Вчать ходити 11-річного Сергійка Демченко опікуни Алла та Олександр Кириченки

Сергійкові Демченку з Холмів Корюківського району не було і двох років, коли він потрапив під опіку. Добре, що в хороші руки, до рідної тітки Алли Кириченко. Мама хлопчика втекла, тато ним не цікавиться. Сергійко в рік і сім місяців отримав травму. Не міг ні ходити, ні руками рухати. На ноги маля поставили опікуни, яких він називає татом і мамою. Перед Новим 2016 роком Сергійку зробили операцію. І знову вчать хлопчика ходити.



Малий під дверима: «Їти хоцю»

41-річна Алла Кириченко — приватний підприємець. Надає ветеринарні послуги у Холмах, має свій веткіоск. Чоловік Олександр — слюсар-водій місцевої газової дільниці. Дочка Ірина — майбутній стоматолог, навчається в Сумах. Рідний син Віталик, одноліток Сергійка, — школяр.

— У мене є менший на два роки брат Андрій, — починає розповідь Алла Кириченко. Спілкуємося у її ветеринарному кіоску.

Жінка захекана, щойно повернулася з місцевого будинку престарілих, де разом з подругами співала на концерті до 8 Березня.

— Дванадцять років тому Андрієві відгуляли весілля з Мариною Дорошко, — зітхає Алла Кириченко. — Марина була неповнолітньою, тому свято справили, але молодята не розписувалися. Народився в них хлопчик Сергійко. Марина любила випити. Мама дасть гроші, щоб та заплатила за світло, невістка на два-три дня пропадає. Запиває. І Андрій з нею розпився. Закривались, пиячили, а дитя сиділо голодне. Моя мама жила недалеко, дзвонить: «Алло, знов Серьожа плаче». А малий під зачиненими дверима сидить: «Іти хоцю» — «їсти хочу». Приїду, витягну шибку з веранди, залізу (навмисно гвіздки біля скла не дуже забивала, щоб легше витягти було), погодую Серьожку, перевдягну. Бувало, забирала до себе. А Андрій з Мариною п’яні сплять.

«Марина втекла»

І от одного разу... Може, малого стукнули чи впустили, отримало дитя травму спини. Запалилась рідина в хребті. Сергійку був рік і сім місяців. І в реанімації лежав, і в інфекційному відділенні, і в пульмонології, і в неврології.

Як був у реанімації, до нього тричі їздила Марина. Провідувала. Дала дозвіл на пункцію (прокол стінки якої-небудь порожнини. — Авт.) спинномозкової рідини. Ми про це вже пізніше дізналися. Мама до мене: «Алло, провідай дитя ти». Я з радістю. Тоді лікар мені і розказав про пункцію. Я ледь не впала. Це ж страшно! Може, ця пункція і вплинула на те, що малий ходити перестав. Стала їздити в лікарню. Через день. Памперси купувала, медикаменти.

Як клали дитя в інфекційне відділення, лягла Марина. Ми тільки провідували. Сергійко був дуже кволий. Якось на вихідні відпустили невістку з сином додому. Вона напилася. З Андрієм полаялися, і Марина втекла. Просто зійшла з дому. Після того одного разу приїздила в сільську раду виписуватися. Одягнена була в коротку куртку, колготки, поверх — носки високі. А з нею разом приїздив чоловік у шкіряному плащі.

Брат її рідний, мій хресник, працює вчителем фізкультури в Олександрівці, зв’язувався з нею по Інтернету. Казав, що Марина в Західній Україні, вийшла заміж. Народила двоє діток. Але як була про фурою, так і лишилася. Сергійком не цікавиться.

«На ліжку конвертиком складався — на ноги клав голову»

У пульмонології з Сергійком уже лежала бабуся, моя мама. Нам сказали, раз Андрій п’є, дитя будуть оформляти в дитячий будинок. Мама в сльози: «Якщо його заберуть, пропаде маля. Ніхто за ним дивитися не буде. Алло, я вже на пенсії, а ти візьми опіку на себе». Я поговорила з чоловіком. Він сказав: «Забирай».

Як привезли Серьожку додому з лікарні, на ліжку конвертиком складався — на ноги клав голову і так лежав.

Далі була довга домашня реабілітація. На ноги Сергійка поставив чоловік. Я мну-мну його ручки та ніжки, а вони як були білі, так і лишаються. Взявся до роботи Олександр — пішло діло. Не менше як півгодини на день займався. Хлопчик учився зразу лазити, потім стояти, ходити. З нього стільки поту витікало! Місяців чотири боролися. Тільки ліву ніжку тягав, не переставляв. Ручки в нього тримаються лише з розправленими долоньками і досі. Ложку, олівець держить між великим і вказівним пальцями. При цьому ще й почерк непоганий.

Коли прийшов час моїм хлопцям іти в дитячий садок, Серьожу, як інваліда, не хотіли забирати. У нього щеплень не було. Хоча як я їх добилася, він переносив прививки легше, ніж Віталик. Попоїздили по лікарсько-консультаційних комісіях (ЛКК). Таки прийняли в садок. Возила і забирала хлопчиків велосипедом. Потім у школу так же. Серьожу возила до 2015 року, йому важко самому було ходити. На дорогу витрачав дві-три години — ми від школи далеко живемо.

«Купила електрошокер — уже не витримувала»

— Коли ми Серьожку повторно вчили ходити, Андрій пив, — зітхає Алла Іванівна. — Жив з матір’ю. Дитиною не цікавився. Мало того, що в мене троє дітей, я ще городами моталася до мами. Брат з неї знущався. Міг відро з крейдою на голову надіти і стукати по ньому, щоб давала гроші на горілку. Мати подзвонить мені, щоб приїхала, заступилася. Я на велосипед і реву: коли воно це вже закінчиться. Дійшло до того, що я на брата купила електрошокер. Поставила питання руба: або мати пише заяву і ми садимо Андрія в тюрму, або він кодується. Закодувався. Але до дитяти почуття так і не з’явилися: ніколи не забере погуляти, не запитає, як навчання, здоров’я.

На новорічні свята на роботі в Андрія давали дітям цукерки. І йому. Приніс той пакунок. Дві хвилини постояв і пішов.

Щороку проліковуємося у «Відродженні» (Чернігівський центр медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів). Був у Серьожі день народження. Він так чекав поздоровлення від рідного батька. Усі подзвонили. Лягає Сергійко спати: «Один тільки батько не поздоровив. І не подзвонить». Плакати хочеться.

Зараз Андрій одружений на Лені, котра колись також пила і гуляла, а потім зупинилася. Спільних діток у них нема. Мати спочатку жила з ними. А це вже четвертий місяць у нас — не було їй у синовій сім’ї ласки. Зі старими треба ж, як з малими, по-доброму.

«Найбільша радість – не тягне ніжку, ходить обома»

Поки говоримо, у Алли Іванівни разів з десять дзвонить телефон — консультуються по ветеринарії. Приходять холминці: хто за порадою, хто за ветпрепаратами.

— У «Відродженні» знаємо багатьох діток, — прискорює розповідь жінка, бо подзвонили і викликали каструвати порося. — Дивлюся: і тій дитині операцію зробили, і тій. Я до лікаря-ортопеда. Він погодився взятися за мою дитину. Треба було на обох ніжках ззаду біля ступень підрізати зв’язки. Оце перед Новим роком зробили операцію. Тривала п’ять годин. Усі хвилювалися, дзвонили. І знову ж, тільки рідний тато — ні.

Сергійко півтора місяця був у гіпсу. Між ногами вкладали подушку, потрошку пробували водити, з тою подушкою він і спав. Як зняли гіпс, знову вчимося ходити. Ставимо собі на ноги і по кімнаті тупаємо, то я, то чоловік. Важко. Та найбільша радість — Сергійко не тягне ліву ніжку, ходить обома! Я така рада, що це не можна передати словами.

Після операції на ніжках попросила лікаря, щоб і з ручками допоміг. Він сказав, що така можливість є. Тим більше, що подібні операції краще робити, поки м’язи ростуть. Хочеться, щоб Сергій міг і ложку нормально тримати, і гвіздок молотком забити. Я мрію, щоб він був повноцінною, щасливою людиною.

Зараз вчителі приходять до Сергійка додому. Він на індивідуальному навчанні.

— У школі пропонували лишити дитя на другий рік в одному класі, — обурюється Алла Іванівна. — Я відмовилася. По-перше, мої синочки однокласники. По-друге, класний колектив хороший підібрався. Ніколи ніхто його не образив, ніхто не посміявся. Хоча було декілька разів, що Віталик приходив додому із саднами. Я до нього: «Що трапилося?». Виявилося, що старші хлопці називали Сергійка. інвалідом, а він заступився.

Можливо, цього року Аллі Іванівни пощастить нарешті з’їздити на відпочинок.

— У травні-червні обіцяють Серьожі організувати путівку на море від держави, — сподівається жінка. — Якраз буде тепло, Сергійко міцніше стоятиме на ногах. Кажу: «Обов’язково, синок, поїдемо». Ні він за своє життя, ні я за своє не бачили моря. От разом і подивимося.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №10 (1557)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.