«Через сім год вернувся, куди тепер дінеться?» Людмила Штиволока далі сусідської хати не ходить. Її доглядають чоловік та донька

48-річна учителька місцевої школи Людмила Штиволока із Малої Кошелівки Ніжинського району через травму ноги пересувається лише на паличках. Самостійно пройтися може хіба що до сусідських хат, а взимку й узагалі — лише до порога.


Микола та Людмила Штиволоки

Чотири роки за жінкою доглядає чоловік Микола Миколайович, молодший на три роки, та 22-річна донька Вікторія. Сина, 20-річного Олександра, тим часом забрали до армії на строкову службу.

Аби доглядати свою Людмилу, Микола покинув роботу. Донька ж, щоб глядіти матір, залишилася працювати у селі.

Найбільше бажання Людмили Іванівни:

— Хоч з паличкою, хоч як, аби ходити.

Вона мріє потанцювати на весіллі дітей, поносити онуків. Та поки що «няньчити» доводиться її.

«Мо', то я дитину свою врятувала»

— Того дня ми з сином сходили у військкомат, — згадує Людмила Іванівна. — Увечері чоловік пішов на роботу, а я спішила дивитися серіал «Роксолана».

Собаку у нас завжди дочка годує. У той вечір мороз такий сильний був. Пожаліла дитину. Вирішила сама швидко вискочити, щоб сісти кіно дивитись. А у дворі біля погреба спуск, слизько. Підсковзнулась і впала. Пролетіла, бабахнулась, забилась.

Упала і лежу. І ніде нікого: діти в хаті, чоловік на роботі, мобілку вдома лишила (на хвилинку ж вибігла). Не соображу, що сталося. Таке впєчатлєніє, наче у мене немає ноги, наче вона десь збоку. Ще й холодно. А вийшла ж у штанцях та светрі.

Кричати — не почують. Почала повзти, бо встати не можу. Мені б до коридору долізти, а там вже палиця стоїть, якою курей виганяю, козу. Палицею тією давай у вікно стукать. Та ніхто не почув: це ж коридор, а у хаті телевізор працює.

Син захвилювався. Сам вийшов, подивитись, де це я пропала.

Давай діти мене піднімать, а я не можу на ногу стати. Затягли у хату. А нога пухне.

— Я прибіг зі школи, вона у гарячці кричить: «Снігом ногу обкладайте», — згадує Микола Миколайович.

— Визвали «швидку», — продовжує жінка. — Відвезли мене у районну лікарню. Там виявили перелом шийки стегна. Прооперували, поставили пластину.

У лікарні тижнів два пролежала, доки шов зажив. Після того загіпсували: від п’яти і по самі груди. Я була як у гіпсових штанах з однією штаниною. Два з половиною місяці пролежала на дивані у цьому гіпсі.

— Чоловік з донькою поставлять, помиють голі часті без гіпсу. Чоловік у мене молодець, зробить все що хочеш. І судно носив.

Як зняли гіпс, ходила на милицях.

Відчувала: щось не так. На ногу ступати було боляче. Поїхала на планову перевірку. Виявилось, лопнула пластина.

Як у травні 2013 року міняли пластину у Ніжинській міській лікарні, почула (наркоз діяв тільки на нижню частину тіла), що поставлена вона була не під тим кутом. Але це лише слова. Документально ніхто не підтвердив.

Півтора місяця після операції пробула на витяжці. З таза вживляли шматочок кістки. Сподівались, що воно зростеться. Не зрослося, і не зростається.

Уже і залізяку вийняти треба, а я не можу. Бо потрібно ставити ендопротез (замінити частину кістки). А це близько 50 тисяч гривень. Таких грошей у мене немає (доходи сімї Штиволок невеликі: чоловік — інвалід третьої групи, Людмила Іванівна теж отримує пенсію по інвалідності, донька — поштар).

Оце і ходжу кой-як з цією залізякою, щоб нога не розвалилась.

— То, може, і далі з нею ходити? Вона ж не заважає.
— Ще й як заважає, — не погоджується Людмила Іванівна. — Аби пластина просто так була причеплена, то хай би і стояла. А вона іде у тазову кістку. Сказали, на півсантиметра зайшла. Обросла кістковою тканиною. Може, і не йтиме далі. Та я її постійно відчуваю. Сидіть довго не можна — давить. На зміну погоди болить дуже.

Донедавна ходила на милицях. А оце лікар сказав їх викидати, ходити з паличками. Може, воно буде придавлюватись і зростеться.

— А було якесь передчуття, що біда станеться?

— Нічого. Зараз я уже думаю, що дітей своїх врятувала. А якби хтось із них тоді пішов і таке сталося? Я не знаю, чого мене так винесло в той день.

— Собака за вас переживає?

— Нема вже його. На московській трасі під фуру кинувся, — зітхає.

«Навіщо мені безрукий?»

— Як лежали, то не переживали, що молодший від вас чоловік до іншої піде?

— Про таке і не думалось. Куди він піде? Через сім год ніде не дівся. Прийшов. Як побралися, то ніколи один одного не ревнували, — якось загадково відповідає жінка. Далі розшифровує.

Людмила Іванівна родом з Ніжина, Микола Миколайович — з Червоних Партизанів Носівського району. Познайомились, коли Люда вчилася на першому курсі педінституту. Коля тоді був школярем.

— Як була на першому курсі, потрапила до лікарні. З очима проблеми. Зі мною жінка у палаті лежала. Сина свого нахвалювала. Тільки, казала, з рукою у нього біда після аварії. Я ще думаю: навіщо він мені, безрукий, треба?

Коля прийшов до матері. Розговорилися. Сподобались один одному. На руку уваги і не звертала.

Зустрічались, потім посварились. Год на сім розійшлись.

Я за цей час чуть двічі заміж не вийшла, — усміхається Людмила Іванівна. — А потім Коля мене знайшов.

— Чому вирішили шукати дівчину? — запитую в Миколи Миколайовича.

— Бог його знає. Мабуть, доля послала.

— Як знайшли?

— А що там шукати. Він знав, де живу. У батьків і запитав. Я на той час уже у Кошелівській школі за направленням працювала.

Свекор покійний признався, що Коля все журився. Він йому і каже: «Невже дівчат путніх нема?» — «Є, так чи вона мене схоче».

Послав у розвідку товариша. Виходжу: сидить ця квітка (говорить про чоловіка) на лавочці. Посиділи, а тоді два рази прийшов і заміж позвав. Погодилась, бо ж уже один одного знали. Чого чекати?

— Коля трієчник був, а на вчительці женився, — жартує чоловік.

— Дарма, що без образованія, я не жалкую, що за Колю вийшла.

«Я — рєгуліровщик»

— Поправилась, постаріла, нікуди не виходжу, часто плачу, — говорить про себе жінка. — Тепер як за собою доглядаю: уранці встав, умився, розчесався і сів на диван. А раніше і макіяж, і каблуки.

Так люблю школу, дітей. Від дзвінка до дзвінка 22 з половиною років пропрацювала на одному місці. Все думала: ну, як буду без школи, коли на пенсію піду? А тут і пенсії чекати не треба.

Зате зараз з’явився час, щоб спицями плести. Це у мене ще характер такий, що завжди найду, чим зайнятись. А як один телевізор дивитись, то можна умом тронутись.

Домашнім шкарпетки, жилетки плету. А ще такі поделки роблю, — жінка показує на плетені сувенірні ляльки. Дуже гарні, хоч на виставку.


Такі ляльки плете Людмила Іванівна

— Продавати не думали?

— Було б кому, то продала б. А поки що тільки дарую. Аби ходила, то винесла б на продаж. А Інтернету зараз немає.

Хазяйством тепер чоловік і донька займаються. А я на порозі стою, командую. Казав сусід: рєгуліровщик, бо палицею махаю. А я не хочу командувать, хочу сама ходити і робити.

Кіз наших чоловік з донькою доять.

— Ви умієте доїти? — дивуюся.

— Аякже. Ще й жінку вчив. Із семи год сам дою. Життя таке. Треба було мамі допомагати. Батько інвалід, 13 рублів пенсія. Мати як їхала на тиждень то на соняхи, то куди, — сусідку просила. На порозі стояв, дивився. Сам попробував, і пошло діло, — розповідає Микола. — Яку Ніжині жили, то городських заставив корову купити.

— Важко вчити жінку доїти?

— Ослінчик поставив і кажу: дивись. Довго раз, довго другий раз, а на третій получилось. Наука неважка. Аби хотіла.

— Мама у вас тепер, як принцеса, — жартую.

— Не хочу я цієї принцеси, — відмахується Людмила Іванівна. — Добре, хоч вода у хату проведена. То я посуд помить можу. Та попрати. А варить, як сама вдома, не виходить. Бо і каструлю на плитку не поставлю сама.

За чотири роки, що хворію, тільки кілька разів до лікаря їздила, і до сина у Десну на присягу возили мене. Пройшлася на милицях. А син все просить: приїдь, приїдь. А як я до'іду?

— Не побоялись відпускати? З Десни і на Схід одразу послати можуть.

— А куди ховатись? Грошей немає викупить його. Мій молодший брат військовий. Сказав, як контракт не підпише, то на війну не відправлять.

Призивають до 27 років. Не будеш же сім років викуповувать. Вважаю, хай іде, послужить.

— Донька незаміжня?

— З кимось балакає по телефону, та ще не знайомилась. Каже мені: «Мамо, я б у город пішла робить. Так як тебе кинути?» Вона три дні працює, та й під домом. Зручно. Аби ж батько був трохи здоровіший. А то і його важко залишати. Тут сидить нормально, тут уже кричить: голова болить. Минулої зими мікроінсульт переніс.

— Уночі мене стало колотити-тіпати, — розповідає чоловік. — На ранок прокидаюся, а діти мені: «Батьку, не придурюйся». Дивлюсь у дзеркало — рота на один бік перекрутило, і погано.

Ніхто у больницю так і не поїхав. Родичі порадили спокій. Я зиму перележав, заспокійливі пив. І, наче, попустило.

— Він дуже мнітєльний. За все переживає, — пояснює дружина. — Що не може грошей заробити, що я так мучуся.

Зате боїться тепер пити. А замолоду любив. Хоч страшним і не був. Не бився, не сварився. Я його не боялась. Як інші, по хатах не бігала.

— Яв запій заходив, то тиждень пив. А тоді і до року в зав’язку. А як тоді перетрусило, то не випиваю. Курить потроху курю.

Аби ж знав, що нічого не буде чи зразу помру, то можна і випить. А як інвалідом лишусь? Боюсь я цього. Здоровий — хто мене тоді переверне і потягне?

— Мені б онуків, прошу доньку. Віка свариться: «Тебе ще на ноги поставити треба, а ти про внуків», — каже Людмила Іванівна.

— Ще й на весіллі потанцювати. Ви любите?

— Ой, люблю! Як у школі свято яке, то ми з директором колишнім плясали весь час. Я весела, жвава женщина. Була.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №7 (1554)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.