«Частину платили нашими, частину — німецькими грішми»

91-річна Наталія Левченко з села Жеведь Чернігівського району 9 Травня зустрічає біля хати. Пасе курчат, каченят. Чекає дітей з онуками, аби поїхати на кладовище, пом'янути діда. Під час війни він був партизаном. 17 років, як його немає. Дочка Лідія залишила будинок у Чернігові і переїхала в село, аби доглядати стареньку матір. У 1942 році Наталію забрали до Німеччини, працювала на фермі у хазяїна. Робила на полі, пасла худобу. Бабуся добре пам'ятає ті часи.



— Мене у 19 років забрали, — згадує. — Нас було таких багато. Привезли під містечко Ломач. Видали одежу жаб'ячого кольору, жакет і спідницю. Дерев'яні довбанки. Аби не холодно було, вдягали шерстяні шкарпетки. На жакет чіпляли номерки зі словом «ОСТ». Кожен день ми доглядали за худобою на фермі. Жили в бараках. Вони не отоплювалися. Взимку іній був на стелі і стінах.

І власник ферми, і хазяйка до нас ставилися добре. Не ображали, на свята завжди пригощали чимось смачненьким, випічкою.

Грошей не платили. Хазяйка віддавала свою одежу та обувку. А от їх син був дуже жорстокий. Коли щось не по його робили, бив, обзивав.

Коли нас звільнили від рабства, додому повернулася пізніше, ніж усі. Була ще на підсобному хазяйстві у військовій частині.

Приїхала до стареньких батьків. Брат ще в армії був чотири роки. Сестра померла, коли я в Німеччині була. У батьків після війни нічого не залишилось. Німці все позабирали. У військовій частині платили трохи грошей. Частину нашими, частину — німецькими купюрами. Купили теличку. Тоді повернувся брат. Та довго не прожив, помер. Я одна працювала, бо батько слабкий був. Із бідної родини, хворів на туберкульоз. Трохи попрацювала ланковою. З часом у бухгалтерії рахувала трудодні. Звідти і на пенсію пішла.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №21 (1463)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.