Віддав нирку дружині

- Я вдячна чоловіку, звичайно, не те слово, — говорить Тетяна Борисенко. — Та інколи розсерджуся, починаю виступать проти нього. Він каже: «Ти такою не була». Я на це жартую: «Це твоя почка виступає, це не я». Ми з ним читали, що із трансплантацією органа щось міняється у характері. Щось таке справді є. Раніше було як: перетерплю у собі, переношу. Зараз я стала такою, що можу і відсіч дати. Чи це зі старістю прийшло, чи з ниркою, — усміхається.



59-річній Тетяні Борисенко із міста Батурин Бахмацького району віддав нирку чоловік, 63-річний Віктор Борисенко. Оперували подружжя у Національному інституті хірургії і трансплантології ім. О.О.Шалімова у Києві.

Віктор Миколайович — фельдшер на Батуринській швидкій допомозі, працював також у медпункті на московській трасі. Тетяна Миколаївна — педагог, трудилася у Батуринській школі-інтернаті для дітей із вадами розумового розвитку. Торгувала також у кіоску на базарчику біля траси. 26 липня було 40 років подружнього життя Борисенків. У них троє дітей, сини живуть у Батурині, донька у Конотопі. Є онуки.

«Знаю, що з однією ниркою живуть»

— Коли сказали, що дружину на апарат (тобто на діаліз, штучне очищення крові) переводять, запропонував свою нирку, — говорить Віктор Борисєнко. — Я сам медик (закінчив Ніжинське медучилище) і знаю, що з однією ниркою живуть. Це не проблема. Головне, щоб підійшла. Обстеження тиждень проходив, як на космонавта провіряли.

— Наполіг віддати нирку, — додає Тетяна Борисєнко. — Я сумнівалася, відмовлялася довго. Казала: «Ти будеш інвалідом, я... Невідомо».

Адже нирка може й не прижитися. Перед операцією нам дали дуже великий список ліків, які потрібно купувати самим. Діти з’їздили в Москву, бо там було дешевше. До операції і після треба вколоти симулект. Імунодепресант, щоб не відторгався пересаджений орган. Одна ампула симулекту коштувала у нас 18 тисяч гривень. У Москві — 10 тисяч гривень. Інші ліки теж купувала сама. Приїхала з повним набором. Якщо у тебе є ліки, оперуватимуть, якщо ні, то ні.

— Хвилювалися перед операцією?
— Хвилювання було, але не так, щоб колотило. Я вірила, що усе буде добре. На операцію, щоб забрати нирку, Вітю взяли першого, зранку. Близько другої години дня мене взяли в операційну. Пам’ятаю тільки, як підключали до наркозу. Прокинулася у реанімації, біля мене — донька. Я кажу: «А коли робитимуть операцію?» — «Мам, тобі вже зробили операцію». Потрогала живіт — пляшок біля пояса багато. У чоловіка розпанахали отак поперек, коли нирку діставали. А у мене живіт розрізали вздовж.

— Старі нирки залишилися?
— На своєму місці. Вони маленькі, по 5 сантиметрів. Усохлися. Підсаджена нирка довжино» 12 сантиметрів.

— З чоловіком були в одній палаті?
— Спочатку його поклали у чоловічу, мене у жіночу. А після операції нам виділили бокс у реанімації. Привезли його, а потім мене. Обов’язковою умовою було, щоб хтось із рідних був поруч. Спочатку з нами був молодший син, потім приїхала донька. Тоді — моя кума Алла Кириченко, спасибі їй, побула з нами три дні. Потім знову приїхав син.

Після операції лікарі весь час заставляли ходити. Привезли з реанімації, і на третій буквально день — рухайся, щоб не було спайок.



«Кожні дві хвилини ходили в туалет»

— На п’ятий чи шостий день, коли знімуть катетери, не можна, щоб сечі збиралося більше 50-60 грамів, і дуже часто треба ходити в туалет, — продовжує. — Не можна чекати, аби не навантажувати нирку Отже, зняли катетер і вкололи сечогінне на ніч. Ми з чоловіком ту ніч взагалі не спали. Кожні дві хвилини ходили в туалет. У баночку, щоб бачити, скільки сечі. Поки лежали у лікарні, весь час звітувалися — скільки випили води, скільки вийшло сечі. І постійно міряли тиск. Він до операції у мене був дуже високий, а після стабілізувався — 130 на 90, 120 на 80.1 постійно треба було рухатися.

Чоловік взагалі герой, почав бігати швиденько. Я, звичайно, слабша за нього. Чоловіка через два тижні виписали. Він з’їздив у Чернігів, привіз мені таблетки, які видаються безплатно. До того ми їх самі купували. Приїхав, лишається ночувати. А мені в цей день стає погано, із серцем. Я набрякла вся. Зазвичай після пересадки нирки лежать тижнів два, я пролежала майже півтора місяця.

Після операції спочатку кожен місяць їздила у Київ на перевірку. У Києві всі аналізи робили безплатно, у тому числі на імуносупресію. Аби визначити, скільки приймати імунодепресантів, щоб нирка не відторглась. із квітня цього року аналіз став платним, коштує 400 гривень. А ще доплер-обстеження нирки, УЗД. За все гривень 600. Та ще за дорогу на Київ, і ще тисячі на три-чотири лікування назначать...

«Як іду на город, надягаю медичну маску»

— Після операції, певно, обмеження у харчуванні. Не можна смаженого, жирного, гострого, шоколаду...
— Здоровий спосіб життя, — усміхається жінка. — За добу потрібно випивати не менше двох літрів води і щоб сечі було більше двох літрів. Це означає, що нирка працює нормально. Влітку ще води хочеться. А зараз заливаєш її, заливаєш. Чим більше води, тим краще. Не чаю, не соків, а чистої води.

Лікарі приписують не їсти дріжджові вироби, і я їх не їм, — продовжує.— Але через те, що п’ю гормони (медрол, замісник гормонів, які виробляють наднирковики), набираю вагу. Гормони завжди потрібно приймати. І імунодепресанти завжди. Якщо всі ліки купувати, треба 15 тисяч гривень на місяць. Слава Богу, обласна лікарня видає, бюджетна закупка.

Було раніше багато квітів кімнатних, зараз не можна. Навіть цього кота не можна. — гладить розкішного сірого красеня Потала.

— Це потенціальні джерела інфекції. У мене ж імунітет пригнічується. Квіти у школу віддала А Потапушку нікуди не можу віддать. Шкода. Із господарства — собака і кури. Хоч і курей не можна. В основному ними займається чоловік, я тільки коли зерна кину. І на землі не можна працювати. Бо у грунті багато мікроорганізмів. Город садять чоловіки. А я, хоч трошки, доглядаю грядки і квіти. Як іду на город, надягаю медичну маску.

Відмирали поступово

— Хворію з 1992 року, — пригадує, як усе почалося. — Після грипу здавала аналіз сечі, і терапевт Батуринської лікарні Віктор Коваль каже: «У тебе стільки білка, треба терміново лікуватися». Поставили діагноз: гломерулонефрит. Неінфекційне запальне захворювання. Усихання нирок. Запалені клубочки (гломерули відмирають і заміщаються сполучною тканиною.

Була молода, троє дітей. Ніколи лікуватися. Поки не припекло мені у 1996 році. Високий тиск через хворі нирки. У Чернігові пролікувалася.

У 1998 пішла із школи, де працювала, торгувати у кіоск біля траси. Чоловік бюджетник я бюджетник, не платили зарплату. Нічим було дітей годувати (потім у школу повернулася звідти й на пенсію пішла). Тиск зростав, 240 на 140. Але я його не відчувала. Коли падав тиск, почувалася гірше. Поїхала у 2006 році в обласн., лікарню. Пролікувалася, трошки краще стало.

У 2008-ому знову пролікувалася. Тиск високий, але показник креатініну (кінцевий продукт обміну білків у організмі, виводиться нирками із сечею) був у нормі. У 2010-ому я перенесла запалення легенів, воно дуже сильно дало на нирки. Стан став погіршуватися, погіршуватися: погіршуватися. Почав рости креатінін. Я їздила у Чернігів, через кожні шість місяців лікувалася, потім через три. А воно все гірше й гірше. З 2010 року постійно лікувалася в обласній лікарні. Лікуючий лікар — Олександр Красавін. Дзвонила йому: «Так, мені погано». — «Приїжджай». Набрякала, тиск ріс, і задишка була. Важкість у тілі, слабкість. Відкапають — краще стане.

Поки показник креатініну був 180, трималася без діалізу. А коли він став більше 400, Красавін запропонував: «Вшивайте фістулу». Це спосіб, котрим отримують сполучення вени і артерії, щоб робити діаліз. У серпні 2013 року вшили фістулу в Інституті Шалімова.

З 20 вересня 2013 року, тільки фістула зажила, я потрапила на діаліз. Дома, у Батурині, була два дні на тиждень. У цей час у нас вдома жила свекруха, чоловік сам доглядав за нею.

У лютому 2014 року я поїхала на передопераційне обстеження в Інститут Шалімова. Якраз Майдан почався. В інституті залишили тих, хто вже обстежився. Тих, хто тільки приїхав, виселяли з інституту. Готувалися приймати поранених. Внизу, у холі, стояло багато каталок. Ми ж спускалися вниз, усе це бачили.

Мені під час обстеження сказали, що із серцем погано. Приписали купу ліків, відправили підлікуватися додому, серце підтягнути. У березні я зібралася на операцію, захворіла на ГРЗ. Відклали на два тижні.

На Благовіщення, 7 квітня 2014 року, свекруху відправили у лікарню, домовилися про догляд, дітям поручили її провідувати. 10 квітня нам зробили операцію, а 12 квітня вона померла. Ні чоловік, ні я не були на похороні.

«Виходить з літака з букетом тюльпанів. А у нас сніг іде»

— За все життя чоловік ніколи на мене руку не підняв і жодним поганим словом не назвав. — пригадує Тетяна Борисенко. — Наие подружнє життя щасливе. А як ми познайомилися, то це цілий концерт. Я сама родом з Мурманська, місто у Росії за Полярним колом. Там прожила 19 років. Коли вчилася у Мурманському педучилищі, приїхала піонервожатою у Батурин. Нас дружило чотири Тані, і трьох Тань сюди відправили. Віктор уже закінчив медучилище, відслужив два роки в армії у Німеччині. Я відразу не звернула на нього уваги, він прив’язався до мене. У мене був хлопець у Мурманську, закінчив мореходку, вже ходив у море. Кажу Віктору: «Не ходи до мене», а він не слухає. Діти із старшого загону, пам’ятаю, біжать увечері до мене: «Тетяно Миколаївно, до вас жених прийшов». Закінчилося літо. Я поїхала у Мурманськ. Віктор попросив адресу, каже: «Лист напишу». З моряком стосунки на той час розладилися. А Віктор такі красиві листи писав. І я йому відповідаю: «Якщо так уже скучаєш, приїзди у Мурманськ». Він на Перше травня прилітає у Мурманськ. І я зрозуміла, що я йому потрібна. Виходить з літака, як сьогодні пам’ятаю, з букетом тюльпанів. А у нас сніг іде. Побув три дні у Мурманську. Запросив улітку приїхати у Батурин. Ми з мамою приїхали. І закрутилася справа до свадьби. Розписалися у Батуринському клубі. Після свадьби — цигани, кури. Я так дивувалася, у нас же цього нічого не було.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №49 (1543)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.