«Забери нас, мамо! Забери...»

Ірина Гончаренко, котра п’ятнадцять років поспіль очолювала Брецьку сільську раду на Корюківщині, а нині виконує тут обов’язки старости, виховує двох чудових донечок - чотирнадцятирічну Світланку та восьмирічну Марійку. Скажете, що тут дивного? Річ у тім, що ці дві дівчинки сім років тому жили в іншому селі, іншому домі, з іншою матір’ю.



У 2010-му році Ірина вперше побачила сестричок на яскравих світлинах у районній газеті. Жінці на мить здалося, що дитячі оченята саме їй казали: «Забери нас! Забери...» Маленькі дівчатка, семи і півторарічного віку, шість місяців жили у лікарні в Коркжівці. їхня горе-мати з Рейментарівки постійно пиячила й зовсім про них забула. Ірина Гончаренко не змогла не навідатися до дівчаток. Удруге вже приїхала зі своїм чоловіком. На порозі лікарняної палати старша Світланка з надією запитала у гості: «Можна, я називатиму тебе мамою?..» Ці слова змінили все в Ірининому житті.

У декрет іде той, у кого менша зарплата

Це нині дівчатка гарні й доглянуті. Ситі, одягнені, взуті. У сестричок є все, що потрібно, і навіть більше! У школі вони добре навчаються, мають багато друзів. Навіть не віриться, що колись їм доводилося жити у холодній і брудній хаті, спати на старезному ліжку, де замість постільної білизни - якесь ганчір’я. Дуже часто діти сиділи голодні. Щоб хоч якось нагодувати малесеньку Марійку, старшенька Світланка з кружкою ходила селом і просила у людей молока...

- Уже стільки років минуло, а Світлана й досі згадує, як рідна мати примушувала її ходити по горілку до крамниці, - розповідає Ірина Гончаренко. - Маленькій дівчинці без проблем продавали у сільському магазині спиртне... Коли представники соцслужби приїхали по дітей, п’яна жінка ховалася від них під піччю. А який безлад був у хаті!..

Навіть на судове засідання у Корюківку, де розглядали справу про позбавлення горе-матері батьківських прав, вона приїхала напідпитку. Це неабияк обурило присутніх, а суддя одразу ж попросила п’яну жінку залишити залу, бо ж терпіти таке неподобство просто не сила.

- 27 квітня ми забрали дівчаток із лікарні додому у Бреч, - згадує пані Ірина. - Мій перший чоловік, колишній однокласник, на той час працював у лісгоспі, я - сільським головою. На сімейній раді вирішили, що у декрет піде той, у кого менша зарплата (сміється). Отож із Марійкою вдома залишився Сергій.

Ніщо не замінить батьківську любов

Одразу після переїзду в нову прийомну сім’ю молодша донечка почала вимовляти перші слова - Ірина хвилювалася, що Марійка не розмовлятиме. У дівчаток був хороший апетит, батьки намагалися завжди готувати різноманітні й смачні страви. Діти раділи іграшкам, книжкам, звичайним олівцям і фарбам... У них ніколи не було гарних ляльок, навіть звичайного м’ячика. Рідко їли м’ясо, не знали смаку риби, морозива і мандаринів. Тепер вони мали все! А головне - батьківську любов. Ніякі речі й смаколики її не замінять.

Мама Іра з дівчатками завжди лагідна й турботлива.

- Меншенька Марійка вважає, що я її рідна мама, - каже жінка. - Ми із Світланкою вирішили, що скажемо їй правду, коли вона трішки підросте. Біологічна матір сестричок не цікавилася їхньою долею, жодного разу не приїздила, просто пила й пила горілочку. Через це й розпрощалася зі своїм життям. У січні нинішнього року ми з чоловіком її поховали, бо ж більше зробити це було нікому.

Діти, квіти і кролики

Нинішнього травня Марійка закінчила з похвальним листом другий клас Корюківської школи №1, а Світлана - вже восьмий. Після дев’ятого планує вступати до обласного педагогічного ліцею для обдарованої сільської молоді й протягом майбутнього навчального року обіцяє мамі підтягнутися й скласти іспити якнайкраще.

- Зі своїм першим чоловіком я прожила дев’ятнадцять років, але не склалося, -продовжує співрозмовниця. - Залишила йому хату в Бречі і все, що разом нажили.

Із собою в орендоване житло забрала дітей, два крісла, диван і кожному по ложці й чашці. Коли у Корюківці придбали будинок по вулиці Соборній, і з села ще перевезла холодильник та пральну машинку.

Подружжя розлучилося чотири роки тому, у кожного - своя сім’я.

- Мій другий чоловік Віктор - добрий і руки має «золоті», а головне - він дуже дорожить дівчатками. Раніше був одружений, дітей не мав. Тепер щасливий! - радіє моя співрозмовниця. - Родом із Бречі, там у нього ненька живе. Працював трактористом у кінноспортивному комплексі, нині він за фахом трудиться у міському ЖЕКу.

- Скільки в Корюківці живемо, стільки й будуємося, - підтримує розмову Віктор Рубан. - Хату утеплили, вікна й двері нові встановили, дах перекрили, паркан замінили. Роботи у нас ще багато. Ось скоро розпочнемо кімнати ремонтувати... Чекаємо, поки картопля підросте, з нею теж турбот вистачає.

Окрім городу, у родини - клопоти біля господарства. У клітках - кролики: білі, сірі, чорні. А ще ж завели бройлерів.

Скрізь Ірина насадила квітів. У садку й перед будинком - лілії, троянди, півонії... Біля ґанку й на підвіконнях у горщиках вирощує екзотичні й звичайні. Каже, що це її захоплення.



На грядках полуниця червоніє, капуста листочки загортає, помідори, часник, цибуля й інша городина до сонця тягнеться. А далі, де закінчується садок, чимала ділянка картоплі. Саджали трактором. Рівненькі рядочки!

На роботу - скутером

- Устаю рано, бо й сніданок треба приготувати, і господарство попорати. Коли з усім справлюся - вдягаю джинси й сідаю на скутера та їду на роботу, - усміхається Ірина Гончаренко. - Від мого дому до Бречі вісім кілометрів. Улітку можу й на велосипеді до сільради добиратися, взимку - маршруткою. Роботу свою я люблю й не уявляю без неї свого життя. Не відразу стала сільським головою. Після закінчення педінституту, у 1995-му році, мені запропонували працювати в одному із трьох сіл Корюківського району: Домашлині, Буді або в Бречі. Обрала останнє, бо тут давали окреме житло. На той час уже була заміжня.

Ірина Василівна Гончаренко викладала сім років у невеликій школі кілька предметів: математику, фізику, хімію, біологію, музику і основи безпеки життєдіяльності. П’ятнадцять років тому її, молоду і перспективну, люди обрали головою сільської ради. Тоді Ірині було лише 28 літ. Проте вона добре розуміла, яка велика відповідальність лягла на її плечі, адже раніше на цій посаді багато часу самовіддано трудилася дуже ініціативна й поважана у селі жінка Раїса Миколаївна Малиш. її призначили першим заступником голови райдержадміністрації. Правда, через кілька років, досвідчена попередниця стала Ірині суперницею на виборах. Та люди віддали перевагу їй, Ірині Василівні. Жінки не стали ворогами, а навпаки допомагали одна одній.

- Наша сільрада за бажанням її жителів увійшла до складу Корюківської об’єднаної територіальної громади. У шести населених пунктах проживає всього 380 людей,-зазначає сільський голова. - Бреч - не вимираюче село. Сюди у 2009-му році прийшов інвестор. Тепер на базі нашого села діє кінноспортивний комплекс, велика база для відпочинку й дозвілля для людей з усієї України. У селі з’явилися газ, вуличне освітлення, поліпшилися дороги, навіть є пляж. Збережено майже всю інфраструктуру.

Звичайно, невеличкі села мають чимало проблем, але Ірина Гончаренко впевнена, що завдяки об’єднанню та інвесторам можливо вирішити чимало наболілого.

- Часто нам у сільраду телефонують: «Підкажіть, а Корюківка - це десь біля Бречі?!» Ми відповідаємо: «Так!». І з діловодом Ніною Хобел посміхаємося. Це колись Бреч була біля Корюківки, нині ж - навпаки, - задоволена моя співбесідниця.

А тепер у них ще й дві внучки!

Розмовляла з Іриною Гончаренко напередодні Дня Святої Трійці.

- Ми так любимо це свято! - із захопленням каже господиня. - Збираємося у гості й до моїх батьків у Лупасове Охрамі-євицької сільської ради, і в Бреч -до чоловікової матері. Коли в моїй сім’ї з’явилися донечки, то мої тато Василь Федорович і мама Людмила Григорівна Борисенки дуже зраділи: «У нас є два онуки, а тепер ще й дві внучки!». Якби ви знали, які у мене хороші батьки! Матуся присвятила своє життя сім’ї, а батько - всі роки на культурній ниві: то в бібліотеці, то в клубі. Вони залишилися вірними своєму маленькому селу.

Сім’я Ірининої сестри живе у Ладинці Чернігівського району. Галина Василівна Дорога - директор місцевої школи. Вона з синочками дуже радіє приємним сестриним турботам. А вони безкінечні: і великі, й малі. Головне, щоб діти були здорові, а це у них не зайве.

Дівчатка жаліють свою маму. Вони у неї вже великі помічниці. Картоплю чистять, суп варять, посуд миють, у хаті прибирають, кроликів годують. Марійка і Світланка вчаться всьому, що вміє ненька.

До речі, жінка гарно вишиває бісером не лише картини, а й ікони. У неї їх дуже багато.

Ірина Гончаренко мріє, щоб її донечки виросли роботящими, добрими, чуйними до людського горя.

- Як би там не було, я вдячна їхній нещасній матері за те, що вона мені подарувала радість жити заради дітей! Нехай Господь простить її гріхи, - наостанок промовила мама Ірина.

Лариса Галета, "Деснянка" №23 (656) від 8 червня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.