«Діти самі вибирали нас. Спочатку Юля, а потім і Валя»

Віктор Паніматченко із Авдіївки Сосницького району десять років тому поховав дружину. Їх син на той час вчився в інституті, а дочка ще ходила до школи. Вдруге одружився Віктор тільки через сім літ. Його дружиною стала Аня, на 16 років молодша за нього чернігівка, у якої в місті мати, старша сестра і трикімнатна квартира. Уже удвох вони створили прийомну сім'ю, узявши у свій дім і серце двох нещасних дітей, Юлю і Валю.


Ганна та Віктор Паніматченки з прийомними дочками Юлею та Валею Ісаєнко

Віктор

Він місцевий. Вчився у десятому класі, коли до школи приїхала молоденька вчителька, випускниця Прилуцького педучилища. Зіна була старша за нього на два роки. Але хлопець закохався в неї, та так, що ні про яку іншу й думати не міг.
— Писав їй з армії листи, а вона мене чекала, — каже. — Відслужив, повернувся додому, і ми побралися.

У 1982 році у подружжя народився син Сергій, а через шість літ — донька Ірина. Жили дружно, тримали велике хазяйство, виховували дітей. Зінаїда Віталіївна закінчила заочно Ніжинський педінститут, викладала в школі російську мову і літературу.
Віктор не вчився ніде. Від природи обдарований музикант, грав на гітарі, гарно співав. Працював завідуючим клубом. З друзями створив групу. Виступали на сцені, грали на дискотеці, їх запрошували на весіллі, різні корпоративи.
У нього золоті руки. За що не візьметься, зробить. Он сараї які побудував, горища для сіна. Дві корови порали, коня, свиней, птицю.

Усе було добре, доки не захворіла Зіна. Онкологію діагностували у двох місцях її організму. Жінка розуміла, що приречена. Чоловіка просила про одне:
— Доведи дітей до толку.
— І я їй пообіцяв: «Доведу», — каже Віктор Володимирович. Син закінчив Чернігівське профтехучилище №5, далі інститут економіки та управління, а потім ще й історичний факультет педуніверситету. А працює в охоронній фірмі в Києві.

Дочка Ірина теж здобула освіту вчителя історії і практичного психолога в Чернігівському педагогічному. Працює психологом в Краснохутірській школі-інтернаті, що в Новгород-Сіверському районі.
Віктор Володимирович, як і раніше, — завгосп у школі. Там, власне, й Аню зустрів. Приїхала з Чернігова в Авдіївку на ремонт школи.

Аня

Їй був тільки рік, а старшій сестрі Світлані — три, коли загинув батько. Жили вони тоді в селищі Десна. Через якийсь час мати Ніна Макарівна вийшла заміж удруге.
— Геннадій Георгійович Музиченко став нам батьком, — каже Аня. — Любив нас, дбав про нас, беріг, як рідних. Ми й звали його татом. У чині майора пішов у відставку, і ми переїхали до Чернігова в хорошу трикімнатну квартиру. Я вчилася в 19-ій школі, а далі в профтехучилищі №13. Ткалею працювала на камвольно-суконному комбінаті і капроні. Закінчила механіко-технологічний технікум. Рано вийшла заміж. Подружнє життя не склалося.

Настали часи, коли замість зарплати нам видавали нитки. Аби купити хліб, треба було їх продати. Добрі люди порадили здобути будівельну професію, якою можна заробити на життя. І я від біржі вивчилася на маляра-штукатура. Робила ремонти квартир у Чернігові, Києві, Москві. З'явилися гроші. Я вдяглася, купила авто. Досі їжджу на ньому.
Може б, і далі працювала в Москві, там можна було заробити. Але тут помер батько. Я приїхала до Чернігова, аби провести його в останню дорогу, підтримати маму. А через двадцять днів — нове горе. Помер дідусь Макар Дмитрович Корнієць, мамин тато. Кинути маму наодинці з бідою не посміла і залишилася в Чернігові. Попрацювала трохи в «Чернігівреставрації», а потім влаштувалася в приватну фірму.

Віктора зустріла в перший же день своєї роботи на ремонті школи в Авдіївці. Вродливий чоловік виявився шкільним завгоспом.
Побачивши мене, сказав:
— О, мені така жінка потрібна. Я вже сім років удовець.
Я на ці слова не звернула уваги. Старший за мене на 16 років, з двома дорослими дітьми — нащо мені такий? Але ми подружилися, часто розмовляли. Віктор сказав:
— Сергія оженю і сам женюсь.

Мені в школі дали кімнату, де я й жила. Познайомилася з учнями. Вони любили дивитися, як я працюю. Одного разу підійшла дівчинка, сказала, що звати її Юля, що вчиться вона в шостому класі. І запитала:
— А де треба вчитись, щоб так робить? Я здивувалася. Кажу:
— Нащо тобі така робота? Що це за мрії?
Сама я, пам'ятаю, в дитинстві хотіла торгувати морозивом, а пізніше — стати артисткою цирку. А тут — маляром?
— Я хочу зароблять на їжу й одежу, — відповіла дівчинка.
У мене защеміло серце. Господи, яке ж ти нещасне, подумалося. Пригостила її цукерками, запросила заходити на чай.

Якось Юля привела з собою молодшу сестричку Валю. Гарні дітки і нещасні. Занедбані, недоглянуті, брудні. Завжди голодні.
Виявилось, що сім'я Тетяни Ісаєнко ще з 2005 року стоїть на обліку як неблагонадійна. Переїхала жінка до Авдіївки з Бобровицького району з трьома дітьми. Тепер їх у неї уже шестеро. На співмешканця Миколу Гвоздя записана тільки Аня. Усі інші — Ісаєнки. Тетяна вважається матір'ю-одиначкою, п'є. Нині старші двоє синів уже дорослі. Аня вчиться в Черешенській школі-інтернаті, Сашко — в Авдіївці, вже два роки в першому класі. Ну, а Юля і Валя — наші прийомні діти.

«Забери їх собі. Хоч у люди виведеш», – сказав сільський голова

— 6 листопада 2010 року Віктор женив сина. Запросив на весілля в Чернігів і мене. А я запитала, чи можу взяти з собою Юлю. Він дозволив. Я купила дівчинці туфлі, причепурила. Вона так раділа, була просто щасливою. На весіллі Віктор не відходив від мене ні на крок, запрошував на кожен танець. Не буду говорити зайвого. Скажу тільки, що через десять днів, 17 листопада, ми з ним узяли шлюб і я прийшла в його дім дружиною.
Юля ходила до нас цілу зиму. Новий рік святкувала з нами. 8 Березня принесла мені гвоздику.
— Ти б краще мамі подарувала, — кажу.
— Мама не заслужила, — відповіла.
У травні дзвонить, плаче:
— Я жить не хочу! Я повішусь!
— Що сталося?
— У Валі знайшли воші! Нас тепер усі дражнити будуть. Нащо мені таке життя?
— Біжіть до мене, я подивлюсь.
Потравили ми ті воші. Заспокоюю я дітей. А Юля:
— Дядю Вітю, дозвольте залишитись у вас. Я буду хорошою. Не хочу туди іти! Я буду стараться, допомагать вам, може, їй стидно стане.
Я зателефонувала сільському голові Анатолію Миколайовичу Адаменку.
— Залишай, — сказав. Пішла до сільського священика отця Василя за порадою. Матушка Наталія вислухала мене і сказала:
— Якщо дитя хоче, заберіть.

Ціле літо Юля жила у нас. У святкові дні я брала її і Валю, садовила в авто, і ми їхали купатися. Дівчинка потроху відходила, ставала м'якішою.
Перед 1 вересня Тетяна збирала дітей до школи.
— Тобі, Валько, койщо купим. Тебе, Анько, хай батько одягає. Тебе, Юлько, хай Анька (тобто я) собирає. Не обідніє, — переказала мені слова матері Юля.
Ми, звісно, зібрали дівчину до школи. Так вона й жила у нас. І тут прийшла Тетяна за дочкою. Виявляється, усіх її дітей забирають в інтернат. Юля ридала, не хотіла їхати. Але вдіяти ми нічого не могли.
Три місяці Юля була в Черешеньках. Я їздила до неї, обіцяла, що заберемо її до себе.
На осінні канікули Юлю нам не віддали.
— Не маємо права. Ви — чужа людина.
А вона телефонує:
— Мене обижають. Заберіть! Прошу вас, заберіть!
Я ночами не спала. Вирішили клопотати. Написали заяву про те, що хочемо взяти її до себе як прийомну дитину, пройшли курси в Чернігові, підготувалися. Тетяну батьківських прав не позбавили. Вона сама дала згоду на добровільну відмову від виховання дочки.

Ми одержали потрібні документи. І перед новим роком привезли Юлю у свій дім.
А 20 січня прийшла Валя. Мокрі ноги. Шморгає носом:
— У хаті холодно. їсти нема чого. Я в той бомжатник більше не піду.
— Валюшко, — умовляю я, — треба йти додому.
Плаче. Ходила і до сільського голови, й до директора школи.
— Поїду в Сосницю в білий дім і все там розкажу!
Їх таки забрали знову в інтернат — Валю, Аню і Сашка. На весняні канікули Валя додому не поїхала. Так і просиділа в інтернаті. Ми з Юлею їздили до неї, провідували. Плаче, просить:
— Заберіть мене до себе. Я буду слухаться.
Я радилася з сільським головою, який краще інших знає, що робиться в Тетяниній сім'ї. Анатолій Миколайович мене Матір'ю Терезою називає.
— Забери, — вирішив. — Хоч у люди виведеш.
Забрали ми Валю з інтернату у листопаді 2012 року. Тепер у нас дві прийомні дочки. Звуть вони мене мамою, Віктора — татом. Його син Сергій зразу погодився, аби діти жили у нас. У добрих стосунках з дівчатками й Іра.

Ми затіяли ремонт свого дому. У дівчаток тепер окрема кімната з комп'ютером. Привчаю їх до домашньої роботи, до читання, рукоділля. Вони почали краще вчитися. Якщо Юля в сьомому класі таблиці множення не знала, то тепер це вже у нас позаду. Прошу:
— Юлечко, ану вивчи вірш «Мені тринадцятий минало...»
— Я його ніколи не вивчу!
— Вивчиш. Давай-давай! Якось запросила до себе
Тетяну з Миколою:
— Прийдіть подивіться, як живуть дочки.
Юля ридала:
— Нащо ви покликали?
— Юлечко, так не можна. Вона твоя мама. Нехай знає, що вам тут добре.
А Сашко з Анечкою часто ходять до сестер. Разом граються, ходять купатися. Та он, на качелях саме, погляньте.

На подвір'ї у Паніматченків просторо, багато квітів і місця для гри. Мала синьоока красуня Анечка побачила тьотю Аню, кинулася на шию, цілує руки:
— Тьотя Аня хороша!
— Мамо, я малим бутерброди зроблю, — каже Юля.
— Роби.
— Торік Юля з Валею відпочивали на морі, — розповідає Ганна Валеріївна. — Цього літа служби теж пропонували. А я побоялася відпускати далеко. Так тривожно зараз в Україні. То оце повернулися з Сосниці. Грамоту привезли за активну участь у житті табору. Юлі вже 15 літ, Валі —11. Мої донечки!

Отак буває в житті. Міська жінка вийшла заміж у село. А тепер ще й дітей з неблагонадійної сім'ї взяла під свій захист, прийняла у свій дім і серце. Для неї чужого горя не буває.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №31 (1473)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.