Гармоніст без ніг знайшов собі дружину в будинку престарілих і заради неї обіцяє встати з візка

Вони справили весілля не в ресторані і не в кафе, а в колишньому будинку престарілих у Холмах на Корюківщині. Було це 1 жовтня, тоді ще їхній соцзаклад працював. Нині там - ні душі: майже всіх людей перевезли до Чернігівського геріатричного пансіонату, декого забрали родичі, а персонал скоротили.



55 річного Сергія Кулика і 62-річну Ніну Костюк від розлуки врятували почуття і одруження. За майже чотири роки перебування в одному місці, вони так звикли одне до одного, що пережити переїзд і розставання вже не змогли б. Нині мешкають в одній кімнаті з балкончиком на другому поверсі в обласному пансіонаті як справжня сім’я. Кажуть, що їм тут добре, і дякують холминським соцпрацівникам за допомогу в організації весілля. Бо було ж воно, як у людей! З обручками, дружками, гостями, квітами, подарунками, святковим столом, піснями і танцями! Наречені - у святковому вбранні: він - на візку, вона -з ходунцями. Альбом з весільними фотографіями береже тепер найщасливіші їхні миті.

І літаки були, й кохання

Сергій Кулик - корінний холми-нець. Його матір була дояркою в колгоспі, батько - слюсарем у майстерні.

- Він ремонтував комбайни, -розповідає чоловік, поправляючи вуса. - У сім’ї нас було четверо, я - найстарший. Дві сестри вже померли, а брат живе з родиною в Хол мах.

І в мене там хата є, стоїть нині пусткою. Без газу, але жити можна. Якби ноги були - зроду не полишив би...

Після школи він вивчився на тракториста, а потім чекала служба в армії:

- У 1980 році потрапив до морської авіації. Дослужився до старшого авіамеханіка. Наші бойові літаки шукали підводні човни у морі... А ще ми літали в Афганістан, де разом з колегами ремонтували повітряні судна. Це були цікаві два роки життя.

Про службу Сергію Кулику нині нагадують військовий квиток і подарований цінний годинник, що не боїться води. А ще він і досі носить тільняшку!

Багато років чоловік працював будівельником.

- У Пущі Водиці під Києвом багатіям, депутатам розкішні будинки й вілли зводив. Хороші гроші заробляв, - зізнається. - А коли у Мези-ні Коропського району працював - ангари з хлопцями будували, -познайомився з першою майбутньою дружиною, вона вчителька. У нас є спільна донька... Але сімейне життя не склалося. Лишив їм усе, що нажили, і гроші. А сам повернувся до рідних Холмів.

Розлучення переживав дуже важко. Життя зовсім не радувало і втратило будь-який сенс, і ноги чоловік втратив, як тепер каже, з дурного розуму. Відморозив узимку.

- Боліли дуже, а я нічого не робив, аби зарадити. Коли вже зовсім стало погано, звернувся до медиків. Лікарі мене врятували, а ступні довелося ампутувати, - каже Сергій.

- Так я потрапив до будинку престарілих. На візку і не за віком.

Нові ноги

- У будинку престарілих в Холмах нам було добре, а у Чернігові ще ліпше. Живемо тут уже півтора місяця, - радіє новим апартаментам холминець. - Усі наші 20 чоловік із селища теж добре влаштувалися. Для нас проводять концерти, караоке, працює бібліотека, можна пограти в більярд, настільний теніс. Хочеш - дивися телевізор, хочеш -замовляй відеофільм. Навіть випускають за межі території пансіонату. Виписують пропуск, і хоч цілий день можеш бути в місті, поїхати на базар, в магазин чи ще кудись... Персонал - уважний, умови - як у санаторії. В кімнатах тепло, годують смачно тричі на день. За потреби одяг видають. Всі лікарі на одному місці, тож не треба далеко їхати, ліфтом спустився на перший поверх - і все. Тут тобі й зуби полікують, і тиск виміряють, і аналізи зроблять.

Зручно! А ще мені обіцяють безкоштовно на обидві ноги зробити протези. Для мене це, як другий шанс. Поїду після Нового року в Київ, будуть там заміряти, а коли виготовлять - вчитимусь заново ходити. Якщо приловчуся до нових ніг, можливо, й додому повернуся. Який же мені сенс тут бути? Я ж зможу сам і дрова порубати, і косити, і все по господарству робити...

- І дружину з собою заберете? - цікавлюся.

- Звичайно, заради неї я й хочу встати з візка, - і перепитує: - Ніно, ти ж поїдеш зі мною?

- Так! - киває жінка.

Ніна Костюк потрапила до будинку престарілих у Холмах після інсульту, спочатку пересувалася на інвалідному візку, нині - за допомогою ходунців. Три з половиною роки тому взагалі не розмовляла, нині вже вимовляє потроху слова, посміхається. Вона пережила чимало горя, поховала чоловіка Леоніда, сина Михайла і доньок-близнят Наташу й Оксану. У неї лишився єдиний восьмирічний онук Максимко, проте бабусі про нього нічого невідомо. І це найбільше їй болить і тривожить.

- Ніна хоче повернутися до повноцінного життя, - каже чоловік. - Старається частіше вставати, ходити, просто рухатися. Ми вже бачимо позитивний результат! Інші після такої хвороби сидять, як гриби, і не мають ніяких зрушень. Старання і сила волі - то велике діло! До речі, дружину я розумію й без слів.

Він підтримує її, а вона - його. Долають труднощі, проганяють смуток, радіють кожному дню і щасливі, що живуть разом. Сергій Кулик мріє, що після того, як сам стане на ноги, його друга половинка теж розпрощається з ходунцями, затанцює і навіть заспіває.

- Ніна родом з Холмів, за освітою - бухгалтер, закінчила Сосницький технікум і все життя працювала за фахом. Дуже любила свою роботу, - розповідає Сергій. - Її родина проживала в Корюківці, там і будинок, нині за ним наглядає рідний брат. Оце нещодавно нас провідувала Нінина племінниця Оля з Чернігова, незабаром моя двоюрідна сестра має приїхати. Якби ви знали, як це приємно, коли рідня не забуває...

Золоті обручки - на все життя

- Після одруження Ніна прізвище не змінювала, бо ж це багато клопоту з переоформленням документів. Та й яка різниця?! Нині багато сімейних пар так живуть, - продовжує. - Головне, що ми поважаємо і цічуємо одне одного. Не раз чув тут від чоловіків, що дружину я
собі знайшов - справжню красуню. У мене аж плечі розправилися. Загордився!

Їхні обручки виблискують на пальцях. Для них вони - дуже цінні.

- Якось забувся надіти, то Ніна на мене так скоса глянула. Мо’, подумала, що хтось мене вкраде?! -посміхається Сергій Кулик. - Одразу випразився і більше каблучку не знімаю.



Сто мелодій

З собою в Чернігів Сергій Кулик, окрім документів, весільного альбому і одягу, забрав гармошку. З музичним нструментом він не розлучається аж ^ ятдесят років!

- Яких тільки у мене гармошок не було! Ось цю, «Марійку», подарувала знайома односільчанка Марія з Холмів. Її чоловік помер, тож аби гармошка не лежала без діла, віддала мені, - каже музикант. - Гэаю з п’яти чи шести років. Ніхто цьому не вчив. Нотної грамоти не знаю й досі, маю тільки непоганий музичний слух.

Гармоніст-самоучка може заграти будь-що! Його пальці пам’ятають аж сто мелодій, а то й більше! Ось тільки він не співає.

- Колись на весіллях хіба ж так гостей розважав. Тоді без гармошки свято - не свято, - пояснює. - Бувало і годину безперестанку граю, і більше. Нелегкі це гроші були, та головне - люди раділи і веселилися.

Раптом Сергій Кулик дістав свою «Марічку», і світла кімната в пансіонаті наповнилася чудовою веселою мелодією. Зелену гармошку вусатий музикант не випус1 кав з рук чи не з півгодини. Дружина Ніна аж розцвіла! Відчиняли двері сусіди і жінки, що тут працюють. Усі здивовано запитували: «Що у вас тут сьогодні за концерт?!» Гармоніст на це тільки посміхався й віртуозно грав далі. А я плескала в долоні.

Лишала цей великий будинок, де живе багато самотніх людей, не з гірким почуттям. Бо все ж серед горя і сліз - є радість, любов і надія.

Лариса Галета, «Деснянка» №48 (733) від 13 грудня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.