Учень Копперфільда "зачаклував" 15-річну дівчину і вже йде до вас!

 Хто з нас не любить найдавніше і найчарівніше мистецтво - цирк? Мене особисто завжди зачаровували ілюзіоністи-фокусники, які, як казкові чарівники, показували на сцені такі дива, що інколи сам собі дивувався: «і яким чином воно в них так виходить?» Нещодавно я познайомився з одним цікавим юнаком, котрий з дитинства захопився демонстрацією фокусів і тепер хоче перетворити своє «хобі» на професію. Пропоную до уваги й вам, шановні читачі, деякі уривки з нашої цікавої розмови. Отже, знайомтеся: майбутня зірка оригінального сценічного жанру — Віктор Момот!    



 Віктор Момот

- Народився на початку зими 1995 року в м. Дрогобич Львівської області. В родині я не єдина дитина, ще  є  два брати: найстаршому Андрієві 24 роки,  меншому Кирилу -14, та є ще найменшенька - семирічна сестричка Катерина. Тато Богдан Валерійович був військовим (зараз у відставці), тому багато разів ми змінювали місце проживання. А мама, бухгалтер за професією, працювала в магазині касиром.

- О, дитинство моє було яскравим. Свої перші враження про дитячий садок в місті Бровари я пам’ятаю дуже добре, бо вже тоді вирізнявся поміж всіх дітей. Дуже любив солодощі, а також здобні булочки  і моє захоплення різними смаколиками збігалося із захопленням моєї виховательки Віри Семенівни. Я, до речі, досить довго не міг правильно вимовити її ім’я, і тому часто називав її Відьма Сімейнівна. А різну смакоту мені в дитсадок готувала моя бабуся Раїса Іванівна й коли всі діти під час тихої години йшли спати, я з вихователькою йшов до іншої кімнати та… куштував з нею всі оті бабусині гостинці. В садочок же я ходив, вважайте лишень заради манної каші. Так-так, я тоді був впевнений, що це найкраща страва в світі! 

- Якраз тоді, коли термін відвідування дитячого закладу закінчився, мої батьки переїхали до Остра, що на Козелеччині. Саме в цьому селищі я й пішов до першого класу. Навчання, скажу відверто, мені не дуже сподобалося, адже вже тоді мене більше цікавили фокуси та й був я вкрай непосидючим хлопчиком, тому батьків мало не щодня викликали до школи. Вчителі жалілися, що я постійно зриваю уроки, не роблю домашні завдання - навіть кілька разів погрожували виключити з навчального закладу... 


 

- Ой, і не кажіть… Але відколи я вперше побачив по телевізору «чудеса» Девіда Копперфілда, решта навколишнього світу мене вже мало цікавила.  І ось, коли наша сім’я переїхала до Ніжина (я тоді вже ходив до 8 класу), на свій 14-й день народження попросив маму купити мені «Набір для фокусника» (ми його ледве знайшли в спеціальному магазині «Світанок»). І коли прийшли додому та відкрили коробку, то мене неначе електрострумом пронизало! Ото саме тоді я і зрозумів, що обов’язково стану чарівником-ілюзіоністом. 

- Так, навчанню фокусів я приділяв по 10-14 годин на добу, перерви робив лише для того, щоб поїсти. Дехто з рідних казав, що мені наче щось «пороблено» було: про школу взагалі забув, навіть від частого спілкування з друзями та знайомими відмовився. Відверто кажучи, то дійсно був час неначе якогось помутніння розуму, бо тоді вже я й справді нічого не хотів, окрім фокусів...

- Та школу я закінчив екстерном, тому-що майже в 15 років вступив до Циркової Академії на заочне навчання, а коли до нас у місто приїхав цирк, то підійшов після шоу до директора і попросився в колектив. Після того, як показав дещо зі своїх номерів, став працювати в Київському цирку «Романтики»…

- Перший мій виступ відбувся в одному з київських пансіонатів під час концертно-циркової програми саме цього колективу. А за 2 роки своїх «гастролів» я виступав і  «Цирком ліліпутів», і з цирком «Каскад» — загалом змінив близько шести колективів. Вже тоді хотів розвиватися й навчатися чомусь новому й тому вирішив спробувати самому досягати своєї мети. Всі кошти, що я на той час зумів заробити, витратив на підготовку свого власного номера. Це був номер з голубами і саме з нього й розпочалася моя сольна кар’єра. Вперше з цим номером я виступив в Ніжинському будинку культури і мав неабиякий успіх у глядачів. Після цього моєю персоною почало цікавитися багато людей, особливо ж - коли мої виступи показали по місцевому телеканалу «Фобос» та Чернігівському обласному телебаченню.

- Я є переможцем кількох Міжнародних фестивалів та конкурсів, зокрема — Міжнародного конкурсу талантів «Зоряний Олімп».  Після ж перемоги на цирковому фестивалі «Сіверська Феєрія» у 2013 році, мене запросили до Трускавця ще й на посаду викладача – майже рік навчав дітлахів фокусам... У свої 20 років я вже побував в багатьох країнах світу: Туреччині, Латвії, Китаї, Єгипті… Якось я підрахував і виходить так, що за останні 5 років мене побачило більше мільйона глядачів!  

- Так, і одружений я вже не перший рік! Ви не повірите, але я почав жити зі своєю майбутньою дружиною, коли мені виповнилося 16 років, а дружині – лише 15… 

- Зараз розповім. Коли мені було 15 років, я поїхав відпочивати до «Артеку» за путівкою, яка надавалася дітям з багатодітних родин. Загалом відпочинок проходив спокійно до того дня, як мене запросили в гості знайомі дівчата з 305 кімнати. Я ж, переплутавши, зайшов до 304-ї. Спершу нічого не зрозумів, бо було темно. Потім з глибини кімнати дівочий голос попросив мене увімкни світло…  Коли я це зробив, то  побачив перед собою найгарнішу дівчину на світі – це була Ольга. Саме тоді я й зрозумів, що оце вона і є - моя майбутня дружина!
Вже через три дні насмілився запропонувати Ользі зустрічатися і наші теплі стосунки протрималися до самого кінця табірної зміни: я обдаровував її шоколадками та зізнавався в коханні по сто разів на день. Коли ж настав день від’їзду (Оля мала від’їздити першою), ми стояли біля автобуса й не могли розпрощатися. І ось тоді я їй пообіцяв, що через півроку приїду до неї і вона стане моєю дружиною! Опісля того, як ми роз’їхалися, то наступні півроку (рівно 6 місяців!) спілкувалися лише по телефону. А потім, як і обіцяв,  я зібрався та й поїхав до неї в її рідне місто Погребище (Вінницька область). Коли ж виходив з автобуса, то мене вже зустрічала моя кохана дівчина Оля – прибігла прямо з уроків (її школа була неподалік від автостанції). Вона взяла мене під руку й повела до себе додому. Дивно, але її мама Віра зустріла мене як свого рідного.
Наступні два дні, впродовж яких я гостював у своєї майбутньої дружини, ми намагалися якомога частіше усамітнюватися й побути вдвох: гуляли містом, сиділи в парку, обійнявши один одного й шепочучи по черзі слова кохання, та раділи тому, що нарешті ми вже разом. Коли ж настав час лягати спати, то майбутня теща поклала мене в своїй кімнаті, а собі постелила в кімнаті Олі. Мабуть для того, щоб ми дітей не наробили (сміється).  На другий же день мого гостювання Олина мама повинна була їхати до села і залишити нас наодинці. Тоді нам якось ніяково було чути, коли Віра Леонідівна через кожні 20-30 хвилин дзвонила і говорила щоб Оля «не втрачала голову» і не думала про інтимні стосунки зі мною. Це було досить кумедно, бо в нас і в думках цього навіть не було, але нам таким чином весь час настирливо «підкидали ту ідею».
Коли ж мені вже треба було повертатися додому, то я сміливо заявив, що забираю Олю, оскільки жити без неї вже не зможу…  Моя майбутня теща була в шоці, але, оскільки я ще й своїм батькам «висунув ультиматум»: або Оля їде зі мною до Ніжина і там закінчує навчання, після чого ми одружуємося, або ми вже найближчим часом почнемо народжувати дітей і всерівно будемо разом, діватися дорослим було вже нікуди - вибору тоді ми їм не залишили…  

- Виходить, що так! І 15-річна дівчинка Оля поїхала тоді жити до мене і навчання в 9 класі закінчила вже в 16-й гімназії Ніжина, а тоді вступила до міського училища - навчатися на модельєра-дизайнера. Коли ж їй виповнилося 18 років, то ми саме в день її народження зіграли весілля й створили нашу маленьку сім’ю! 

- Щодо дітей, то скажу так: я їх дуже-дуже люблю, але зараз ми ще не готові до цього… Не стільки морально, стільки  матеріально. Не хочу сказати, що в нас зовсім немає грошей, але хочеться, щоб у наших дітей було все, що треба для нормального життя. Сподіваюся, що вже в найближчі роки до нашої сім’ї таки завітає лелека, якому я по-секрету вже повідав, що хочу донечку Софійку…

- Асистувати мені Оля почала зовсім недавно і, чесно кажучи, випадково.  Вперше це сталося в Туреччині, де я мав гастролювати впродовж 6 місяців. Полетів без неї, але дуже скоро мені знадобився новий реквізит і я попросив Олю його мені привезти. Коли ж зустрілися й обійнялися, то знову ж таки не сила було розлучатися і я запропонував їй підготувати свій окремий номер для того, щоб виступати разом зі мною. Спочатку моє «сонечко» подивилося на мене округлими очима, але «схопилося» за цю ідею і вже через тиждень наполегливої праці у неї був її власний номер – «Літаючий стіл». З тих пір Оля виступає на сцені  поряд зі мною і глядачі відгукуються про неї, як про справжню професіоналку…

- Та різного було… Одного разу ми показували комедійний номер біля моря на слизькій траві, під час якого люди (хтось із наших глядачів) повинні були перестрибнути один через одного. Вийшло двоє «веселих» чоловіків. Перший із завданням впорався - перестрибнув, як кенгуру, а от другий набрав швидкості й так «скаконув», що приземлився зовсім не в тій «точці», підсковзнувся, впав і пошкодив собі ногу. Підвестися вже не зміг. Навіть після того, як я спробував його підійняти.  Довелося зупиняти шоу і викликати швидку допомогу… 

Ще один випадок я теж запам’ятав на все життя. Перед початком одного вечірнього шоу, коли я вже був у білосніжному костюмі, бо вже час було виходити на сцену, кудись подівся мій реквізит. Його повинні були принести аніматори, але вони чомусь переплутали двері й заблукали.  Я ж розхвилювався, почав їх шукати, а коли вибіг на вулицю, то спіткнувся і впав у перемішану з грязюкою калюжу. Мій костюм від бруду перетворився на чорний, руки й обличчя – заляпані, ну справжнє тобі порося! Заходжу до гримерки, а мені кажуть: «Реквізит вже поставили - давай бігом на сцену!» Ну що мені було робити? Вийшов на сцену, хрюкаючи, і показав номер! Не знаю про що я тоді думав, але виступ вдався, а глядачі були просто в захваті й кричали «Браво!»

- Я, скажу відверто, не люблю копіювати інших фокусників, і тому майже всі номери, з якими виступаю, вигадав сам. На те, щоб підготувати один номер,  витрачаю близько місяця, інколи буває що й довше. Найважче в цій справі — підібрати музику, бо далеко не під кожну мелодію можна «почаклувати», адже деякі ілюзії потребують особливої  уваги, тому що за одну-єдину помилку можна поплатитися своїм здоров’ям  або ж здоров’ям чи навіть життям асистента! Найбільше задоволення мені приносить виступ з голубами. Але найулюбленіший мій трюк — левітація дівчини. Це коли над сценою літає великий куб, а в ньому сидить моя асистентка…

- Так. Я збираюся проїхатися по містах Чернігівщини й порадувати глядачів своїм «Магічним шоу». Окрім вже згаданих номерів з голубами та левітацією, продемонструю надзвичайно видовищне світлове шоу, ментальну магію — читатиму думки глядачів, мікро-магію з гральними картами, а ще прямо на сцені «вирощу» дерево зі справжнісінькими мандаринами (в одній із них буде сюрприз для глядача), також спробую здивувати присутніх літаючим столом і скринею Гаррі Гудіиі. Тож запрошую завітати на  нашу ілюзіон-виставу і особисто переконатися в тому, скільки ще цікавого і незвичного існує в світі й навколо нас.



- Дякую, Вікторе, за цікаву розмову і за запрошення — обов’язково відвідаю твоє шоу. 

А підсумовуючи нашу розмову, хочеться побажати юнакові успіхів у його незвичній справі та  щасливого майбутнього! І побільше вигуків «Браво!» під час виступів!