А руки тягнуться до гілки...

- Нинішня осінь - для лінивих, - усміхнулася Валентина Сизоненко, пенсіонерка, професійний агроном із Ягідного. - Усе можна досі на городі прибрати, погода ж золота. Саме час сіяти кісточкові та зерняткові. - Жінка обережно розгортає складений папір: - Остільки навибирали яблуневого насіння. Проросте - пощепимо сіянці. А кісточкові, коли мало вологи, буває, перележують у землі до наступного року.



Валентина Григорівна, пропрацювавши понад сорок років у садовому господарстві, не може розстатися з улюбленою справою. Виросла біля паркану шовковиця-самосійка, та, як здебільшого й буває, не вдалася ні врожайністю, ні ягодами. І дерево чимале вже, шкода викинути. А чом би й не «переінакшити»? Садовий ножик ніби до рук проситься, а руки самі до гілки тягнуться. З гарної шовковиці взяла бруньки, зробила окулірування в крону.

- Коли зміцніють, зайве обріжемо.

До речі, чоловік Валентини Григорівни - Віктор Федорович, також агроном-садівник. Пліч-о-пліч з дружиною трудився в дослідному господарстві. їхні дороги перетнулися в сільгоспакадемії. Він був на третьому курсі, вона - на першому. Випускник академії прибув на роботу в Ягідне. Валентина Григорівна по закінченні навчання поїхала за розподілом у Мукачівський район і потрапила не в звичайний сад, а на виноградник. Як пригадує, доводилося часто в підручник зазирати, бо лоза - не дерево. Збагачувала знання, досвіду набиралася, може б, і далі працювала, бо вже й квартиру дали, але приїхав Віктор Сизоненко по свою долю-половинку, на рідну Чернігівщину забрав. Знайшлася й для неї робота в дослідному господарстві.

- Усе, що вирощували в розсаднику, через її руки пройшло,-з повагою мовить Віктор Федорович. - Сама займалася окуліруванням й інших навчала. Було, сорти роздобували, розмножували. Пам'ятаю, випробовували в нашому господарстві 15 сортів полуниці, 12 - смородини, 19 сортів плодових дерев. Вирощували садивний матеріал не тільки для власних плантацій, а й для господарств Сумської області.

Співрозмовник пригадує, як закуповували саджанці в Артемівську Донецької області, також свої вирощували. Особливо стежили за якістю садивного матеріалу, був час, коли по 15-20 гектарів саду закладали за рік.

Від бригадира до головного агронома - службова драбина Віктора Сизоненка. За врожайні сади, в які вкладав знання, любов і душу, його нагородили орденом Трудового червоного прапора. До перших заморозків уздовж паркану й перед вікнами в Сизоненків милує око й радує душу яскравий квітник. Біля ґанку могутня виноградна лоза розлого лягла на опору, обіч доріжки - розкішний калиновий кущ.

- З нуля будувалися, - каже Валентина Григорівна. - Тут сосни росли.

Дбайливі господарі звели будинок, сад виростили. До справи батьків долучився й син Федір, має спеціальну освіту, залюбки допомагає у домашньому саду.

- Я колись кілометри щодня «намотував», а тепер моя дистанція ось тут - 80 метрів, - ніби озираючись на садові плантації своєї молодості, зазначає Віктор Федорович, присівши на лаві в осінньому напівзатінку яблунь.

Дбайливо виплекані у своєму дворі, вони щомиті нагадують подружжю Сизоненків про ті сади, що рясно квітували й плодоносили на десятках гектарів у рідному для них дослідному господарстві.

"Наш край" № 92-93 (9336-9337) від 15 листопада 2014 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.