Жінка з «білого квадрата»

Цієї весни мені випала нагода поспілкуватися з талановитою і надзвичайно стильною провідною актрисою Чернігівського Молодіжного театру, метром своєї справи Мирославою Витриховською. Одного теплого березневого дня вона люб’язно погодилася дати інтерв’ю для «Деснянської правди», хоч і рідко широко розкривається деінде, окрім рідної сцени.



– Мирославо Романівно, шанувальникам «Молодіжки», мабуть, відомо, що ви почали працювати в Чернігові ще в 1984 році й до сьогодні вкладаєте душу, народжуєте образ за образом у багатьох виставах. Розпочати бесіду хочеться з чогось загальнолюдського, архетипового. Розкажіть, будь ласка, про вашу малу батьківщину та людей, котрі виростили вас саме такою.

– Коріння моє у Львівській землі. І я пишаюся тим, що галичанка. Виховувалася в родині Романа Івановича та Марії Михайлівни, які вчили віри, гідності, праці, чистоти і щедрості. Родина була закохана у музику та скрипку, до якої привчав мене змалку мамин брат. Мама, натура життєрадісна й сонячна, доволі детально знає свій родовід. У вихованні чотирьох дітей (окрім мене в родині ще два старші брати, Борис та Любомир, і молодша сестра Даруся) часто апелювала до авторитету дідуся, який читав напам’ять усього Шевченкового «Кобзаря». Дідусь був учасником однієї з галицьких «Просвіт» і дуже важливою людиною в моєму житті.

– Театр та особисте родинне життя на вашому шляху крокують синхронно. Вдумливий, глибокий і самобутній актор Молодіжного театру Валентин Макар — ваш чоловік. Як вас звела доля та як підтримуєте одне одного в житті і творчості?

– Можливо, саме спорту я маю завдячувати, що помітила колись мовчазного, красивого і майстерного футболіста команди «Кривбас» Валентина Макара. Але об’єднало нас Дніпропетровське театральне училище, разом стояли біля витоків Молодіжки. Коли про офіційний окремий Молодіжний театр іще навіть мови не було, що тільки не слугувало нам репетиційними майданчиками: приміщення на Комсомольській із чудернацькою назвою «Пентагон», сцена на другому поверсі в теперішньому книжковому супермаркеті, будинок культури будівельників. Працювала у першій постановці молодого й перспективного, а нині одного з найсерйозніших майстрів, який гостро відчуває драматичну матерію, – режисера Геннадія Касьянова. Це була вистава «Одинадцять сторінок воєнної прози», прем’єра котрої на сцені Вищого військового училища льотчиків 1 травня 1985-го і вважається днем народження нашого театру.

— А знаєте, мені запам’яталися ви тоді в ролі Галі Четвертак. Завершувалися вісімдесяті роки, і не збалувані театром старшокласники міської школи № 11 якось долучилися до мистецтва в рамках проекту виїзних вистав. Радянська педагогіка завжди робила акцент на тому, що естетичні почуття демонструвати загалу непристойно. Вчителі втовкмачували це дітям, тому справжні сльози, викликані першим катарсисом від побаченої й відчутої трагедії, я повідала подушці. А виконавцям вистави тільки і вручила традиційні три червоні гвоздички. Мирославо Романівно, окрім згаданої, які ролі та вистави у своїй акторській долі ви могли би назвати найбільш значимими?

— Однозначно, це спектаклі «Реггеді Енн» та «Зачароване коло», поставлені Оленою Негреску, які буквально приголомшили нас і все місто. Не думаю, що актор має бути пафосним, тому скажу просто. Театр – це шматок хліба. Заробляти його треба чесно і професійно.

У житті кожного актора бувають зустрічі, які дають можливість зростати. Робота під керівництвом режисера Бориса Мартинова, котрий у нас поставив «Скляний звіринець», «Одруження», «Трамвай бажання», належить до таких. Я сама напросилася на роль свахи в «Одруженні», хоч була надто молодою для цієї героїні. Але у актриси має бути багатий діапазон ролей, не можна застрягати в певному амплуа: тільки ліричні чи тільки комедійні образи. Мартинов як режисер дуже технічний, глибокий, робота з ним навчила самокритичності і скрупульозності. Вдячна й режисерові-землякові Богдану Ревкевичу за постановку радісної вистави «Полліанна», в якій втілила образ тітоньки Поллі Гарінгтон. Також добрим словом хочу згадати співпрацю з санкт-петербурзьким режисером Олексієм Янковським, котрий поставив «Поминальну молитву» за оповіданнями Шолом-Алейхема — річ багатющу як за драматургією, так і за режисерською поетикою. Образ простої єврейської жінки Голди надихнув мене творити на засадах справжнього життєвого досвіду: у другій дії запропонувала свій погляд на те, як показати хворобу героїні, й досягла того, що режисер повірив.

– На початку нашої розмови ви тепло згадували незмінного художнього керівника Молодіжного театру Геннадія Касьянова. Його режисерські інтерпретації класичних і сучасних драматургів — певна візитівка театру. Напевно, є ролі, які породили емерджентність, особливо плідну вашу співпрацю з Касьяновим-постановником.

– Безперечно, мені нема чого Бога гнівити, ціла низка таких ролей була мені ніби подарована Геннадієм Сергійовичем. До них, передусім, належить Лоліта в однойменній виставі за п’єсою Олбі. Цю дівчинку я грала довго, вистава мала постійний успіх, адже Касьянов глибоко розуміється на творчості Володимира Набокова і вміє розставити актуальні акценти. Але настав час, коли відчула, що треба роль «відпустити». Подякувавши режисерові й команді, зробила це без вагань, пошматувавши навіть свій зошит із розробкою ролі. Такими ж важливими є ролі Нори у виставі «Ляльковий дім»(«Корс») за Ібсеном, Мурзавецької у постановці «Вовки та вівці» за О. Островським, значимою видається і роль Анни в «Украденому щасті» за безсмертним Іваном Франком.

– Мирославо Романівно, я вважаю саме «Украдене щастя» однією з найкращих вистав у репертуарі Молодіжного театру. Там дуже щільно реалізовано багато режисерських і акторських знахідок. Вистава, попри лаконічну сценографію та стриману подачу морального конфлікту, сприймалася напрочуд щедрою на українську ментальну автентичність. Посилено в ній і філософський стрижень, особливо багато питань поставало стосовно філософії любові та родини. На жаль, «Украдене щастя» чернігівський глядач уже давно не бачив, виставу знято з репертуару. Яка роль нині дозволяє вам говорити просто від серця до серця сучасного глядача?

– Зовсім недавно відбулася моя зустріч із творчістю Бертольда Брехта й нагода проявити себе в ролі Матінки Кураж. Можна навіть сказати, що ця роль — режисерське вшанування, образ, який не залишає наших глядачів байдужими, особливо в нинішніх умовах специфічної війни. Люди починають дивитися нашого Брехта не як абсурдистську драму, а як історіософську, виявляють, що закони війни несумісні зі звичайними уявленнями про людяність, любов, життя. Матінка Кураж — фізично важка робота, але віддача від неї – шалена. Якось після вистави, коли я, виснажена і щаслива, вже повернулася додому, зателефонував студент. Говорив невгамовно. Ні, він не співав мені як актрисі дифірамби, а в розмові зі мною сам намагався заспокоїтися, бо (я те відчувала) його трусило від болісного усвідомлення, що війна вбиває не тільки тіла, а й деформує душі, непоправно змінює код людяності.

Касьянов же — батько театру, який ніколи не забуває про старожилів, дає можливість розкритися в такій особливій постановці, котра виявить найкращі навички актора, найсильніші його сторони. Так трапилося у мене з Матінкою Кураж. Так, наприклад, було оптимально реалізовано талант Тетяни Салдецької у виставі «Безіменна зірка» в постановці Богдана Ревкевича.

– Якщо мінімізувати слова, звести до «формули любові» критерії життєвості вистав, говорячи мовою режисера Марка Захарова, то яким іменником можна би номінувати вдалі вистави Молодіжного театру?

– Суспільна значимість. Атмосферність. І, мабуть, ансамблевість. Ось вистава «Арт» у постановці Андрія Бакірова дуже атмосферна. Шкода, що її поки не показуємо. Адже публіка гарно сприймала наш «Арт», чернігівські театрали оцінили й новаторство, і класичні ходи, які синтезовано у постановці. Зрештою, вистава була касовою, а в сучасних умовах треба нам усім бути реалістами і враховувати економічну складову життя театру. Щодо ансамблевості, то вона виховується багатьма роками наполегливої праці, стає пульсом театрального колективу. Він у нас, до речі, мініатюрний, якщо не помиляюся, то лише 16 акторів. Але ансамблева якісна робота, така, як у «Матінці Кураж», завжди приноситиме духовну насолоду й матеріально буде прибутковою: глядач прийде на таку виставу, розкупленими квитками проголосує за її довге творче життя. Як би там не було, мене завжди бентежитиме «білий квадрат» — сцена нашого театру (дуже вже інтимні стосунки з нею склалися).

– Пані Мирославо, декількома штрихами намалюймо ваш портрет у домашньому інтер’єрі. Поділіться з нашими читачами своїми таємницями, як зберігати душевний спокій та радіти життю, що можете назвати своїм хобі?

– Мені здається, що «людина має розважати себе в житті», тобто вміти поєднувати серйозне й не дуже. От я люблю свою родину, люблю збирати гриби, мандрувати, пекти пироги, велоспорт і річку, засівати свою «оранжеву алею», як я лагідно називаю рабатку з чорнобривцями.

– Які автори української та зарубіжної літератури вам цікаві, хто з них став вашою мрією, проситься на сцену, щоб ожити у драматичних образах?

– О, авторів завжди багацько! Улюблених літераторів вишикуємо так: Марія Матіос, Володимир Набоков, Ернест Хемінгуей, Антон Чехов та Микола Гоголь. Із сучасних авторів мені ще цікавий Юрко Іздрик. Якщо мова про драматургів, то мрію зіграти у драмах Володимира Винниченка. Це грандіозна сторінка української театральної культури, особливо його п’єси «Брехня» та «Закон». Зараз перечитую українську поезію покоління 30-х років, яке Микола Жулинський свого часу назвав «розстріляним відродженням». Із болем і захопленням знову занурююсь у поетичний всесвіт Василя Стуса, Григорія Чупринки, Євгена Плужника.

– Мирославо Романівно, не секрет, що ви час від часу знаходите себе і як режисер-консультант студентських театрів. Що це за досвід, як формуються смаки молодих акторів-початківців, у чому привабливість таких мистецьких контактів?

– Так, я періодично співпрацюю з театральною студією «Джерело» при кафедрі української мови та літератури і студентським соціальним театром «EX LIBRIS» при кафедрі філософії та культурології філологічного факультету Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Минулого року до ювілею Кобзаря поставили драму «Назар Стодоля», а наприкінці травня відбулася прем’єра ліричної комедії за мотивами п’єси дисидента 70-х років Юрія Дружнікова «Історія про дівчину, дисертацію та диво». Потім — вдало реалізований проект драматичного читання оповідання М. Коцюбинського «Лялечка». Нині знову художній керівник театру «EX LIBRIS», доцент Марина Василівна Каранда запросила до співпраці над цікавою інсценізацією малої прози Цвейга та Булгакова. Це буде трагікомедія «Букініст». Кому, як не філологам, піднімати престиж «людини читаючої», створювати попит на інтелектуалів? Студенти не дають мені зачахнути в дуже вузькому колі оцінок, закиснути у внутрішніх соках. Адже це народ веселий, хоча геть недисциплінований, із різним ступенем обдарованості й водночас дуже щирий А це я ціную в людях найбільше.

Залишається подякувати Мирославі Витриховській, провідній актрисі Чернігівського Молодіжного театру, за розлогість і змістовність бесіди та побажати натхнення, розвитку, нових масштабних театральних проектів на рідному «білому квадраті».

Вона пішла у березневий вечір упевненими і стрімкими кроками, а в моїй уяві спалахнув неочікуваний образ яскраво-помаранчевих крокусів, які щойно пробилися крізь сніг і радо вітаються з усіма добрими людьми, діляться беззастережно й безумовно своїм єством – красою.

Марічка Кульбаба

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.