92-річний капітан Гвардії позицій не здає

Чернігівець і Гвардії капітан у відставці Гаврило Георгійович Ніконов учасник битви за Сталінград.

 

Грізними днями 1942 року він в числі перших став на захист життєво важливої для Радянського Союзу фортеці на березі Волги.

Та знайшла ветерана медаль «За оборону Сталінграда», якою його нагородили Указом Президії Верховної Ради СРСР ще у грудні 42-го, лише через довгий час.

А саме 27 березня 1979 року.

Вісімнадцятирічним юнаком з перших днів війни Гаврило Ніконов добровольцем вступив до лав Червоної Армії. Потрапив до Саратовської області, де поблизу міста Енгельса з початком бойових дій формувалася 24-а повітрянодесантна бригада.

 Період навчання військовій справі для десантників виявився досить складним. Опанувати потрібно було багато, а часу - обмаль. Фронт невпинно наближався до внутрішніх областей Радянського Союзу.

У грудні 1941 року особовий склад бригади отримав наказ на передислокацію. Нові зимові квартири воїни отримали під Москвою, поблизу аеропорту Внуково. На той час, після вирішальної у початковому періоді війни битви за Москву, саме тут формувався 10-ий повітрянодесантний корпус.

Близькість аеродрому надавала десантникам чудову нагоду проводити підготовку до ведення бойових дій. Заняття з фізичної, бойової підготовки, стрибки з парашутом різного ступеня складності вимагали від бійців напруження усіх сил та забирали чимало часу.

- Під Внуково я здійснив 20 стрибків з парашутом. Це було тим мінімумом, який вимагався від кожного десантника. Стрибки здійснювали вдень і вночі, на поле чи ліс, навіть на озера чи річки. Найголовнішим для нас завданням було навчитись правильно приземлятись, - розповідає сьогодні Гаврило Георгійович.

Проте не судилося десанту висадитися в глибокому тилу ворога, як це планувалося. Вже влітку 1942 року обстановка на фронтах різко ускладнилася. Ворог стрімко просувався через України до важливої водної артерії, до Волги. Саме туди, під Сталінград, у розпорядження Південного фронту, наприкінці липня 1942 року і було направлено бригаду.

- Літерний потяг без зупинок йшов до місця призначення, і все ж дісталися ми мети лише через декілька днів, - згадує ветеран. - Саме тут, на роз’їзді у донському степу ми по справжньому відчули близькість фронту. На очі потрапляли каркаси понівеченої техніки та вирви від авіаційних бомб, а здалеку постійно долинав рев літаків та гуркіт артилерійської канонади. Нас озброїли гвинтівками замість автоматів і наказали здійснити марш.

Від станції підрозділи йшли до Сталінграда 12 днів. Пересувалися вночі, а вдень відпочивали, ховаючись від спеки та бомбардувальників під кронами дерев та густими кущами. Вже на початку серпня десантники форсували річку Мєдвєдіца, яка впадає в Дон. Перед очима воїнів відкрилась страшна картина: місцевість, вкрита пагорбами, була ніби засіяна розбитою радянською технікою.

 - Відчувалося, що тяжкі бої тривають тут чимало часу. Закріпило цю впевненість у кожного з нас те, що, за словами вояків, яких ми зустрічали, наші підрозділи були вже «третім підкріпленням» фронту оборони, - продовжує розповідь Гаврило Георгійович.

Десантники отримали наказ зайняти рубіж оборони на одному з пагорбів біля станції Кетської. На відстані двох кілометрів від них, також на пагорбі, окопалися німці. Звідти, через передній край оборони, вони обстрілювали тили, а згодом почали накривати артилерійським вогнем і десантників.

Нарешті, після трьох діб під обстрілом в окопах, бійці отримали наказ наступати і заволодіти висотою, де закріпились німці.

- З ночі наша артилерія розпочала артпідготовку. Вона тривала близько двох годин і, здавалося, снаряди мали знищити у ворожих траншеях все живе. Та тільки-но ми піднялись в атаку, нас зустріли шквальним кулеметним вогнем. Під час атаки я отримав поранення у вухо, руку та живіт, але відчайдушно біг разом з товаришами вперед, - схвильовано говорить фронтовик.

- У пекельному вогні тієї атаки загинув наш командир взводу Микола Рой. До того ж, німці швидко оговталися і почали обстрілювати наші позиції. Ми залягли перед німецькими окопами і лише перекочувалися у свіжі вирви, вірячи в прикмету, що снаряд двічі в одне місце не влучає.

 Результат бою вирішив командир нашого батальйону. Він передав на наші позиції короткий наказ: «Викликаю вогонь на себе!» Одразу ж після цього по німецьких траншеях дали залп «Катюші». Ракетники добре справились з завданням: всі реактивні снаряди потрапили в ціль, хоч і була реальна загроза накрити залпом і нас. Та успіх лишився за нами.

 Зі взводу Гаврила Ніконова після бою залишилося 8 чоловік, та й ті всі поранені. Німецький солдат, якого захопили у полон під час атаки, на допиті розповів, що їхні війська з початком артилерійської підготовки відійшли, а після обстрілу повернулися на позиції.

 З військового шпиталю Ніконов повернувся вже сержантом. Бригада була переформована у гвардійський стрілецький полк у складі 1-ї гвардійської армії. На Північно-Західному фронті Гаврило Георгійович брав участь у форсуванні річки Лавать та боях за населений пункт Стару Русу. Нагороджений медаллю «За відвагу». Влітку 1943 року брав участь у визволенні Великих Лук та Новосокольників. Під містом Невелем сержанта Ніконова було поранено в ногу і тяжко контузило.

 Знову госпіталь, а після лікування - навчання в Урюпінському військовому піхотному училищі. В Радянській Армії гостро відчувалась нестача молодших офіцерів. Та вступити в бій вже у званні молодшого лейтенанта Гаврилу Ніконову не судилось. А от день свого випуску він запам’ятав на все життя, адже це було 9 травня 1945 року. Тоді молоді офіцери взяло участь в параді, присвяченому перемозі.

 Продовжив службу Гаврило Ніконов у місті Кунгурі Свердловської області. Займався підготовкою та навчанням воїнів, які відбували на Далекий Схід, де йшли бої з Квантунською армією.

 Після війни, звільнившись у запас, Гаврило Георгійович приїхав на Україну. Працював у Прилуках, Чернігові. З усмішкою ветеран пригадує, як у п’ятдесят знову стрибнув з парашутом, з гордістю та болем - як побував у 40-річний ювілей Сталінградської битви у священному для нього місті на Волзі.
 

 

Не зважаючи на три фронтових поранення з 50-ти років Гаврило Георгійович захоплюється велотуризмом і об’їздив чимало мальовничих і видатних місць України.

На своєму «Мінську» ветеран здійснював велосипедні поїздки з Чернігова до Одеси і Миколаєва. А у 80 років подорожував у Криму з Сімферополя, через Сапун гору, Алушту та Судак, до Феодосії.

Сьогодні кавалер численних нагород: орденів Великої Вітчизняної війни І ступеню і Богдана Хмельницького ІІІ ступеню, 20-ти медалей, серед яких найдорожчі для нього «За відвагу» і «За оборону Сталінграда» на заслуженому відпочинку.

Та незважаючи на свій поважний вік, Гаврилу Георгійовичу нещодавно виповнилося 92 роки, він активно співпрацює з Чернігівською радою ветеранів 1-ї гвардійської армії та постійно бере участь у заходах із патріотичного виховання молоді.

Олександр Парій, сайт Високий Вал

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.