Народилася першого квітня. Та в житті Адамівна не дуже насміялася

69-річна Галина Червонюк живе у Малій Кошелівці Ніжинського району. У селі її називають шанобливо, по батькові — Адамівна. Підняла на ноги п'ятеро дітей — двох своїх і трьох сестриних. Статусу «Мати-героїня» не має. Та й сама себе героїнею не вважає. Хоч рідний син і доріс до прокурора, та двоє прийомних мають за плечима лаву підсудних. Жінка каже, що народилася в День сміху, 1 квітня, та сміху за життя було мало.

Чоловік прикручував газовий балон, ключем ударив по нирках

— Нас у батьків було четверо, — розповідає Галина Адамівна. — Та як з сестрою біда сталася, її діти залишилися напризволяще. Сестра моя хворіла на пієлонефрит (запальне захворювання нирок). Колись її чоловік прикручував газовий балон, вона щось сказала, йому не сподобалось, ключем її вдарив по нирках. Ото, може, і хвороба почалася через те. Якби сестравхоч не пила і не курила. Та важкого не підіймала, поберегла б себе. А вона — ні. Треба була пересадка нирки. Це був 1993 рік, грошей ми не мали. Так і померла сестричка. Будучи вже лежачою, взяла з мене клятву, що я заберу її діток до себе. І хоч брати наполягали, щоб я віддала Наташу, Толю і Вову в інтернат, я не зробила цього. Поклялася ж! Брати і не думали дітей забирати на виховання. Один військовий був, а другий усе жінок міняв. Так той, що міняв, і сам повісився через деякий час. Які йому діти? Наташі, Толі і Вові одразу сказала: «Я вам не мама, я тітка. Мама ваша померла. Нехай у вашій пам'яті вона й залишається мамою». Так і називають мене «тьотею».

«Забавки» до в'язниці довели

— Як я дітей забрала, — продовжує Галина Червонюк. — старші хлопці вже чималі були. А Наташа у перший клас тільки пішла. І сталося так, що потрапили Толя з Вовою один за одним до в'язниці. Вова відсидів 15 років. Діло було через дівчину. Побився з хлопцем, та так, що той помер на шостий день у лікарні. Вову посадили. Зразу дали 11 років, а рідні померлого подали на апеляцію. Справу переглянули і дали всі 15.

Толя сидів двічі. Перший раз через забавки. У лісі з товаришем придумали гру: один пукає, другий до його заднього місця сірники підносить. Якось там не склалося, і хтось чи щось загорілося. Відсидів Толя.

Перед Великоднем повернувся. З нехорошою компанією зв'язався. Якось не було його вдома години до четвертої ранку. Як прийшов, я помітила кров на його сорочці. Він: ««То я руку порізав»». Питаю: «Міліція зранку до нас не прийде?»». Запевнив, що ні. Наступного дня я була в центрі. Коли це дівчата кричать: «Адамівно, за Толею міліція приїхала!»». Я додому. А там міліціонери з пістолетами. Я їм: «Стройся в рядочок. Я господиня двору». Толя в туалеті заховався. Пішла я його виводити. Ще міліціонер казав: «Як буде тікати, стрілятиму по ногах». «Не, — кажу. — Він тікать не буде». Виявилося, що Толя разом з другом уночі стару бабу знасильничав. Посадили його знову.

Соромно, що не в шлюбі

Прийомна Наташа також не завжди давала Галині Червонюк спокійно жити.
— У школі казали, ще й хлопців переплюне, — розповідає про Наталку. — А вона нічого, у самодіяльності участь брала завжди. Онде фотографій скільки Наталиних (показує біляву усміхнену дівчинку на стендах у клубі, де Адамівна працює завідуючою). А як школу закінчила, утворила. Я хотіла, щоб вона в педагогічний поступала. А Наташа як поїхала кудись на пляж, так дев'ять днів не було. Усі вступні іспити складають, а її нема. Тоді сина народила, не 8 шлюбі. Ой, як мені соромно від людей було. Та сини Славко і Юра сказали: «Мамо, якщо у вашій хаті є хоч один наш куточок, хай там Наташа з малим живуть».

А тоді Наташа свій день народження святкувала і познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком. Оце донечці вже два місяці.

У кімнатних капцях до декана

— Славик мій такий роботяга, грамотний, — хвалиться сином-прокурором мати. — Тільки як йому вчитися було! Ми ж грошей не мали, з чоловіком на фермі працювали. Тут державні іспити треба складати, а ми за навчання не заплатили. Я приїхала в Київ, син в університеті Шевченка вчився. Поки добиралася, порвала взуття. Нового купити — нема за що. Так у кімнатних тапочках і до декана, і до ректора ходила. І плакала, і кричала, і просила, щоб до іспитів допустили. Тоді гроші таки знайшли, закінчив Славик навчання. Працював прокурором у Городні, там же і дружина його трудиться. Було й за себе роботу поробить, і за Юлю. Зараз старший помічник прокурора в обласній прокураторі.

Та й у Славка в житті прикрість сталася. Не спавши, їхав машиною. Казала йому: «Тобі хтось щось підлив». Бо ж ніколи такого не було, а то заснув за кермом. Машина завалила паркан. Славик вилетів через лобове скло. Авто не підлягає ремонту, а на синові — ні подряпини. Він мені дзвонить, я по голосу чую, що біда сталася. Як дізналася, що, поїхала в Городню до них, а невістка: «Я його буду кидати, це він дівчат возив». А я ж знаю, що це неправда, це Юрко може, а Славик — ні. Так я зразу в банк. Розказала всю ситуацію і попросила кредит. Скільки давали, стільки і брала — 18 тисяч гривень. І віддала Юлі. «Лексус», наче, у них був. Юлин батько на свадьбу подарував (проробив 19 років головою колгоспу, гроші мав).

Слава Богу, не розлучилися. Тепер син живе в Чернігові, а невістка з дитям у Городні. Юля привозить після вихідних Славика на роботу, у п'ятницю додому забирає.

* * *

Діти, не зліться, що мати про вас розказала. Вона вистраждала. Має право.

* * *

— У мого чоловіка в Петербурзі двоє племінників було, — продовжує Адамівна. — Бізнесмени. Починали з того, що кіоск відкрили: назбирали трави і продавали, як лікарську. Потім цукром торгували. Врешті-решт Олег став займатися газетним бізнесом. Досяг висот. Його разом з братом Сергієм розстріляли просто на вулиці. Тоді Славика запрошували продовжити роботу Олега. Може, й неправильно, та я не пустила. Побоялася, що і його вбчють.

— Юрко— справжній Червонюк, —

сміється Галина Адамівна. Чер-вонюки бувають такі гулящі! І він до дівчат ласий. Юрко працює у лісовому господарстві, їздив у Росію на заробітки. Ото тільки мій чоловік та Славик не гулящі. Славик — бо такий він є. А чоловіка свого тримаю в шорах. Крок вправо, крок наліво —розстріл.

Михайло — це мій другий чоловік. Перший був Андрій. Я заміжня поїхала вчитися в Київську, тоді ще сільськогосподарську, академію. У столиці здружилася з генералом і генеральшею. Вони мене хотіли навіть удочерити, тільки мої батьки не дозволили. Так у них був Сашко, в Омську жив. Також не рідна їх дитина, та вони йому помагали. І хотіли, щоб я за нього заміж вийшла.

Там було все чітко. Дружина генерала дізнавалася, скільки коштує виконання якої роботи. Я помила посуд — за це оплата, прибрала в квартирі — і за це. От тільки грошей я тих не бачила. їх усі відправляли в Омськ Сашку. Щоб він на наше з ним спільне життя збирав. Він навіть квартиру купив. Тільки ж гулящий! Колись найшла його листи до генеральши. Сашко описував, де і скільки в нього дівчат. Я так розсердилась! На той час я вже розлучилася з першим чоловіком. Ото й привела до генерала знайомитися свого Михайла, ми з ним разом вчилися в академії. Як мене генеральша проклинала та била! А за волосся як тягала! І генералу Михайло не сподобався. Та серцю не накажеш.

Як там мене не лаяли, а до смерті дружину генерала я доглядала. Вона померла від раку грудей. Перед кончиною подарувала мені сережки золоті і п'ятирубльову золоту монету. Ще й казала: «Ти тут залишайся жити. Усе в шафах — твоє. Меблі тільки в нас старі зовсім. Як я помру, то ти їх кип'ятком облий, нехай чоловік нові купить».

Та більше я у генерала не жила. Як наїхало родичів! Одяг покійної, її речі ділили. Я ще й з генералом посварилася, бо знала, що його дружина мала книжку для Сашка, клала туди гроші. А генерал про це не знав: мовчали і його дружина, і я. Як посварилися, я кинула по столу сережки, сказала, що вони мені не треба. А в долоні тримала золоту монету. Розкрила долоню, показала генералу: «А це, думаю, я заробила». Він наостанок запропонував виконати три моїх бажання. Перше — я хотіла, щоб брата мого рідного, він військовий, поближче додому служити перевели. А друге — попросила, щоб односельчанина поміг з тюрми визволити. Він сидів, бо по дурості кинув палицю б^лоп-ців, які їхали на мотоциклі. Одному пробив селезінку. Той помер. Ну, поміг генерал. А третє бажання і не загадувала, скромна була.

Після того всього з Михайлом побралися. Костюм тільки йому чорний ніяк не могли знайти. Приїхали в Кладьківку (звідти родом Адамівна). До магазину — а там мій колишній чоловік машиною вантажною під'їхав. Як погнався за мною. Мене люди в погріб заховали, щоб не вбив. Оце раз "таке було, а потім нормально з ним спілкувалися. Тим більше, що дітей у нас спільних не було — на четвертому місяці у мене завмер плід. Чого лаятися?

Вікторія Товстоног, Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №18 (1512)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.