Старий фельдшер

У селі її називають Наташа Григорівна або просто - медичка. Розумна, пряма. Інший на її місці, мо’ б, і побоявся правду в очі казати, а вона, що думає про людину - не змовчить. Критика - вона і є критика. Тому дехто з людей і недолюблює фельдшера за відвертість. Але таких у Калиновиці, що на Варвинщині, одиниці. Селяни поважають Наталію Хромеєву. І як досвідченого фахівця, і як порядну людину з активною громадською позицією. Вона вже одинадцять років очолює місцеву ветеранську організацію, і жодна подія в селі - чи то свято, чи то похорон - не відбувається без її участі.



Голова ветеранів

- Ніхто у нас не хотів очолювати ветеранську організацію, - розповідає Наталія Хромеева, - кому не пропонували - відмовки й відмовки. Попросили тоді мене. Ну, кажу, як нікому, тоді нехай я буду, може, у мене щось і вийде? І ось Іван Зеленський, наш сільський голова, й каже, що померла матір місцевого землевпорядника, то треба на кладовищі виступити. Діватись нікуди, погодилася, але й умову тоді поставила: хто в селі не помре - обов’язково промову готуватимемо. Сільський голова - вступне слово, а я - коротеньку біографію. І щоб не було такого, що ми виступаємо лише тоді, коли син чи донька небіжчика якісь начальнички. Про кожну людину, навіть п’яницю, можна розказати щось хороше.

Так і повелося. Наталія Хромеєва перед тим, як розповідати про добрі справи односільчан, котрі відходять у вічність, свою промову напередодні ввечері записує на окремому папірці. Підбирає кожне слово, бо знає - це дуже важливо для рідних і близьких. А коли потім читає написане - навіть у чужих сльози навертаються.

Крісло

Колись на стіні у її кабінеті висів портрет Леніна. Тепер - Тризуб! Вишила його для неї ж та всіх пацієнтів старенька тітка Наталії Хромеєвої із Луганська, котра приїздила на три дні на гостини в Калиновицю.

- Ось тут, - показує рукою на іншу стіну, - рушник, його вишивало все село! Навпроти - це вже моя робота - ікона «Боже милий, храни Україну». Колись у куточку стояла чаша зі змією - символ медицини, нині на цьому місці -прапор і безсмертники. Для всіх людей, хто загинув за нашу країну!

Фельдшерський пункт у Калиновиці схожий на звичайний сільський будиночок, навіть опалюється газом. Коридор, три кімнати. На підлозі - килими, на вікнах - тюль, скрізь шпалери поклеєні. Про медичну установу нагадують хіба що шафи з ліками та білий халат фельдшера. А ще - давнє гінекологічне крісло, накрите білим простирадлом. Наталія Хромеє-ва його замовляла ще як колгосп у селі був, коли по-справжньому вирувало тут життя.

- Таке крісло було в районі тільки у нас! - з гордістю каже медичка. - Сама їздила вибирати, а колгосп все оплатив. Як же воно нам згодилося! Скільки ж я жінок вилікувала! У нас тут Надя є, в неї десять років не було дітей. А тоді вона народила двійню. Після пологів занедужала. У лікарню лягти не могла - чоловік п’є, діти - малі, тож лікувала я. Через два тижні поїхала вона в область знову на консультацію, а там у неї лікар і запитує: «Де це ви лікувалися? У район ці?.. Ніби нічого й не було!» Й передали мені великий привіт.

Нині крісло просто стоїть. Давно вже ним ніхто не користується. Фельдшер каже, що вже час не той.

- Мабуть, скоро ФАПи позакривають. .. Люди все менше й менше звертаються до сільських медиків. Ідуть навіть не у Варву, а одразу в Прилуки. І пологовий будинок уже давно там, - пояснює жінка. - Та й ціни на ліки примушують людей сидіти до останнього. Раніше я й уколи призначала... Тепер все це на плечах лікарів у поліклініці. Бо ж якщо ми в селах будемо все це робити, то що ж їм лишиться?!

Рідні - не пацієнти

Раніше на її округу жило 700 людей, сьогодні - 328, з яких 34 дітей.

- Дехто з селян уже відмовився від стаціонарного телефону, а я не можу. Якщо одріжу - куди бабуся серед ночі телефонуватиме? -тривожиться Наталія Хромеєва. -До своїх пацієнтів удень добираюся велосипедом, уночі - пішки. Колись у мене був ловкий собака - Амур. Здоровенний! Нічого з ним не боялася! Сумку біля порогу залишу, пес нікого більше в хату не пустить, навіть господаря. А це вже тільки з ліхтариком удвох крокуємо.

У фельдшера Наташі Григорівни, так місцеві н називають, двоє дорослих синів - Сергій і Анатолій. Є й онуки-двоє Дмитриків,. Сашко та Марійка. Невістки хороші!

- Хто до мене не звертається - усім допоможу! А ось своїх не лікую. Жодного разу навіть не прослуховувала. Не тому, що не хворіють, просто не можу і все. їду з онуками у Варву, там їх оглядають колеги. Для своїх рідних я тільки матір і бабуся.

Взірець



Родом Наталія Хромеєва з Краслян Прилуцького району. Після закінчення медучилища за направленням два роки працювала акушеркою на Носівщині.

- Мені дуже пощастило! - радіє жінка. - У Коломійцівці на той час працювала досвідчена завідувачка Галина Шимко. Вона під час війни дійшла аж до Берліна! Свої знання передала мені. Насправді вони безцінні! Цьому в училищі не навчать. Перші пологи ми приймали з нею разом, а наступні 35 - я сама. Оце зараз жінка стане народжувати - чи змогла б впоратися? Не знаю, але щось би вже робила, звичайно... Я тоді знала, як називалися латиною усі чотири періоди пологів, - посміхається. - Молодою акушеркою мріяла, щоб у майбутньому здобути стільки ж досвіду і знань, скільки має моя наставниця-фронтовичка, старий фельдшер Галина Шимко. І ось, уже наступного квітня, буде якраз п’ятдесят років, відколи я вдягла білий халат.

Категорія і друге життя

Батько медички Наташі Григорівни, колишній ветеринар, хотів, щоб донька стала саме акушеркою і працювала у пологовому відділенні зі здоровими пацієнтками. Тоді нечасто виявляли венеричні захворювання. Бажання тата донька виконала, але з часом сільські пологові лікарні стали закривати. Коли Хромеєва приїхала працювати в Калиновицю, тут діяла тільки жіноча кімната для оглядів та надання меддопомоги.

У 80-му році головний лікар райлікарні Георгій Дудуца викликав калиновицьку медичку до себе в кабінет.

- Збирайся, поїдеш на навчання!

- Куди ж мені їхати? Я, крім Калиновиці й Варви, нічого не бачила! -заперечила Наталія Хромеєва.

- Тобі що, 7,50 на дорозі валяються? - улупив кулаком по столу й написав рекомендаційний лист щодо отримання першої категорії.

Так медичка пройшла курси й отримала найвищу категорію, минувши другу.

- А тоді я дуже захворіла, - згадує. - Мучили сильні кровотечі, збиралася вже помирати. Навіть сукню купила... Ожила після операції, мене врятували чернігівські лікарі і Всевишній. Я не п’ю й не палю, не матюкаюся. Кажу все, що думаю. Не ділю людей на начальників і рядових. У мене немає різниці: чи це дитина, чи бабуся, директорка чи доярка. Усіх людей поділяю на хворих і здорових.

Як розповідає Наталія Хромеєва, вона нікого не боїться, бо нікому нічого не винна. Дехто з селян пропонує п’ятдесят гривень чи ще щось за укол.

- Навіщо це мені? Я пенсію маю, а зарплату держава дасть.

Єдине, за що болить жінці, так це за підростаюче покоління.

- Наші діти відкинуті. їх вранці шкільний автобус забирає і ввечері привозить. Ужитті села вони не беруть ніякої участі. Не дивляться в цей бік і культпрацівники. Чому ввечері або у вихідний жодного разу не відкрити Будинок культури? Хай би дітки гарно вдяглися, потанцювали. Ми ж колись усі бігли в клуб! Не тинялися селом... Була ж юність, молодість!

- А це вже за викликом йду, - продовжує медичка, - а мені з порогу: «Ой, Наташо Григорівно, ви прийшли - мені смерті принесли!» Кажу, то я піду додому! «Не йдіть!» - просять. Зрозумійте, кінець все одно буде. Люди обов’язково помирають, це природне явище. Смерті боятися не треба!

Без помічників

Запитала у своєї співрозмовниці, чи їй здоровиться, чим ще, крім роботи і ветеранської організації, живе?

- У хаті я сама, чоловік Валентин помер чотири роки тому. Працював пожежником, мав руки золоті. Печі й каміни клав, погреби робив, будинки зводив, - ділиться медичка. - Здоров’я мені ще дозволяє працювати, хоча болячок вистачає. Сама оце вибрала город...

- І велика у вас ділянка?

- Обикновенна! 35 соток!

- Ого!

Сергій, старший син, дуже на мене бурчить, щоб більше не обробляла. А як? Тоді ж там бур’яни поростуть! Тож я сама тихенько-тихенько... Нікого із чужих у помічники не беру. Навіщо мені ті п’яниці здалися? Нормальна людина не піде, бо кожна старається вдома поратися. А цю «групу захвату» найми, то день мені треба їм їсти готувати. Капусняк звари, картопельки і м’яса насмаж, горілки постав! На другий день знову думай, чим годувати. А чи копатимуть по-моєму? Третього дня ще й гроші заплати. Не стоїть воно того. Я за чотири дні сама зроблю все, що вони за два. І гроші на місці, і горілки не треба купувати, ліпше я собі 300 грамів ковбаски візьму, - розмірковує жінка.

Господарство Наталія Хромеєва тримає невеличке - качки та кури. Ще як сім’я була, то й поросятко мали, й корівку.

- Вистачає й цього. Скільки мені треба?! Онукам копійкою допоможу, качечку заріжу, їм приємно, а мені вдвічі радісніше.

Так і живе в Калиновиці старий фельдшер, удень до хворих велосипедом мчить, уночі дістається самісінька пішки. Добре, дорога в селі більш-менш. А ще Наташа Григорівна нічого й нікого не боїться.

Лариса Галета, "Деснянка" №44 (677) від 2 листопада 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.