З такими батьками нічого не страшно!

Побільше б нашій Україні таких поліцейських!

Молоде подружжя Сергія і Яни Кондратіїв любить Україну і прагне, щоб люди в ній жили щасливо й спокійно. Вони - українські поліцейські! А ще - батьки, які виховують своїх дітей патріотами рідної незалежної країни.

Почуття обов’язку, вірність покликанню, одержимість об’єднує Яну і Сергія у такій потрібній і важливій службі.



Подружжя Кондратіїв із Киїнки Чернігівського району об’єднує не лише кохання, діти, господарство, будинок і навчання в академії. Тридцятитрьохрічний Сергій і його двадцятисемирічна дружина Яна - поліцейські. Отож спільна у них і служба. Він - капітан, вона -лейтенант. Удвох щодня поспішають до Чернігівського райвідділу поліції й не уявляють себе кимось іншим, без форми і погонів. Колись Сергій жартома поставив умову своїй дружині: «Народиш мені доньку й сина - ось тоді погоджуся, щоб стала поліцейським!». Яна умову чоловіка виконала на сто відсотків!

Їх поєднав мобільний зв'язок

- Сергій - місцевий, його батьки живуть по-сусідству, а мене сюди завезли, - усміхається Яна. - Познайомилися ми, коли я навчалася в Чернігівському базовому медичному коледжі на фельдшера, а мій майбутній чоловік служив у внутрішніх військах у нашому обласному центрі. Ні він, ні я в обличчя одне одного не бачили. Сергій узяв мій номер мобільного у свого товариша і зателефонував.

- Під час служби нам забороняли користуватися телефонами, - долучається до розмови чоловік. - Але не почути Янин голос я не міг. Розмовляв з нею нишком під час наряду на кухні, приміром, коли чистив картоплю...

У дівчини бракувало часу на телефонні розмови, адже їй потрібно було вчитися. До речі, вона закінчила коледж із червоним дипломом, була старостою групи і гуртожитку.

Коли Сергій запросив Яну на побачення, вона саме з моргу поверталася, там майбутні медики практику проходили.

- Як зараз пам’ятаю його слова: «Буду в спортивному костюмі, я такий капловухенький», - розповідає жінка. - Зустрілися. Того дня я вперше прогуляла пару. Сергій повів мене на чай до своєї знайомої, яка працювала в бібліотеці імені Королейка. Потім з’ясувалося, що то його сестра, тобто такі собі оглядини влаштував.

Коли хлопець відслужив у армії, напросився до Яни в гості. У неї саме були канікули, і дівчина жила у дідуся й бабусі у Кіптях на Козелеччині. Не знаючи ні її прізвища, ні адреси, парубок таки знайшов потрібний будинок. Бабуся зарізала кроля, стіл накрила. Яна на ганку стояла бліда-бліда. А Сергій їй повні торби гостинців привіз: солодощі усілякі, торт, м’які іграшки. Ще й зерна для птиці.

Перша зарплата в дванадцять

Сергій Кондратій своїми батьками пишається. Тато Микола Федотович колись обіймав високі посади, працював архітектором, інженером. Мама ж, Надія Федосіївна, все життя трудилася в колгоспі. Разом виростили трьох дітей. До речі, одна сестра Сергія служить у поліції, а друга - в армії.

Про свою рідню Яна згадувати не хоче. їй гордитися, крім дідуся, двох бабусь і хрещеної, ніким. Батька у неї немає, а маму позбавили батьківських прав, коли дівчинка до школи ходила. До п’яти років Яночку тішила бабуся в Кіптях, а коли та померла, дитину віддали матері в Лемеші Козелецького району, де ще було троє хлопчиків.

- У часи безгрошів’я, невиплат заробітних плат, - каже жінка, - нам жилося дуже тяжко. Як страшно, коли нічого їсти або немає за що купити шкільні речі. Мені виповнилося дванадцять, коли пішла до голови місцевого сільгосппідприємства Павла Івановича Наливайка проситися на роботу. Спасибі йому, не відмовив. Я записувала номери вантажівок, які привозили силос для худоби на зиму. До завдання поставилася дуже серйозно і вже згодом отримала свою першу платню. Не передати словами, які відчуття мене переповнювали... Дорослим не давали жодної копійки, а мені вдалося тоді заробити братику і собі на зошити...

Доводилося Яні й о п’ятій ранку бігти на ферму, а потім перевдягатися й сідати за шкільну парту. В неблагополучий сім’ї їй стало жити несила. Дружина голови сільгосппідприємства, яка працювала сільським головою, викликала усі служби, і Янину матір таки позбавили батьківських прав. До себе дівчинку забрала хрещена. Попіклувалася сільський голова й про додаткові заняття з учителями, адже не за горами був вступ до медичного коледжу.

- Як сирота, на першому курсі я отримувала 1200 гривень стипендії, на ці гроші вчилася і жила, - продовжує моя співрозмовниця. - А вже на другому за успішність мені призначили президентську стипендію - дві тисячі гривень. На той час це були великі гроші.



На двох одна академія, одна група й одна парта

З дитинства Яна мріяла стати слідчим або ж медиком. Мабуть, вчитися на фельдшера її підштовхнула невиліковна хвороба дідуся Івана Савелійовича Грицика. Він довго страждав, переніс операцію, хіміотерапію. Доки жив, постійно казав: «Ось вивчишся, будеш мені уколи робити, лікуватимеш!». Яна одягла білий халат, та дідусь все одно покинув цей світ. Тепер у тій хаті мешкає його друга дружина Галина Чернятинська, яка до останнього дня підтримувала свого чоловіка. А ще ця жінка усім серцем любить Яну і її сім’ю. Саме завдяки їй дівчина відчула, що комусь потрібна і дорога.

Понад рік Яна працювала фельдшером у приміському селі Павлівка, а коли пішла в декрет, вирішила змінити професію медика на поліцейського. Закінчила заочно педуніверситет, потім магістратуру з червоним дипломом.

- Ми сесії здавали всією сім’єю, - каже Сергій. - Коли Яна іспити складала, я з Поліночкою під університетом чекав. Мама наша прибіжить, погодує доню і знову на навчання. Так і вивчилися.

Півроку промайнули у Київському училищі професійної підготовки працівників міліції. І тут Яна старалася вчитися: коли всі спали, вона конспекти читала. За сумлінне й успішне навчання і лідерські здібності її нагородили почесною відзнакою.

Подружжя Кондратіїв вважає, що у поліцейського має бути фахова освіта. Отож разом вступили до Національної академії внутрішніх справ України. Нині вони на четвертому курсі. На сесію разом їздять, у одній групі вчаться, за однією партою сидять. У Сергія це не перша вища освіта, він ще й економіст митної справи.

Щасливий день настав

- Робота поліцейського специфічна, - переконана Яна, - потрібно не лише дотримуватися закону, а й досконало його знати. Мій керівник - заступник начальника слідства Ксенія Євдоченко, муштруючи мене, постійно повторює: «Якщо не знаєш, як вчинити правильно, дій за законом!». До людини з неабияким досвідом я прислухаюся і дуже вдячна їй за науку.

У правоохоронних органах Яна Кондратій уже понад два роки. Той щасливий день, коли її взяли в поліцію, вона ніколи не забуде - 14 квітня 2014-го. Спочатку була фельдшером в ізоляторі тимчасового тримання. Тепер - інспектор слідства. Ця посада нова, а отже на її плечі щодня лягає багато незвіданого.

Її чоловік до поліції прийшов служити патрульним, потім став дільничним, старшим дільничним, заступником начальника Щорського райвідділу поліції, нині - заступник начальника ізолятора тимчасового тримання Чернігівського райвідділу.

Про обрану професію молоде подружжя поліцейських каже, що це вже їхній спосіб життя. Вони не можуть лускати насіння в маршрутці, не вступити комусь місце... Так вчать і своїх дітей - шестирічну Поліну, майбутню першокласницю, і п’ятирічного Женю, вихованця місцевого дитячого садочка. І хоча синочок ще маленький, він уже твердо вирішив, що буде таким роботящим, як тато, і служитиме в поліції. А донечка вдягне білий халат і лікуватиме людей.

Самі й архітектори, і будівельники

Після одруження Кондратії майже рік жили з батьками Сергія, потім перейшли в літню кухню на своїй земельній ділянці. Будинок, у якому нині мешкає їхня сім’я, голова родини зводив самотужки. Фундамент клав ще у 2002 році. Тут довго не було ні вікон, ні дверей, лише голі стіни.

- На мою стипендію ми жили, а на зарплату чоловіка щомісяця купували то вікно, то двері, то шпалери, інші будівельні матеріали, - згадує Яна. - Самі проектували оселю, я навіть сама цеглу клала, шпаклювала. Так хотілося швидше все доробити!

- А я пам’ятаю, надворі зима і снігу кучугури, - підтримує розмову Сергій, - прийшов із роботи, втомлений, відчиняю двері літньої кухні, а там тепло від печі, на столі вечеря стоїть і пахне свіжоспеченим хлібом...

Не можуть забути Кондратії, як саджали удвох картоплю наступного дня після виписки Яни з немовлям із пологового.

- Ми працюємо, Женя у візочку спить, а Полінка по травичці повзає, - каже жінка. - 3 раннього дитинства ми їх до праці привчаємо. Синок із татом помідори й огірки в теплиці вибирають, грядки поливають. Донечка в кімнатах прибирає. Наші дорогі помічники!

Молода мама Яна до педіатрів не звертається, сама діагностує дитячі недуги, підбирає потрібні ліки. З дітьми займається, Полінка вже знає всі букви і вміє читати.

Зброї жінка не боїться. Як і її чоловік, уміє добре стріляти. На запитання, хто влучніший, Сергій відповів, що дружина. Справжній джентльмен!

У них немає газу, вода зі свердловини. Встановили електричний і твердопаливний котел. На зиму купують три машини дров. Кажуть, так опалювати оселю вигідніше. Пільг і субсидій не мають, отож надіються тільки на себе.

Планів і задумів у них багато. Мріють про зимовий сад на другому поверсі, а ще - швидше отримати другу освіту і закінчити магістратуру, а може й ад’юнктуру. Та найзаповітніша мрія Яни - стати слідчим. Нехай їй щастить!

Нині триває переатестація поліцейських. Коли верстався номер, зателефонувала Яна Кондратій і радісно повідомила, що пройшла тести. Результат - один із найкращих. Із 120 балів вона набрала 97!

Лариса Галета, тижневик «Деснянка» №35 (615), 25 серпня 2016 року, четвер

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.