Один шлюб на все життя - з «НКВС у спідниці» і пензлем!

Сергій Пасіка - з тих, хто у 2014-му захищав Донецький аеропорт. Та війна його не зламала. Нині він тримає бджіл, пише прекрасні пейзажі та радіє життю.



- Бджілок боїтеся? - заходячи в дім, запитує пан Сергій. - Учора мед викачував. то вони внюхали і в кухню позліталися... Напрочуд кумедні створіння!

Називати бджіл комахами у чоловіка язик не повертається. Такі розумні та працьовиті, що й деякі люди їм не рівня!

Сам чоловік пасіку любить. Але тримає невеличку, лишень для сім’ї. Каже, обзавестися нею змусила... доля. Точніше, прізвище, яким пишається вся родина, - Пасіка. Як тут бджіл не любити?!

- А нектар у моїх трудівниць і справді дуже ароматний! Квітковий. Ось скуштуйте! і жартівливо додає;

- Поки піалу не одужаєте - додому не відпущу!

- Дружина, - цікавлюся, - не лаятиме? Ревнощів не буде?

- Що ви! Моя жінка - прекрасна людина. Нехай і «НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) у спідниці», - сміється.

Сергій Пасіка завжди такий; усміхнений, сповнений ентузіазму й оптимізму. Чи то народився з цим, чи життя навчило - достеменно не знає. Проте переконаний: ні танкістом стати, ні оригінальним художником, ні люблячим татом двох донечок інакше просто б не зміг!

Зі скіфами «по-сусідству»

Слово за слово, та й розговорилися за медовим частуванням. Те, що вдома пан Сергій чудовий господар, годі й сумніватися. Живе разом із родиною в Гончарівському Чернігівського району, а в Смолині, що неподалік, уже кілька літ обробляє дачу. Тут у нього будиночок, пасіка та двоє залізних коней - мотоцикл і 87-річний комбайн. Довкола дому - фруктовий садок, алея винного винограду й... скіфський курган.

- Не встиг цю ділянку купити, як поз’їжджалися археологи, історики. Мовляв, пагорб, величиною з половину мого городу, не що інше, як захоронения кочівників! Пам’ятці понад шість тисяч років, і їїні в якому разі не можна орати, - згадує співбесідник.

Так і залишив: із запашним різнотрав’ям, польовим колоссям і бджолами навкруги. Поряд дозрівають баштанні та всіляка городина, персики, груші. Ось тільки весняні заморозки з градом добре по врожаю вдарили - боїться: ані домашнього вина, ані смачного варення цьогоріч родина не скуштує. Натомість «фірмовий» іван-чай вдався на славу. Його Сергій із дружиною Ольгою заготовляють за давнім традиційним рецептом.

- Спочатку збираємо молоді листочки з квітками, що не розпустилися. Даємо їм прив’янути. Потім ферментуємо. Переминаємо в долонях, щоб сировина сік пустила, витримуємо добу в накритій полотном посудині та висушуємо в духовці. А там - як забажаємо! Чи на зеленому чаї зупиняємося, чи до чорного витримуємо. І смачний, і корисний. А головне - не такий, яку всіх!

Втім, на цьому робота на дачі лише починається. Найбільше, у що нині чоловік вкладає працю, це власна майстерня. А саме - художня...

«Нічогісінько в мистецтві не розумію!»

- Фундамент уже заклав, тепер буду стіни зводити, - показує перші напрацювання Сергій Пасіка. - Місце - ідеальне! Північна сторона, незмінне освітлення, простір для творчого безладу й улюбленого мотлоху!

Сергій малює, скільки себе пам’ятає. Починав, зізнається, як і всі - крейдою на сусідському паркані. Пізніше, десь у п’ятому класі, отримав перший гіркий досвід: на уроці з образотворчого мистецтва зобразив на папері броньовика. І Леніна на ньому, та такого схожого... Ох і перепало тоді від учителя на горіхи! Малювати ж його можуть лише «обрані» та «за дозволом»!

Жарти жартами, але всерйоз узявся за живопис у свідомому віці. Трохи вчив аматора техніці один із кращих колористів планети Анатолій Карпенко, все інше - надбав сам.

- Пам’ятаю, як сідав зі своїм наставником за мольберт. Лише уявіть: він видавлював на палітру 64 відтінки фарб! Назавтра стільки ж, але інших кольорів. І кожен мазок під його пензлем був ідеальним, - ділиться спогадами художник. - Він був дивовижною людиною. Гляне і посміхається: «Що ж ти, Сергію, натворив?!» Хотів навіть по руках мене бити!

Нині роботи пана Сергія мандрують із виставки на виставку. То в музеї Миколи Пимоненка, то в Боярському краєзнавчому музеї, то деінде. Та художник запевняє - слава йому не потрібна.

- Я творю для себе. І нічогісінько не розумію у мистецтві! - переконаний. - А ще як побачив двадцять найдорожчих картин світу, зрозумів, що взагалі від творчості далекий! Хотів би, звісно, мати хоча б якусь копійку від свого захоплення, але ж...

Сергій із пензлем не розлучається. Це точно - шлюб на все життя! Інколи, правда, треба трохи перепочити. Подивитися на картину за кілька днів, аби не викинути через дрібні недоліки, доробити. Над усе хотів би перейняти техніку свого вчителя Анатолія Карпенка. Каже, його картини, як живі. Такі насичені, емоційні! І кожна по-своєму особлива, душевна. А на думку співбесідника, його полотнам інколи цього бракує.

Про чорне, біле й недосмажений шашлик

Фарби, розчинники, найрізноманітніші пензлі та мастихіни у пана Сергія - українські. Підрамники, палітри - все майструє власноруч. Каже, не на балконі ж ріс!

- Оце тільки крісло у мене особливе. Трофей-артефакт! -показує. - Ось дірочка від кулі, ось побите уламками від снаряда...

«Звідти» привіз. «Звідти» - це з-під Донецького аеропорту. В зоні антитерористичної операції чоловіку «пощастило» пробути п’ятнадцять місяців, з кінця 2014-го. Майже в найскладніший за всю історію період! Трохи, звісно, підхопив свого, але загалом вернувся цілим. Попервах воював на посаді заступника командира окремого танкового батальйону, потім перейшов у «протитанкісти».

- Попри все, траплялося чимало хорошого. Навіть кумедного! Бувало, починається обстріл, ми-в окопи. Поряд зі мною бойовий побратим. Автомат в одній руці, а в другій - шампур з м’ясом. І, ледь не зі сльозами на очах, гне прокльони: «Сво-лоти такі! Не дали й шашлик досмажити!» - сміється.

Вже серйозніше додає:

- Там є чорне, а є й біле. Інше все - тут.

Той день, коли потрапив на буремний Схід, Сергій Пасіка пам’ятає до дрібниць. І, як не дивно, згадує також з радістю на обличчі:

- Ходив якраз на полювання (чоловік ще й затятий мисливець, але про це згодом. - Авт.). Півдня засніженим лісом блукав - нічого. Коли враз собака мій Алтай лисицю підняв. Я - один вистріл, другий - промах! Як так? У зубах була! Зайшов у лісопосадку чаю попити, поставив рушницю біля дерева, аж із-за сусіднього заєць вискочив. Поки узявся за зброю, вухань уже й п’ятами накивав... Повертаюся, а на душі так погано! Щойно зайшов додому, стукіт у двері. Повістка... Отже, я там потрібен. Зібрав речі й за дві години був у військовій частині в Дівичках (Київщина) на перепідготовці.

Не хотів - змусили!

З товаришами по службі Сергій зустрічається й нині. З ними є про що поговорити, але і без слів усе розуміють. Справжні друзі, загартовані в бою. Та з чудовими людьми доля звела не тільки в АТО.

- Ріднішого місця, ніж Гончарівське, для мене немає. А в молодості й чути про нього не міг! - і розказує, з чого все починалося.

Родом танкіст із-під Києва. Батьки жили не бідно. Тато працював головним агрономом у колгоспі, прагнув і сина в сіль-госпакадемію влаштувати. Проте Сергій хотів усього досягти сам, тож на зло не склав вступні іспити, і хоча над усе мріяв стати медиком, вирішив освоїти військову справу і вступив у Київське танкове інженерне училище.

- Після п’яти років навчання попросився у Лубенський танковий полк. Приїжджаю, а вони, виявляється, дислокуються в ГЬн-чарівському. Так мені це Гончарівське не подобалося! Чому? І сам не знаю... Проте вибору не було. їду, а в голові одне: аби не на посаду командира ремонтної роти. Так, куди, думаєте, потрапив?!

Протриматися на цьому місці хоча б кілька місяців для молодого командира було надскладним завданням. Але залишився на трохи довше - аж до пенсії! Під його керівництво потрапляли всі, з кого не вдалося зробити хороших бійців. Сергій Пасіка вірив, що кожен із них може стати кращим, гідним свого звання.

- Якщо всі ротні сходилися на службу о 8-й, то я був у частині ще до 6-ої ранку, - продовжує співбесідник. - Одягав спортивну форму й виховував своїх бійців. Крос, підтягування, прес - усього потроху. І коли були перевірки чи здача нормативів, мої орли запросто втирали носа всім іншим! Ніхто ж не знає, як їм спочатку важко було...

Сорок дві ночі до кохання

Чоловік служив із задоволенням, аж горів своєю роботою! Наразі він у відставці, пішов у званні підполковника. Але розслаблятися собі не дозволяє: то подорожує пішки, щоб форму підтримувати, то на полюванні, то на мотодельтапланах літає чи стрибає з парашутом.

- Не треба мені того Києва, слави та звань. Тут так спокійно - природа, чисте повітря, неймовірні пейзажі! - з захопленням розповідає. - Неподалік від дачі велика круча, за нею-луг. Коли туман спускається, така краса, що словами не описати! Намилуюся, сфотографую чи замалюю -й на полотно. До світ сонця будить не гул транспорту і навіть не півень, а «гавкіт» дикого козла та рохкання кабана! Лисиці, зайці, бобри - їх тут не злічити!

- З рушницею чи з пензлем на них полюєте? - запитую.

- І так, і так! Із мисливством я на «ти» вже понад... тридцять років! - каже Сергій. - Якщо треба, читаю спеціальну літературу, журнали, вивчаю карти. Але для мене полювання це не чарка горілки та гора м’яса. Це, насамперед, моральний відпочинок. Налазишся весь день, стрільнеш якусь качку, прийдеш і впадеш від втоми, але з яким задоволенням!

Полює чоловік завжди у парі, зі своїм західно-сибірським лайкою Алтаєм. їм обом аби побігати. Якщо бачать зайця, котрий спить, ні за що не торкнуть. Натомість розбудять і за кілька сотень метрів наздоженуть! Удома їх у будь-який час доби чекає дружина Сергія, Ольга. Вона для нього - відрада, найліпший рецензент і критик. А також справжня муза!

- Як познайомився з нею, наче заново народився! - ділиться особистими спогадами художник. - Я тоді лежав у лікарні з нервовим зривом. Сорок дві ночі без сну просидів! І одного разу чергову крапельницю ставила незнайома мені медсестра... Кажу: «Мадам, ви не з нашого відділення» - «Ні, -відповідає, - з дитячого», - «О, діточок любите? І своїх, мабуть, багато?» - «Люблю, але я незаміжня...». - «Так і я не жонатий!» Розговорилися. Думав, така чудова жінка не для мене, бандита, - посміхається. - Та вже чотирнадцять років душа в душу живемо!

Як Сергій Пасіка поєднує родину, нескінченні домашні турботи та захоплення, щодня прокидається із запалом і жагою до нових звершень - уявити складно. Та чоловік запевняє: треба просто йти за покликом серця.

- Конфуцій якось сказав: «Знайди те, що любиш, і тобі більше не доведеться працювати». А мені «довелося» ще й щасливим стати!

Валерія Шеремет, "Деснянка" №38 (671) від 21 вересня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.