Згасання Ясної Зірки

Поселення на місці сучасного села Ясна Зірка, що у Носівському районі, зародилося у 1928-29 роках. Складалося воно з вихідців із райцентру.


Першими поселенцями у степовій місцевості були родини Петра Мархая, Пилипа Бровка, Гаврила та Савки Чайок, Дементія Коновала, Дмитра Сеника, Захара Мироненка та Івана Шаурко. Всього вісім. Від того й вулицю, де вони оселилися, назвали Вісімкою.

За словами місцевої жительки, 75-річної Ясі Василівни Мархай (невістка Петра Мархая), її чоловік народився 1928 року в Носівці, але вже за кілька місяців його батьки переїхали.

- Планова забудова села розпочалася у 1939 році, - говорить Галина Павлівна Гримуд, якій тоді було 7 років. - Два роки сюди переселяли мешканців найближчих хуторів.

Карл Маркс став зіркою

Вибору хуторяни не мали: мусиш переїздити та вступати у новоство-рений колгосп ім.. Карла Маркса. А хто все ж таки примудрився залишитись удома, тих до колгоспного раю після війни переселили примусово.

Саме «колгосп ім. Карла Маркса» або «село Тертишники» (центр однойменної сільської ради, до якої також входять села Ясна Зірка та Шлях Ілліча) довгий час були кінцевими пунктами призначення листів, адресованих яснозірчанам.

- Ані коли я вчилася в школі, ні коли в інституті (1950-52), назви Ясна Зірка не існувало, - згадує Галина Павлівна. - Коли, як і чому вона з’явилася, не знаю. Може, ніхто вже не знає.

Що ж, раз такі люди як Яся Василівна та Галина Павлівна не знають, то, ймовірно, й іншим селянам невідоме походження назви села. Обох пані можна віднести до яснозірківської інтелігенції. По-перше, вони мали дивовижну для сіл 50-х років вищу освіту (яку Галина Павлівна здобувала ще у сталінські часи), а по-друге, все своє трудове життя вони працювали вчителями.


Школа-то-платна!
- Я єдина зі своєї сім’ї, хто закінчив 10-річну школу. А батьки мали ще три доньки, - пояснює Яся Василівна. - Початкову освіту я здобувала у 4-річній школі рідного села Тертишники, а далі продовжила навчання у школі села Степові Хутори, що за 4 км від дому.

Після закінчення 7 класів кожен учень, що бажав продовжити шкільне навчання, для вступу у 10-річку мав пройти конкурс. Ясі це вдалося і вона вже націлилася на нові висоти, як раптом...

- «В школу вже ходити не будеш, - якось сказала мені мама, - згадує Яся Василівна. - Бо починаючи з 8 класу за навчання слід платити, а грошей у нас немає».

Рішенням Ради Народних Комісарів №27 від 26 жовтня 1940 року в СРСР була ведена загальнообов’язкова плата для всіх учнів 8-10 класів середніх шкіл, яка діяла упродовж 16 років. Мешканці Москви, Ленінграда та столиць радянських республік мали платити 200 рублів на рік, всі інші - 150 руб./рік.

Скрутне матеріальне становище родини Ясі Сябер (дівоче прізвище) було відоме: одна мати не могла чотирьох дітей не те що одягти, а й прогодувати. Вона вже почала миритися з думкою про неминучість припинення навчання, але надійшла радісна звістка: діти загиблих на війні воїнів від сплати за навчання звільняються.

Батька вона б не мала пам'ятати, бо бачила лише у 3-річному віці, але й сьогодні відтворює у пам’яті, ніби фотокартку, реальний кадр: як він, стоячи біля дверей, тримає її на руках. «Я пам’ятаю його подумки», -так це пояснює Яся Василівна.

Шляхи в інтелігенцію

Після закінчення школи Яся пішла у райком і попросила пра-цевлаштувати її вожатою, на що знайомий партробітник відповів: «Ну, йди вступай - вожатою ще встигнеш».

- Було сім вступних іспитів, - згадує Яся Василівна, - і коли після їх закінчення нас усіх зібрали і серед щасливчиків назвали моє прізвище,... я від радості не могла й ворухнутися. І коли в село приїхала, стала на зупинці і не знаю, куди йти і що робити. З такої бідної родини - і вступила в інститут.

А у Галини Павлівни Гримуд шлях до Ніжинського педагогічного інституту починався з перших двох класів, які вона закінчила до війни. -

- У перші роки заселення села (1939-40) будували житло, господарство, клуб тощо, а про школу ніхто не думав, - розповідає Галина Павлівна. - Тому я ходила до школи села Осокорівка, що за 1,5 км від домівки. Коли прийшли німці, вчителька попросила нас забрати свої метрики (тоді для навчання треба було здавати у школу метрики), що означало: в школу ходити вже не можна.

Війна, як здавалося, надовго обірвала Галине навчання. Та іншої думки були німці, які у Ясній Зірці... відкрили початкову школу - перший навчальний заклад на території села. Містився він в одній з двох кімнат хати місцевої родини.

- Учителями тієї школи були Мархай Євдокія Терентіївна та Мархай Євдокія Федорівна, -веде далі Галина Павлівна. -Після визволення села, у 1943-му, початкову школу перенесли у колишню куркульську контору, та за браком приміщень, як і в окупаційні часи, навчалися у дві зміни: 1 і 3 клас - у першу, 2 і 4 - у другу.

Десятирічку Галя закінчувала у цукрозаводській школі (нині район цукрового заводу міста Но-сівка), що за 5 км від Ясної Зірки.

- Класі у 9 в школі сталася пожежа і згоріла велика частина навчальних приміщень, - ворушить минуле Галина Павлівна, - після чого вчилися у три (!) зміни. Уроки закінчувалися о 10-11 годині вечора. Ми йшли додому в темряві, а навесні й восени - ще й у грязюці. Троє нас тоді було старшокласників з Ясної Зірки.

Після десятирічки Галя вступила до Ніжинського учительського інституту. Навчання в ньому тривало 2 роки і після здобуття освіти випускник міг викладати у школі-семирічці. Задля вчителювання у 10-річці слід було ще 2 роки навчатися у педагогічному інституті, якии розмістився в тій же будівлі.

В ті роки вища освіта також була платною. Тим же розпорядженням Раднаркому плата за учительський інститут визначена однаковою з платою за 8-10 класи школи. А ось за педагогічний слід було платити вдвічі більше: 300 рублів на рік.

- Стипендія у мене була 220-240 рублів, - повідомляє Галина Павлівна, - і мені цих грошей вистачало не тільки на себе, а ще й матері за облігації держзайму платити. Тоді не цікавилися, де робиш і скільки заробляєш, а просто доводили до відома: цього року маєш купити облігації на таку-то суму.

Зустрілися дві долі

Направлення на роботу Галя отримала до семирічки села Серединка Чернігівського району, а за рік роботи її перевели до села Степові Хутори. Ось тут вона вперше перетнулася з Ясею Василівною.

- Вона, можна так сказати, моя учениця, бо у степохуторській школі я викладала у неї українську мову й літературу, - говорить Галина Павлівна.

Удруге вони перетнулися за 4 роки після здобуття Ясею середньої освіти. Вже у яснозірківській школі. Не тільки як колеги, але й як суперниці. Адже під час навчання в інституті Яся Василівна вийшла заміж за мешканця Ясної Зірки - секретаря сільської парторгані-зації, якій невдовзі став головою місцевої сільради.

- Відпрацьовувати я нікуди не поїхала, бо тоді була нестача педагогічного складу у щойно створеній яснозірківській школі і завдяки запиту чоловіка я отримала направлення на роботу за місцем проживання, - не приховує Яся Василівна.

Однак її посада вчительки української мови та літератури була зайнята. І не абиким, а Галиною Павлівною - дружиною... директора цієї школи. Тож дружині голови сільради (незважаючи на статус чоловіка) довелося «перекваліфікуватися» на вчителя російської мови та літератури. Можливо, як молодшій і щойно з інституту.

Родина директорів

В часи роботи в Степових Хуторах Галина Павлівна вийшла заміж за директора місцевої школи Василя Івановича Гри-муда. Після одруження він переїхав жити до дружини у Ясну Зірку. А коли в 1960 році відкривалася місцева школа, попросив туди переводу.

- Його не хотіли відпускати. Вважали пониженням після директорства у 10-річці йти на аналогічну посаду, але в семирічку, - згадує Галина Павлівна. - Та зрештою погодилися й від самого початку роботи яснозірківської школи мій чоловік був її директором, а я - вчителькою.

Яся Василівна прийшла у школу в 1961 році і 19 років працювала вчителем. У рік Московської олімпіади (1980) пан Гримуд забажав полишити посаду і директорство запропонували Ясі Василівні.

Відтоді вона 14 років керувала школою. За її часів яснозірківська школа кардинально змінилася, перетворившись на одну велику будівлю замість трьох малих і незручних, між якими доводилося «бігати» вчителям та учням. Своїм ентузіазмом та жагою якісних змін вона допікала все керівництво від колгоспного і до освітян та партійців «в районі». Своїми власними силами та силами заохочених нею людей (батьків, колгоспників, будівельників тощо) школа стала зручною і затишною.

Життя, присвячені школі

Яся Василівна працювала у школі до 2000 року (останні 6 років, полишивши керівництво, просто вчителювала), загалом віддавши їй 39 років.

Галина Павлівна звільнилася ще у 1988 році, але її педагогічний стаж (36 років) також вражає.

А в 2012 році школу Ясної Зірки закрили.

- Я розумію: можливо, її слід було закривати, - ледь стримує сльози Яся Василівна. - Але ж не так, як це зробили. Спочатку керівники РАЙВНО зібрали місцевих мешканців і сказали їм, що вчителі не можуть їхнім дітям дати якісну освіту. Я поїхала в Носівку і питаю: «Які є претензії до роботи наших вчителів, до проходження ними курсів підвищення кваліфікації тощо?» Жодних, кажуть. «Так чому ж ви розповідаєте Пе-трам-Іванам, котрим я заслужені двійки ставила, що вчителі погані? Звісно ж, вони будуть кричать, щоб школу закривали. Якщо закриваєте, то і кажіть, що через неспроможність держави, а не через поганий колектив».

Кілька років питання про закриття школи не порушувалося. Але влітку 2012 року школу раптово закрили. Причому в порушення закону, вважає Яся Василівна. Навіть не попередили колектив. І вчителі, відчуваючи правоту принаймні тут, ще чотири місяці щодня приходили, сиділи біля зачиненої школи і... отримали за це зарплату.

За словами Ясі Василівни, яс-нозірківська школа на сьогодні юридично не зачинена. З документів (якимось дивом роздобутих) виходить, що робота тимчасово призупинена. Однак, що толку, якщо весь її інвентар за наказом з району ще у 2012 році був вивезений іншими школами.

- Вчителі зараз нікому не потрібні, — говорить Яся Василівна.

- Раніше батьки зустрічали вчителя з радістю і повагою, а зараз до них звернутися не можна, бо зроблять у всьому винною.

- Ми колись бігли на уроки, -згадує Галина Павлівна. - А сьогоднішні діти й думати про них не хочуть. Якось везли учнів зі старо-хуторської школи на цукрозавод на виробниче навчання і автобус зламався у Ясній Зірці. Так вони усі 7 км додому пішли, а не 5 км на навчання.

- У школі лишилося моє життя, мої кращі роки, - пояснює Яся Василівна. - Не хочу, щоб за мого життя школа розвалилася: душа дуже болить.

- Мій чоловік відкрив школу, - говорить Гапина Павлівна, - і він її «закрив»: помер за кілька місяців після її закриття.







Семен Сокира, "Чернігівщина" №39 (491) від 25 вересня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.