бежишь?»
— Хто це так гарно співає? — питаю у Віталія.
— Моя баба Горпина, — усміхнувся він.
Той високий красивий голос чую й сьогодні, більше ніж через півстоліття. Може, від баби Горпини успадкував голос і любов до народної пісні і Віталій.
Мені дуже подобалися люди з чоловікового села. Добрі, щедрі, готові прийти на допомогу кожному, хто її потребує.
Весілля справили взимку, а влітку у мене державні екзамени в інституті. Тоді ж Віталій вирішив вступати до Київського театрального. Він мріяв бути артистом і все для цього мав: талант, прекрасний голос, гарну зовнішність. У Холмах грав на сцені Вакулу в «Ночі перед Різдвом», Платона Кречета в однойменній п'єсі Корнійчука і мав великий успіх. Я його підтримувала, казала, що треба вчитися тієї професії, якої прагне серце. А я чекатиму стільки, скільки треба буде. Конкурс у театральному був дуже великий, але Віталій його пройшов і став студентом.
28 січня 1960 року у нас народився син. Коли ми повернулися з пологового будинку, Віталій був якраз на канікулах і не міг натішитися Юрчиком, носив його на руках, готовий був поділитися своїм щастям з усім світом. З Києва нам часто писав, розповідав про людей, з якими його звело студентське життя. Його однокурсником був Іван Миколайчук, а керівником курсу — професор Михайло Полієвктович Верхацький. Вчитися подобалося, перші виступи, кроки на сцені приносили справжню радість.


У місті Лева

— 1963 року після закінчення інституту Віталія запросили на роботу до Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Були й інші пропозиції, але Віталій вибрав цей театр.
Пам'ятаю свої враження від зустрічі з величним Львовом. Краса міста вразила. Колектив славнозвісного театру прийняв Віталія й ще кількох молодих акторів привітно. Нас поселили в кімнаті за сценою. Віталія зразу зайняли в репертуарі. У виставі «Гайдамаки» він і Слава Сумський (батько Натапії та Ольги Сумських) грали по черзі Ярему. Я відчувала себе щасливою, слідкуючи за чоловіком із глядачевого залу. Потім були інші ролі, знайомство і дружба з митцями, які увійшли в історію українського театру.
Ми з часом одержали квартиру, пізніше другу. Ширилося коло друзів. Назву хоча б Анатолія Горчинського, талановитого режисера, автора таких пісень, як «Росте черешня в мами на городі», «Троянди на пероні» та інших. Світла, прекрасна людина! Віталій багато працював на Львівському телебаченні. 15 років життя і роботи у Львові були справді щасливими. Десятки прекрасних ролей: Часник у «Степах України», Протасов у «Дітях сонця», Нагупьнов у «Піднятій цілині», Воронцов у «Прапороносцях», генерал Карбишев у «Коли мертві оживають», Михайло Гурман в «Украденому щасті» і ще багато інших. У Львові Віталій став заслуженим артистом України. Я працювала в школі і, звичайно ж, була на всіх прем'єрах театру, раділа успіхам чоловіка. А Юрко наш фактично виріс у театрі. Бував на репетиціях, знав напам'ять багато вистав. Може, це визначило і його подальшу долю. Син закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, працював актором, пробує себе в режисурі. Живе Юрій у Німеччині.

У Київ, ближче до домівки

У 1978 році Сергія Данченка запрошують до Києва на посаду головного режисера театру імені Івана Франка. Він бере з собою Богдана Ступку і Віталія. Зі Львовом, де нам було так добре, розлучалися з жалем. Але в Києві вчиться Юрко, звідти ближче додому, на Чернігівщину. І ми вирішили їхати.
У Києві першою виставою, в якій зайняли Віталія, був «Дикий ангел» Коломійця. Він грав Федора, одного з синів головного героя. Данченко на франківську сцену переніс і «Украдене щастя» зі Ступкою і Розстальним у головних ролях. Відтоді нею відкривається тут кожен новий сезон.
З успіхом ішла у франківців «Енеїда», де Віталій грав верховного громовержця Зевса. У «Майстрі і Маргариті» він був Понтієм Пілатом, у «Мазепі» — воєводою, в «Загибелі ескадри» — боцманом Кобзою. Працював також на телебаченні і радіо. Особливо запам'яталася теле-вистава про Катерину Білокур, роль якої виконувала Раїса Недашківська, а він грав її батька.
Високу  оцінку  слухачів одержала робота чоловіка на радіо, де він читав твори Тараса Шевченка Ліни Костенко, Євгена Маланюка, Тодоса Осьмачки, фрагменти історичних праць Михайла Грушевського, Івана Огієнка, Володимира Антоновича... Надходило багато схвальних відгуків на його програми, на радіожурнал «Слово». Саме в ті роки його запросили до Рима озвучити фонскасети циклу «Вервиці». Тоді ж він мав зустріч і розмову з Папою Іоанном-Павлом ІІ і одержав його благословення. Повернувся додому під глибоким враженням від тієї зустрічі.
Віталій зіграв чимало ролей у кіно. Ми. було, жартуємо, що на екрані він втілив мрію батька бачити сина військовим. У кінофільмах «На київському напрямі» він командир танкової бригади генерал Славута, у «Битві за Москву» та шестисерійному телефільмі «Війна» — маршал Тимошенко. Були ролі військових і в театральних виставах. А ще робота в таких фільмах, як «Захар Беркут», «Анничка», «Чорна рада», «Народжена революцією» та інших.

Ті, кого ми любимо, живут
ь


Скоро чотири роки, як мій дорогий чоловік пішов за межу. А я й досі не вірю, що його немає. Згадую, як молодими у рейментарівських лісах збирали гриби, як він повертається з риболовлі, косить траву біля нашої хати у Величківці, ремонтує дах, бавиться з маленьким сином, а коли дочекалися онуків — тішиться ними. Тепер ось перша правнучка народилася, Ганнуся, але дідусь її вже не побачив.
Ми з Віталієм дуже любили мандрувати, особливо в гори, їздили на море. Ще в його студентські роки відвідали Шевченківські місця на Черкащині, Канів. Незабутню подорож по Європі нам подарував син. Ми побували у Франкфурті-на-Майні, Штутгарті, Зальцбурзі, через Альпи дісталися Венеції, десять днів відпочивали поблизу Верони.
Я щаслива, що в мене був він, мій Віталій. Одна любов на все життя, про яку співає Софія Ротару, це про наш з ним союз. Дякую долі, яка подарувала нам це високе почуття. Кажуть: ті, кого ми любимо, живуть. От і для мене він — живий.

* * *

Наша розмова з Ніною Андріянівною затягнулася. Ми пили каву, смакували дивними пиріжками з капустою, згадували спільних знайомих, об'єднаних у столиці в Чернігівське земляцтво, на зібраннях якого обов'язково бували Розстальні. Свого часу мені пощастило бачити Віталія Григоровича у виставах заньківчан і франківців — тоді прославлені колективи не раз гастролювали в Чернігові. Тепер ділилася враженням від баченого.
Нашу бесіду перервав телефонний дзвінок. Юрій повідомляв матері час прибуття літака з Мюнхена, яким він прилетить до Києва. 23 січня на Малій сцені театру імені Івана Франка йтиме вистава «На полі крові» Лесі Українки, постановку якої здійснив Юрій Розстальний. Зайняті у ній Остап Ступка та Дмитро Рибалевський. Спектакль уже пройшов у Мюнхені та Парижі, а 28 січня буде зіграний в Українському центрі на Арбаті у Москві.
Життя триває. Чернігівське славне прізвище Розстальний залишається на театральній афіші.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1235)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: кохання, родина, актор, Лідія Кузьменко