55-річний АТОвець Сабіров на 4 онуків не отримує від держави ні копійки!!!

У селі Вертіївка Ніжинського району є родина узбеків: 55-річний Романберган та 47-річна Анаджан Сабірови. Разом з ними живе середня донька Динара з онукою Олександрою-Марією. А ще — дві пари двійнят старшої доньки Бахтіри. Двійнята Ридван і Джаміль та Ринат з Лейлою, старшим по сім років, меншим — 5.


Романберган Сабіров (у центрі) разом з онуками. У вишиванках - найстарші Ридван і Джаміль. На руках у чоловіка: (зліва направо) Ринат, Олександра-Марія та Лейла

Роман (так скорочено називають чоловіка в Україні) все життя мріяв про сина. Та на світ з’явилися дві доньки. Роман пообіцяв собі триматися до десятої доньки. Рахман з’явився на світ третім. Улюбленець всієї родини, професійний боксер, кандидат у майстри спорту. Батьковій гордості за довгоочікуваного спадкоємця не було меж. Та все увірвалося в один момент. 9 липня 2013 року 18-річний Рахман потонув. Цей день перевернув усе життя Сабірова. Чоловік навіть думав про те, аби піти услід за єдиним сином. Але замість того пішов на війну.

— Смерті мені боятися немає чого. А може, врятую життя такого самого, як Рахман, — вирішив 54-річний Роман і взимку 2015-го пішов за повісткою до військкомату.

Наречену викрав з батьківської хат

Сабірови родом з Узбекистану. Тоді ще молодий Роман закохався у 18-річну Анаджан. І, щоб одружитися, викрав дівчину у батьків.

— Бабусі він ніколи не подобався, — з усмішкою згадує молоді роки жінка.

— То як ви її викрали?

— Через плече перекинув, як мішок картоплі, і поніс. Вона ж тоді маленька була, — віджартовується чоловік.

Різниця у віці Сабірових майже десять років.

— У нас мужики хитрі, молодших беруть. Потім їх жінки все одно наздоганяють. Ніхто не скаже, що чоловік старший.

Після втечі з дому Сабірови втекли до Сибіру, де одружилися і народили доньку Бахтіру, що у перекладі означає щастя. Тоді батьки покликали молоде подружжя назад. Але в Узбекистані новонародженій Бахтірі не підійшов клімат.

15 років Сабірови прожили на Кіровоградщині. А потім переїхали у Чернігівську область. Оселилися на Борзнянщині, у Малій Загорівці.

— Хотіли у село, щоб господарство тримати, — продовжує Роман. — Додатково, як і багато узбеків, торгували овочами на базарі. Але Загорівка село тупикове, від траси далеко. Тому переїхали у Ніжин, винаймали квартиру.

З Сабіровими жили четверо онуків — дітей старшої доньки.

Зі своїм чоловіком дівчина познайомилась через Інтернет. Від цього шлюбу народилася одна, а потім друга двійня. Але молоді розбіглися дуже швидко. Батько дітей зараз у Криму, мама у столиці. У неї інша родина. Тому онуків уже давно виховують і доглядають бабуся з дідусем.

«Батя, не переживай, 9-го буду»,

— сказав по телефону Романові син. Тоді чоловік востаннє почув свого Рахмана.

На початку липня 2013-го хлопець разом з товаришами-спортсменами і тренером
відпочивав у Менському районі біля Десни. Хоча, щось передчуваючи, батько заборонив їхати до табору. Та Рахман не послухався. Тренерові збрехав, що батьки дозвіл дали. На телефонні дзвінки не відповідав.

— Коли син не з’явився вдома, почали дзвонити товаришам, тренеру. Знайшли таки Рахмана, — згадує батько. — Насварив його, але діватися було нікуди. Хай уже відпочиває, раз поїхав. Востаннє подзвонив 6 липня. Додому мали приїхати 9-го. Півдня чекав дзвінка від сина, а подзвонили його хлопці. Сказали, що Рахман пірнув у річку і вже не виплив. Розповідають, він зробив сальто, перш ніж пірнути. Це син любив. Як їздили на море, завжди сварив за таке пірнання, — зітхає Роман. — Кажуть, син зламав хребет.


Рахман

В одному з кутків вертіївської хати Сабірових кілька фотокарток Рахмана, його дипломи і медалі. В іншому — синьо-жовтий прапор, підписаний товаришами з війни.

— Після смерті сина жити не хотілося. Але ж діти, — чоловік показує на чотирьох онуків. — По телевізору передавали, скільки молодих гине на Сході. Були й такі, як мій Рахман. Якщо врятую хоч одного — прожив не дарма. Смерті я уже не боявся. А здоров’я вистачало.

З тим і подався у військкомат.

Боявся лягти на білу постіль

Попри вік, на здоров’я Роман не скаржився, тому дуже скоро вирушив на «учебку». А за два місяці розподілили до 72 Окремої механізованої бригади і відправили під Волноваху на Донеччині.

— Як виряджали чоловіка?

— Взяв шинель і пішов, — жартує Анаджан. — Не можу його тримати. Він же чоловік.

Якось кілька днів не відповідав на дзвінки. Підняла усіх знайомих, навіть у столиці. А чоловік, виявляється, телефон втопив. І чекав, доки висохне.

Я тоді на ніжинському базарі овочами торгувала. Одна приходить і розповідає: одного вбили, іншого. Ні щоб підтримати, так вони мене лякали. Хіба це діло? Сварилася з такими жінками. Вірила у краще.

Батя, так на війні назвали Романа за поважний вік, воював під Докучаєвськом, Гранітним, Старогнатівкою Донецької області.

— Стояли на передовій позиції. Військові називали її Чупакабра (за що, Роман пояснити не може, тільки каже — страшне місце). Із сепаратистами лоб в лоб. Відстань — три кілометри. Бачили одне одного у біноклі. Палець показували, — згадує. — Одинадцятеро нас було. Дивилися сепарські позиції: хто, як, куди і коли переміщувався. Про все мали дізнаватися першими і далі передавати.

На позицію таке обладнання привезли — де що і хто говорив, усе знали. Яка людина йде, навіть зайчик, усе фіксувалося.

— Вас обстрілювали?

— Бомбили постійно. Про себе тоді не думаєш, про смерть не думаєш, боїшся за друзів. Щоб усі живими залишились. Звикали. Виживеш чи помреш — як треба, так і станеться.

— Чим займалися, коли наставала тиша?

— Навіть поросятко тримали. Я раз на тиждень плов готував, командир двічі на тиждень шашлик смажив. Харчувалися добре.

Хлопці навіть городину хотіли завести. Ділянку перекопали, помідорів насаджали. Снаряд потрапив, помідори попсував.

— А хіба волонтери їжу не привозили?

— В основному консервацію. Віддавали місцевим. Вони спочатку з осторогою ставились, а потім звикли до нас.

— Як жилося без чоловіка?

— Він поїхав, а у мене бардак: ні з чим сама справитися не можу, діти хворіють. Та Роман і з фронту допомагав, контролював дім. Я ж раніше ніколи навіть комуналки не платила. Все він.

— Додому відпускали?

— Тричі. Як перший раз приїхав у відпустку, то боявся лягати на білу постіль, аби не замазати. Звик спати у бліндажі, баня рідко приїздила, — згадує чоловік.

«У нас вдома гірше»

Зі Сходу Романберган повернувся у травні 2016-го. З Ніжина Сабірови переїхали у Вертіївку. Тепер живуть у будинку, який взяли під виплату: віддали менше десяти тисяч, винні ще 50. Вдячні господині, яка йде на поступки.

Аби розрахуватися з боргами, чоловік поїхав на заробітки в Західну Україну торгувати овочами. Та скоро повернувся, бо похворіли онуки, треба було підтримати дружину. Усі зароблені кошти пішли на лікування малечі.

— Чоловік після війни змінився?

— Раніше, як торгував, будь-кого умовити міг. А тепер закритий став. Пропонували відпочити у санаторії, сказав, нема коли. Порядок у хаті і сім’ї наводити треба.

Зараз Роман стоїть на біржі. З виплати по безробіттю і невеликих підробітків живуть, а ще тримають господарство. Грошей на дітей не отримують жодної копійки. Матері дітей перестали виплачувати «дитячі», бо вона ж не виховує малечу. Взяти опіку над малими Сабірови не можуть. По-перше, не оформили житло, бо не розрахувалися за нього. По-друге, важко позбавити батьківських прав батька, який зараз живе у Криму.

— Ледь дітей до школи зібрали, — показує на старших хлопчиків Анаджан. — У нас самого хліба на день по три буханки йде. Тому печу сама. Мішок борошна купила — 320 гривень. Молоко, трохи води, дріжджі.

Господиня пригощає смачним східним лавашем.

— Такий можна і на продаж.

— Боюся зайве світло увімкнути. Духовка добре тягне. А будинок ще не оформили, тому платимо за все по повній. Ні субсидії, ні пільг АТОшних.

— Можна ж контракт підписати. Там платять непогано, — раджу Роману.

— Пропонували. А навіщо? Заробляти гроші на війні не хочу.

Коли перші два рази приходив у відпустку, була трохи повага до АТОвців. А останній раз — ти солдат, не солдат, байдуже. Один хлопець, з яким в електричці їхав, питав: «Ти, дід, воюєш? А я ні». І сміється, інколи і УБД соромлюсь в автобусі показати.

А там, років 5-10 мине, скажуть: АТОвці — вороги народу. Хто його знає, як політики повернуть.

— Де легше — там чи тут, у мирному житті?

— У нас вдома гірше, ніж в АТО, — сміється Романберган. — Діти, хату до ладу приводити треба. Тут 13 років ніхто не жив. Та ми справимось, аби здоров’я.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №46 (1593)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.