Життя, розділене кордоном

Найближчий до неї український колодязь розташований за кілометр від двору, тому вона кілька разів на день ходить по воду... у Білорусь.



Хата 79-річної Ліди Антонівни Силіної стоїть біля пункту пропуску через державний кордон. Мешканка селища Добрянка Ріпкинського району живе навіть ближче до лінії кордону, аніж стоїть сам український пункт пропуску з «будкою» прикордонників.

23 роки тому кордон зробив іноземцями мешканців будинків, які стояли майже впритул - в українському селищі Добрянка та його колишньому «передмісті» - Піддобрянці. Нині це білоруське село Гомельської області - Паддабранка.

Колодязь ще є і метрів за 10 від будинку пенсіонерки - на іншому березі ледь живої річечки Немильні. У її кращі часи можна було пірнати у воду ледь не з вікна будинку Лідії Антонівни. Саме з цього колодязя пані Силіна раніше й брала воду: вийшла на город, перейшла саморобний дерев’яний місток - і не тільки відра повні, а ще й голова - від розмов із сусідами з іншого боку річечки. Тепер така подорож - поза законом, бо саме руслом Немильні проходить державний кордон. Так колодязь біля хати опинився за кордоном.

Виходиш з хати - бери паспорт

- Щодня легально перетинаю кордон, щоб надбати води, - говорить Лідії Антонівна. - Не до тої кринички за річкою, бо зараз там майже ніхто води не набирає і вона застоюється (адже сусідські хати вже порожні). До колонок ходжу. Через кордон можна й відрами воду носити, але я не подужаю, а тому беру лише по два літри.

Не те щоб вода в Білорусі смачніша, а найближчий український колодязь далеко. А це для 79-річної бабусі - чи не найсуттєвіше. Раніше поруч з двором пенсіонерки були колонки, але їх ліквідували, аргументуючи перевитратами води.

Щодня біля двору пані Силіної бувають сотні людей. Хтось прямує до родичів, хто на роботу, дехто на маршрутку Піддо-брянка - Гомель, щоб з’їздити у справах до обласного центру.

Сьогодні вже двічі в Білорусі була: по воду ходила та до автолавки. Деякі продукти в Білорусі дешевші, а щодо якості, то з українськими й порівнювати не варто. Ось, наприклад, подивіться, який мені перець безкоштовно віддали, - показує величезну жовту перчину з дрібненькою плямочкою, яка тільки натякає на псування - такий перець у вітчизняних магазинах ще б зо два тижні продавали. - А з безкоштовного винограду я ось дволітрову банку ізюму насушила. У супермаркетах, що працюють в Білорусі, щойно щось починає псуватися, його відразу викидають. А у нас і банани чорні продають, і твердий сир, що з жовтого перетворився на червоний.

Для «шопінгу» в Білорусі, щоправда, необхідні тамтешні рублі - «зайці». Але з їх ними у пенсіонерки жодних проблем: можна придбати або в добрянських обмін-никах, або обміняти у Піддобрянці.

За словами пані Силіної, якби закон дозволяв, добрянці багато чого б купували у Білорусі. Та перетинати кордон можна лише з визначеною кількістю певних товарів на одну людину на добу. Скажімо, не більше 1 кг одного найменування продуктів харчування рослинного й тваринного походження, не більше пари пачок сигарет, 250г чаю тощо. Та ці обмеження дозволяють трохи підзаробити місцевому населенню, яке за гроші може допомогти переносити в обидва боки через кордон «зайві» кілограми. Плата фіксована: 1 гривня за переміщення 1 кг вантажу у будь-який бік. В день набігає до 10 гривень.

Щоб потрапити у Білорусь, Лідії Антонівні потрібно зробити всього три прості речі: вийти з двору, показати паспорт українським прикордонникам та «пашпарт» (паспорт білоруською) їх білоруським колегам і заповнити міграційну картку.

- Скільки за день ходиш через кордон, стільки й треба заповнювати, - пояснює пані Силіна. - Із зором у мене погано, але я вже стільки разів ті картки заповнювала, що можу й із заплющеними очима це робити.

Проблеми із зором викликані у Лідії Антонівни катарактою, яку вона оперувала кілька років тому.

Для цього навіть позику довелось у знайомих брати під 10%. Загальна вартість операції у 8000 гривень була непідйомна для пенсіонерки. Тож до 5000 гривень (накопичення з пенсій та допомога від дітей) долучила 3000 позички.

Пенсїї, ціни і. президенти

- З піддобрянським дідом, який був моїм сусідом через річку, ми у 1990 році одночасно йшли на пенсію, - розпочинає пані Силіна про відмінності у ставленні влади до пенсіонерів в України та Білорусі. - Йому тоді призначили 120 рублів, мені - 132, а тепер у нього було 2,7 млн. білоруських рублів (2950

гривень), а у мене - 1100 гривень. Мінімальна пенсія у них зараз 2,1 млн. рублів (2300 гривень), а у нас - 900 гривень. Балон газу, наприклад, у них коштує 80 гривень на наші. І чому ж білоруським пенсіонерам бути невдоволеними Лукашенком? У них же в країні нічого, окрім землі, немає, та й та - пісок та болото, і якби Лукашенко дав розвалити колгоспи, Білорусі вже давно не було б.

Лідія Антонівна має можливість стати білоруською пенсіонеркою та отримувати пенсію у «зайчиках», бо народилася на території Білоруської PCP і, якщо забажає, у 3-місячний термін отримає «пашпарт». Але, каже, «усі мої поховані тут, а тому я нічого не хочу змінювати».

Місце її народження - село Глибоцьке, де нині також розташований спрощений пункт пропуску через україно-білоруський кордон (див. «Мости у потойбіччя», «Чернігівщина» від 11 грудня 2014 р.). Після закінчення місцевої семирічки перебралася фабриці, яка у ті часи налічувала понад 600 робітників. Тут вона вийшла заміж, народила дітей і вже майже 55 років живе на колись суто номінальному, а зараз реальному державному кордоні.

- Звісно, у Піддо-брянці, де живе біля сорока осіб, я всіх знаю. І не тільки тих, хто там живе, але й хто до них погостити приїздить, - говорить Лідія Антонівна про знайомих за кордоном. - У Добрянці у мене немає сусідів, а у Піддобрянці повно: і посидіти є з ким, і поговорити. Про що говоримо? Про політику, звичайно, причому здебільшого про українську. Як на мене, на українському телебаченні, щоб відволікти людей від насущних проблем, тільки про Путіна й говорять. А чому не говорять про Порошенка? Я прес-конференцію його дивилася і бачила, як він викручувався та відмовчувався, коли його про конфетну фабрику питали, про сина, про кума... Що говорять білоруси про Лукашенка? Старі ним задоволені, а молодь критикує.

Прикордонна пенсіонерка заздрить білорусам, де влада більше ними опікується, і реально, а не формально, виконує свої обов’язки.

- У них немає такого, як у нас, щоб заросли бур’янами та роками розвалювалися нічийні хати, - каже пані Силіна. - Такі з землею зрівнюють, а бур’яни регулярно викошують. Там в одній тільки Піддобрянці безліч контейнерів для сміття, а у нас його або в річку викидають, або в землю закопують.

Па мінскім часе

Лідія Антонівна настільки пов’язана з Білоруссю, що навіть живе за білоруським часом (+1 година до київського), бо все, що для неї асоціюється з годинником, як ось час роботи пункту пропуску, приїзд автолавки та гомельської маршрутки тощо, відбувається саме за часом північних сусідів.

- Навіщо мені український час, якщо у Добрянку я майже не ходжу, а коли й ходжу, то недалеко. У нас тут багато хто живе за білоруським часом.

Лідія Антонівна говорить, що кілька днів тому компанія людей з білоруського боку під’їхала до пункту пропуску вже після його закриття, а тому вимушена була ночувати у Підцобрянці. Судячи з її годинника, де лише о пів на другу, до закриття пункту пропуску о 20-й годині вона ще не раз може сходити на білоруський бік.

- Мені спізнюватися ніколи не траплялося, бо так пізно я не ходжу, - пояснює бабуся. - Проте, у разі якщо таке станеться, у мене є де переночувати у Підцобрянці. Білоруський сусід помер, а ключі від його хати у мене. Там і електрику ще не обрізали, і телевізор є.

Перша «туристка» Чернігівщини

Проживаючи на самісінькому кордоні, Лідія Антонівна, було діло, кілька разів перетинала його нелегально.

- Коли ще тільки кордон утворили, але було не дуже суворо, влітку ми з онуком ходили в обхід пункту пропуску на озеро у Піддобрянку, - розкриває своє «кримінальне» минуле пані Силіна. - Зайдемо на кінець городу, я йому кажу: «Подивись, Серьожа, чи немає там прикордонників?» Він придивиться: «Немає, бабо». І ми швиденько через кордон. Так ми час від часу ходили, доки одного разу біля озера до нас не підійшов білоруський прикордонник і запитує: «А баба Ліда ще довго з онуком на озеро ходити буде?» Я перелякалася і кажу: «До першого вересня». На тому наші нелегальні походи припинилися.



За словами українських прикордонників, кожен факт перетину кордону реєструється. Отже, якщо в Україні надумають визначити найактивнішого туриста, то ним може стати якщо не сама 89-літня Лідія Антонівна, то інша бабуся чи дідусь, які ось так живуть по обидва боки кордону.

Ігор Стах, фото: Іван Ковтун, "Чернігівщина" №3(507) від 15 січня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.