«У 63 роки залишився сиротою, - журиться інвалід. – У лікарні довго не триматимуть, в геріатричний будинок не беруть, а дітям я не треба»

Віктор Везовик, паралізований після інсульту, лежить у лікарні в селі Холми Корюківського району. Один у палаті. Був ще сусід, та помер кілька місяців тому. Паралізовані ліва нога, рука і пів-обличчя. Погано говорить. Боїться зими, ще більше — що виселять і звідси. А доглядати вдома його нікому, живе сам.



«Зиму тут не витримає»

Порожня простора палата, зайняте тільки одне ліжко в кутку біля вікна. Чисте, біля подушки простенький мобільник, поряд з тумбочкою — табуретка, відро з кришкою і «утка». Ніякого смороду, звичайний лікарняний дух. З туалетом інвалід навчився управлятися самостійно.

У палаті працює телевізор, його перевезли Віктору з дому. Віктор Васильович пультом вимикає екран. На тумбочці пакет з голубцями, баночки. На порожньому ліжку сидить бабуся з палицею. Приїхала провідати єдина рідна сестра.

— Найняла машину з Козилівки (Корюківський район), — розказує Катерина Шишкун. — Мені в лікарню треба, і до брата завезли. Привезла йому картоплі, щоб суп варили. Не знаю, як він взимку буде, тут дуже холодно, їжі мало. Я часто їздити не можу і вдома доглядати вже не потягну. Ноги не ходять, грижа, вже й з паличкою падаю. Як брата паралізувало, я його синам дзвонила, щоб хоч по тисячі скинулись батька пролікувати, мо’ б, він і встав. Він же аліменти платив. Як жив з ними, то і хату накрив, і хлів оббив. Нічого не дали. Лікарі кажуть, капати треба, ліки купувати. А нема грошей — нема діла.

«Який не п'яниця, а в Халявині не лежав»

— Як померла мати, Уляна Андріївна, в 2000 році, з того часу живу сам, — говорить Віктор Везовик. — Розлучився з дружиною 25 років тому.

Спочатку жили з Валентиною добре. Взяв її 17-річною. Вони приїхали в Козилівку з Орлівки Новгород-Сіверського району. Валя працювала дояркою. У 1978-ому зіграли весілля. У1980 році народився перший син, Володя, а у 1981-ому — Василь. З вродженою вадою серця. Рік Валя по лікарнях з ним лежала: в Корюківці, в Чернігові. Я тоді працював у колгоспі на тракторі. Платив донорам, що кров здавали. В Київ до Амосова їх возив, щоб операцію зробили. Але він не дав гарантії, що все пройде добре, вирішили не ризикувати. А після року покращало, і з того часу Вася больниці не знає.

Я йому пенсію вибив.

Жили спочатку у моєї матері. Валі не подобалось, що свекруха її контролює. Коли помер її батько, а мати не хотіла жити сама, Валя забрала дітей і пішла туди. Це ми перший раз розлучилися. Пожили трохи окремо, тоді я пішов до них, у прийми. Прийду з роботи — п’яні лежать удвох. Хлопці зі школи поприходять, готуємо собі їсти. Не голодували: двох поросят за зиму кололи, молоко було, картопля. Гроші заховаю, вона витягне. Валя отримувала 150 карбованців у колгоспі, я давав 150, пенсію платили. Було за що і випити, і закусити. Я бідон горілки нагнав і закопав на городі. Знайшли, одкопали і пили.

— А ви не пили?

— Випивав, не буду брехати. Але що таке чоловік п’ять чарок вип’є, і що — жінка. Мені нічого, а вона з ніг валиться. Я назавтра на роботу піду, а вона й не встане. Або як і встане, то яка там робота. І з кормушки (для корів), було, п’яну витягали. Там п’ять таких було, як вона. Ми скандалили через це.

У 1990 році у мене стався інфаркт. Ледь не помер. Лікувався три місяці, півроку реабілітація, дали другу групу інвалідності. З роботи звільнився.

Вийшов з лікарні, поїхав у район і подав заяву на розлучення. Вона тричі не з’явилася до суду, і нас розлучили. Валентина ще й хазяйство захотіла ділити. Половину забрала: порося, корову, курей.

Я так і не женився. До жінок ходив, але ні з ким не жив. Боявся, щоб знов такого не було, як з першою дружиною.

«Володя образився за мотоцикл, а Василь — за пенсію...»

— Після розлучення жив з матір’ю, в Козилівці, кілометри за три від їхньої хати. Групу інвалідності поміняли на третю, влаштувався працювати на будівництві: «Міжколгоспбуд», потім «Райгоспбуд». їздили з бригадою по районах, будували будинки, клуби, ферми. З дітьми спілкувався, по суду виплачував аліменти до 18 років.

Коли старший син йшов в армію, я якраз купив собі новий мотоцикл, «Мінськ». Володя просив, щоб я дав йому того мотоцикла хлопців на проводи звать. А я не дав, щоб не порозбивалися п’яні. Там же в кожній хаті чарка, а це молодьож. Він образився на мене і на проводи не покликав. Звала колишня жінка, звала її мати, а Володя нічого не сказав, і я не пішов. А служба в нього була непогана, в Харкові. Вже коли повернувся, зайшов, по чарці з ним випили.

Василь подорослішав — і носа почав воротити. Якось зустрів і нагадав йому, як його лікував, як пенсію вибив. А він взяв і од неї одказався, — ображено розповідає чоловік.

Поїхав до синів у Кувечичі, а вони говорити не захотіли

— Валина сестра працювала в Кувечичах Чернігівського району, від колгоспу хату дали. Спочатку тітка забрала туди Володю. Він женився, прислав запрошення на весілля. їздили я, Валя з чоловіком (вона вже заміж вийшла і донку народила) і сусідський хлопець. Потім і менший син Василь там женився, і сусід теж. Колгосп хороший був, тепер господарство «Полісся». Володя одружився з дочкою голови «Полісся», живуть у тестя, двоповерховий будинок. Обидва сини працюють у «Поліссі».

Я, коли в кардіології проліковувався, в гості раз до них поїхав, з двоюрідним братом. Сказали, Володя на тракторі за селом. Поїхали туди, Володя мене побачив, але як завернув на тракторі в поле, так ми його й не дочекалися, вернулися додому.

«Вони мене не хочуть, то хай хоч відмову напишуть»

— У 1999 році проходив комісію по серцю в Корюківці, а виявили цукровий діабет. І лікуватися треба, і матір доглядати. Через рік, у 85 років, мама померла. Як поховав, усе по лікарнях лежав. Чотири останні роки я на інсуліні.

У 2015 році ні з того ні з сього став погано говорити. Я в лікарню — оглянули, сказали: мікроінсульт. Прокапали, відпустило. У мене катаракта, перед Новим роком зробили операцію на одному оці. Заплатив 8 тисяч. На осінь сказали другу робитимуть, а тут інсульт.

Пенсія 1200 гривень. За групу не добавляють, за інсульт — теж ні, бо це треба їздити, перекомісовуватись. Зовсім не ходжу. Ліві рука та нога висять, як тряпка А тут вже й здорова «видєлується»: тремтить і підвертається.

Тут за реабілітаційну палату плачу 450 гривень у місяць. Мабуть, щось треба платити і в Холминському геріатричному будинку. Я б платив. Наш сільський голова питав, місця там є, та мене не беруть. Бо є діти, які за законом мають доглядати.

— Я розумію, ну, не хочуть сини мене забирати, не треба я їм там. То хай відмовляться, я ні на що не претендую. Це, мабуть, тільки по суду можна зробити. Я б подав позов, але сам фізично не можу. І хто мене в Корюківку до суду возити буде?

Уже і в адміністрацію звертався, і до начальника геріатричних будинків. Відповідь одна: якщо діти є, в будинок престарілих взяти не можемо.

Голова зустрів одного з синів у Козилівці, розказав про мене, каже: «Треба щось робити». А у відповідь: «На чорта він нам здався». І все.

Ні допомагати не хочуть, ні відмову писати.

«Півроку полежить, і треба виписувати»

— Чоловік переніс інсульт, — підтверджує терапевт Холминського відділення Корюківської ЦРЛ Віктор Охріменко. — Паралельно в нього цукровий діабет, він інсулінозалежний. Відновлювана терапія в такому віці дуже важка. Півроку минуло, а він так і не пішов. Лікування толку не дало.

Тут було раніше терапевтичне відділення Холминської районної лікарні. Після реорганізації залишилось тільки шість ліжок паліативного відділення Корюківської районної лікарні. Паліативне відділення — для невиліковних. Онкологія, важка неврологія (яку нього).

Коли лікарню закривали, Везовика і ще одного хворого забрали в Понорницю, думали, що назавжди. Але місяць тому Понорницький реабілітаційний центр ліквідували взагалі. Віктора Васильовича повернули назад.

Він може лежати у відділенні до півроку. Через шість місяців ми не маємо права тут його тримати.

У Холмах є районний будинок престарілих для тих, у кого нема родичів. Можна спробувати йому піти в Орлівку, через Чернігівську МСЕК. Там є психоневрологічний інтернат, собезний заклад. 15 кілометрів звідси. Хороше забезпечення, безкоштовні ліки. Є в них і геріатричне відділення.

— Нізащо. Я працював на тракторі, поряд з тим інтернатом. Знаю і бачив, кого там тримають. Серед них нормальних людей нема. Та я краще вмру, — не погоджується Віктор Васильович.

«Хай подає, ми відмовимось»

Сини Віктора Везовика живуть у Кувечичах. Працюють в СВК «Полісся». 36-річний Володимир на тракторі, 35-річний Василь — у будівельній бригаді, тесля, пилорамник. У селі про них відгукуються добре: не пиячать, хороші робітники, господарі. Василь з дружиною та двома синами живе у власній хаті, Володя — в тестевому будинку, з батьками дружини та паралізованою бабусею.

Володя: «А він про що думав?»

Старшого брата застала на роботі, біля трактора.

— Ваш батько лежить у лікарні, після інсульту. Що думаєте робити: забирати, оформляти в геріатричний будинок?

— Що він собі думав, коли нас бросав двічі? Перший раз — ми ще в школу не ходили.

— Але ж то через те, що мати пила...

— Ні. То вже другий раз, і то матері було пороблено. І в подушках тоді що хочеш було. Ми її через це до діда (знахаря) возили, у Хлоп’яники (Сосницький район), а не в Халявин. Хрещений автобусом нас відвозив. Я в десятий клас ходив. Дід так і сказав, що їй пороблено.

— Батько звертався до вас зараз?

— Тітка дзвонила. Просила матеріальної допомоги. Якої? П’ять тисяч зразу не даси. А по 200-300 гривень — це поміч?

Аліменти навіть не пам’ятаю, чи він платив. Вони ж розлучились офіційно, вже коли мама була в положенії, жила з іншим чоловіком. Лена, сестра, з 1999 року.

Не знаю, як йому допомогти. Він же збирався на суд подавать, щоб ми од нього одказались. То хай подає. Його сюди ніхто не забере. У Василя дітки маленькі, і третього чекають. Ми теж не в себе вдома живемо.

Василь: «Я краще з роботи звільнюся, ніж йому платитиму»

— Ви знаєте, що батько в лікарні? — запитала Василя. Чоловіка «висмикнула» під час заготівлі лісу за селом.

— Звичайно. Але не від нього, ми не спілкуємось.

Я рідного батька майже не знав. Він нас кинув малими, перший раз не пам’ятаю, а другий — просто зібрав речі, все, що міг, і пішов, нічого не пояснивши: чого, що і як. А тепер хоче, щоб ми щось для нього робили, содержали його? Якщо він хоче, ми откажемось. Я од його тільки знав, що він ходив і всім розказував, що він мені інвалідну пенсію вибив. Зустрілися раз, і замість попитати, як мої справи, почав тикать мені тою пенсією. Я й кажу, не надо мені твоя пенсія, хай вона тобі. Взяв і одказався, років 15 тому. А тепер от прийшлось, і він хоче, щоб ми його забрали, одівали-обували і прочее. Чого ж він, як ми маленькими були, всього цього не робив?

Я тут влаштувався працювати, купили будинок, дві кімнати. Щось заробив, трохи мамка помогла. Корів попродала. Батько участі не брав.

Він жив для себе, всі свої гроші в кармані носив, хоч би конфет коли купив. Як просиш малим рубля на що, відмовка: до матері обращайтесь, у мене нема.

— Ви не будете робити перший крок назустріч?

— Чого ми маємо щось робити, якщо він нічого не робить. Як нас покинув, по бабах тільки їздив. От хай би хто з них і забрав.

А якщо він думає по суду з нас по три-п’ять тисяч брать, то ми лучше на роботу ходити не будемо.

Що б він на маму не казав, а коли нас покинув, прийшов інший чоловік, і вони непогано жили. Покійний вітчим, Крутько Микола Васильович, на нас ніколи слова поганого не сказав. Виростили нас він і мама.

Мати хлопців обурена:

— За 22 годи гостинця не приніс, копійки не дав. Не бачив, як діти до школи пішли, в армію не відправляв. Аліменти платив два чи три роки. Менший, Вася, клас у сьомий ходив, як почав платити. 30-40 рублів, а купонами вже не отримувала.

Тяжке з ним життя було, — говорить Валентина. — Поки дітей у садочок не взяли, свекруха з ними сидіти не хотіла. Я з собою на ферму брала. В порожню клітку закрию та й пораюся. Чуть на 15 хвилин затримаюсь — бився. Він тепер з мене алкоголічку робить. А чого ж мене з ферми за 28 років не вигнали, якщо я так пила, як він розказує? Передовою на фермі була, фотографія є. Коли йшов від нас, нікому нічого не сказав, повиносив з хати все, що міг. Аби знала, хоч поховала б що.

* * *

А ще кажуть — кров не водиця...

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №38 (1585)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.