«Зефірне» й «рожеве» не для мене, або Уроки виживання від Марго

- Разів зо три на тиждень, не менше, мама вислуховувала нарікання щодо ненависної мені школи й усіх людей у ній, а я все дивувалася, чому плачуть на випускному, - щиро зізнається сімнадцятирічна Марго. - Й тільки зараз, у розмові з вами, починаю усвідомлювати, як за всім цим «пеклом» сумуватиму. Ще кілька днів тому срібна медалістка, випускниця Чернігівської спеціалізованої школи №1 Маргарита Василенко нервувала на останньому ЗНО, а тепер прокручує у пам’яті події за одинадцять шкільних років. І 2017-го, найскладнішого. Нескінченні уроки, репетитори, цілодобова підготовка до ЗНО... й ті самі дорогі серцю моменти, які неможливо забути.



Тільки «Марго»

- У школі не вчаться, а виживають. Тут кожен день як нове випробування, яке загартовує, змушує завжди прагнути більшого та безперервно доводити, що ти чогось вартий у цьому світі, - досі в теперішньому часі каже про рідний заклад Марго. - Принаймні, так було для мене.

Перше, що дівчина зрозуміла за шкільною партою, - вона ні «Маргарита», ні «Рита», тільки «Марго». Сильна і впевнена у собі, з твердим характером і бажанням бути кращою. Втім із такими принципами доводилося нелегко.

- Не хотіла поступатися вчителям, інколи не могла знайти спільної мови навіть із однокласниками! Тому з ними «домовлявся» тато, - жартує. - Згодом неабияк про це пошкодувала: саме ті, з ким з’ясовували стосунки, стали найближчими в моєму житті.

З ліпшою подружкою початкових класів здружилася ще у другий день навчання. Дівчинка повна протилежність співрозмовниці! Мила, тендітна, скромна та м’яка за вдачею. Звела їх не інакше як доля - Марго прийшла у школу без нічого: ні портфеля, ні ручки... Просто не думала, що знадобиться.

- Дивлюся, сидить за останньою партою щось таке невеличке, дивакувате, з величезними бантами, а поряд - купа олівців і зошитів. Підходжу, мовляв, можна? Мені скоро принесуть. На що почула: «Поки тобі принесуть, уже й уроки закінчаться!» Так і почали спілкуватися, - пригадує з усмішкою дівчина. - Пізніше вона стала ще м’якшою, а я ще жорсткішою. Але якби була хлопцем, точно б закохалася у цей маленький, слабкий подарунок життя!

Ідею Марго «бути на своїй хвилі» розділяли одиниці, був час, коли взагалі залишилася на самоті. Натомість потоваришувала з чудовими хлопцями, що не дали впасти у відчай і закритися у собі, й усе ж таки знайшла близьку по духу і по-справжньому «свою» подругу, також особливу і норовливу.

- Інколи навіть думаю: що я такого зробила, що Бог послав мені цих неймовірних людей? - додає. - Взагалі, одинадцятий клас подарував стільки позитиву й емоцій, скільки годі й уявити! Не знаю, кому за все це дякувати, але спасибі, спасибі й іще раз спасибі.



Піти красиво і по-сімейному

Впевнена, саме оточення робить людину такою, як вона є. Тут постійно шукаєш себе, пробуєш щось нове, розвиваєшся як особистість, формуєш власний характер.

- Мій паскудний, якщо чесно, але і з ним упоралися. Вчителі, батьки, друзі - всім їм просто немає ціни! - сяє від вдячності Марго. - Як же було приємно бачити їх поряд, відчувати підтримку, рухатися вперед, не зважаючи ні на що, і знати, що ніколи не осудять... Нехай через тридцять років не згадаю їхніх прізвищ, не впізнаю на вулиці, але в душі завжди за ними скучатиму.

На випускному розуміння цього прийде ледь не до кожного, миттєво. Одразу захочеться віддячити за безкорисливу любов і показати, що вона була взаємною, інколи з образами, війнами та бійками, але була! Тому свій випуск вихованці, яких цьогоріч лишень сімдесят двоє (зазвичай цифра сягає щонайменше ста), хочуть зробити по-сімейному теплим, але водночас сучасним і унікальним. Красиво піти, так би мовити.

- Вручення атестатів триватиме понад дві години. Офіційність, монотонність... Як це можна витримати?!

Через іспити й ЗНО підготовку до святкування тільки-но починають. Знають, що буде нелегко все вигадати й відпрацювати, але труднощів не бояться. Насамперед, мріють додати чогось нового: розбавити традиційні вітання флешмобами або короткими танцювальними виступами, сценічними постановками й незвичним музичним супроводом. Також прагнуть за-діяти глядацький зал, щоб розділити веселощі та гарний настрій із дорогими серцю людьми.

- Думаю, батьки від такої пропозиції не відмовляться, а педагоги - переконана - ще й нам дадуть фору! Приміром, учителька світової літератури - справжня жінка з великої літери. їй уже понад шістдесят, але на її уроки хочеться йти, слухати й слухати! Пам’ятаю її неповторний образ на день капелюшків: чорна блуза, шкіряна спідниця з розрізом, підбори, котячі вушка... Здавалося б, не по віку, але як пасувало!

Особливу надію дівчина покладає на викладачку музики, яка вміє гармонійно всіх поєднати (байдуже, є той слух і голос, чи нема), та на керівницю шкільної театральної студії, що в Чернігові поступається місцем лише музично-драматичному театру. В чому її особливість? Та хоча б у тому, що після інсценівок публіка просто не стримує сліз. Марго це знає не з чуток, бо сама її відвідувала.

- Не було ще такого, аби люди йшли з концерту байдужими - візьме за живе обов’язково! - додає. - Цієї весни на останній дзвоник ми ставили серйозну виставу за розповідями санкт-петербурзької письменниці Анни Кир’янової. У неї такі життєві твори! Про любов, дружбу, релігію. Отож вийшло напрочуд душевно.

Що ще для щастя треба?

Єдина традиція, від якої дівчина не може і не хоче відмовлятися, - випускний вальс. Для неї це можливість відчути себе... принцесою. Але трохи не в цьому'сенсі.

- Не треба пишних убрань і корони на голові - все «зефірне» й «рожеве»не для мене. Але тільки уявіть: гарна музика, квіти, вишукана сукня й зачіска, що підкреслюють чарівність, а поруч красивий хлопчик, з яким почуваєшся впевнено й жіночно. Розумієш, скільки вже пережито, і скільки всього ще попереду. Хіба не прекрасно? - замріяно усміхається Марго.

Звісно, це не «ідея-фікс», бо протягом двох років у дівчини навіть на думки про випускний часу бракувало! Перший семестр старшої школи провчилася за кордоном, у Польщі, після повернення довелося заново втягуватися. Щодня з 8-ї до 16-ї уроки, потім театральна студія, заняття з репетиторами та домашні завдання... Ввечері ледве на ногах трималася, а зранку все починала спочатку. Зізнається, що, попри підготовку, на тестах нервувала, проте результатом задоволена.

- Для деяких медаль - це ніби тавро з написом «заучка» або ж тисячі «зелененьких» у директорській кишені, - обурюється. - Насправді ж, і рівень, і вимоги у нашій школі відповідні; або ти працюєш над собою, або ні.

Нині дівчина вільна, з нетерпінням чекає відкриття нової сторінки в житті й ділиться планами на майбутнє. Документи подаватиме у різні виші на професію перекладача скандинавських або азіатських мов, але понад усе хоче пов’язати себе з готельно-ресторанним бізнесом і втілити давню мрію.

- Точно не скажу відколи, та все продумано до дрібниць і розписано на листочку, - продовжує із захопленням. - Спорудити невеликий готель у Фінляндії з дерев’яними будиночками десь у лісі біля озера - що ще для щастя треба?! Маленький сад із городом, скромний ресторанчик і власна пекарня, щоб усе було природно й по-домашньому затишно.

Марго бувала у європейських країнах, тому впевнена - там і можливостей, і перспектив більше. На Батьківщині цього шукати дарма. Хоча останнім часом позитивні зміни все ж простежуються і рідний Чернігів робить перші цивілізовані кроки: облаштовують парки та заквітчують вулиці, дбають про місця, де можна із задоволенням відпочити.

- Безмежно радію тому, що бачу шикарні фонтани, де діти бавляться, поки не змокнуть до нитки; літніх людей на площі, що танцюють досхочу сміються і веселяться. Це так атмосферно! Якби таким було все місто...

У моїй голові весь час спливає вислів Мар-го, що процитувала із власного твору; «Наша країна, як коштовний камінь, яким можна було б доповнити будь-яку прикрасу. Та, на жаль, усе залежить від того, якому ювеліру він дістається. Не хочеться навіть пробувати стати тим ювеліром, бо знаєш, що дарма; всі місця на поличках для коштовностей роздали завчасно», і хотіла б заперечити, та не можу. Гірка, але все ж таки правда.

Ми змінюємо і змінюємося!

Звичка шукати в усіх речах щось хороше -це справжній дар, яким наділений далеко не кожен. Дівчину може зачарувати мила бабуся в маршрутці з конваліями в руках, що злякалася комахи, або приємна жіночка в супермаркеті, що купує полуницю й дивується, як примудрилася двічі зіпсувати пакет. В такі моменти емоції просто переповнюють!

- Узагалі, людей, які дивляться на світ і на себе з усмішкою, - одиниці. Тому інколи немає жодного бажання бути у втомленому від буднів і проблем оточенні, - ділиться особистим Марго. - Є така фраза «що більше пізнаю людей, то більше подобаються собаки». Майже так і в мене, але з кіньми.



Марго до нестями любить верхову їзду, тож часто вирушає на кінні прогулянки за місто. Тут, наодинці з природою і мустангом, по-справжньому відпочиває душею, отримує колосальне задоволення та натхнення. Про такі хобі як бісероплетіння й танці поки що тільки згадує. На перше останніми роками не вистачало й хвилини, а хореографію закинула через травму.

- Якось пішла на тренування з пол-денсу, а опинилася в травмопункт'!, - додає трохи із сумом. - Місяць пролежала з гіпсом, потім біль час від часу повертався. Зараз хочу повернутися і знову відчути себе на висоті - до того ж, у прямому значенні!

Хоча після цього літа про дитинство і безтурботність доведеться забути, витрачати канікули «ні на що» дівчині не дозволяє... совість. Спортзал, підробіток, самовдосконалення - байдуже, аби не стояти на місці та постійно розвиватися.

- Як казав Віктор Цой, «ми чекаємо змін». Так ось - ми не просто чекаємо, ми змінюємо і змінюємося! Треба експериментувати, пізнавати й виражати себе, а найголовніше - забути про правила й не боятися бути самим собою!

P.S. Навчіться закарбовувати у пам’яті миттєвості зі статусом «на порозі змін» - вони безцінні.

Валерія Шеремет, "Деснянка" №23 (656) від 8 червня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.