Підкорювач неба

Уже минуло 69 років від того дня, як закінчилася Велика Вітчизняна війна. Багато чого відтоді змінилося, але назавжди залишиться значимість Великої Перемоги, подвигу, який здійснював народ.

Істина про війну складається з різних правд. Вона у кожного своя. У кого — патріотична, у кого — трагічна, у кого — повна божественного сенсу, а в деяких — банально порожня. Але для того, щоб нести людям свою особисту правду, треба мати на це право.

Василь Казанцев — льотчик авіації дальньої дії, підрозділу, що виконував завдання стратегічного значення: нанесення бомбових ударів по адміністративно-політичних та військових об’єктах у глибокому тилу противника для забезпечення стратегічних операцій. На його рахунку понад 40 бойових польотів у глибокий тил ворога, кожен із яких тривав п’ять-десять годин. Військовою доблестю й мужністю він заслужив право розповісти свою правду про найтрагічнішої сторінки історії ХХ століття.

Підготовка до фронту

Війна Василя Казанцева застала в Тамбовській льотній школі, куди він вступив у 1940 році. Мріяв стати пілотом цивільної авіації, возити пасажирів, але життя розпорядилося по-своєму. У грудні 1940 року школа була переформована з цивільної у військову, і курсанти дізналися, що в майбутньому вони стануть льотчиками-бомбардувальниками. Влітку 1941-го, коли німці зайняли Орел та лінія фронту наблизилася до Тамбова, льотна школа перебазувалася в узбецьке місто Джизак. «Учили нас ґрунтовно, це піхотного лейтенанта можна підготувати за шість місяців, а з льотчиками таке не вийде. Спочатку ми освоювали легкий літак У-2 (в народі його більше знають як «кукурузник»), а потім пересіли на швидкісні бомбардувальники СБ», — згадує Василь Петрович.
У 1942 році Василь Казанцев закінчив льотну школу і в серед найкращих курсантів (із шести ескадрилій відібрали 12 найкращих) був направлений на навчання у Вищу школу штурманів і льотчиків авіації дальньої дії (ВШШ і Л АДД), котра готувала еліту ВПС — підрозділ центрального підпорядкування для виконання найважливіших стратегічних завдань. Екіпажі виконували бойові завдання в будь-яку погоду (у тому числі й у складних метеоумовах), пору року й доби і на будь-якому віддаленні від лінії фронту. Переважно всі польоти відбувалися вночі. Їх так часто і називали — льотчики-нічники. Це найвища кваліфікація льотчика. Тут потрібно літати тільки по приладах. Маршрут польоту складався так, щоб обійти всі великі міста, залізничні станції, мости, де велике скупчення зеніток та винищувачів, тобто існує велика ймовірність, що літак підіб’ють. Випускним іспитом для екіпажу Василя Казанцева став політ за маршрутом Карші (там базувалася льотна школа) — Бухара — станція Самсоново — Карші, такий невеликий трикутник загальною протяжністю понад 500 кілометрів.



Легендарний 455-й

— Наш екіпаж складався з чотирьох осіб: я — льотчик, командир екіпажу, штурман Олександр Чернігівський, стрілок-радист Василь Подгорний і стрілок Геннадій Горбунов. У такому складі після закінчення вищої школи у серпні 1943 року нас відправили на фронт. Найсмішніше, що нас випустили сержантами. Уявляєте наше розчарування. Провчились три роки, закінчили ВШШ і Л АДД і сержанти. А в піхоті провчився шість місяців і вже лейтенант. Переживали страшно. Офіцерські звання ми отримали на фронті, маючи на рахунку не один бойовий виліт, — згадує ветеран.
Екіпаж Василя Казанцева і його однокурсника Віктора Нікольського потрапили в легендарний 455 Смоленський Червонознаменний авіаполк дальньої авіації (у 1944 році він був перейменований в 30-й гвардійський). Саме льотчики цього полку під командуванням підполковника Щелкунова спільно з льотчиками військово-морської авіації під командуванням генерал-лейтенанта Жаворонкова у серпні-вересні 1941-го і бомбили Берлін та інші міста і стратегічні об’єкти Угорщини, Німеччини, Румунії.
«Вважаю, мені дуже пощастило, що я потрапив у такий героїчний полк. Мій командир ескадрильї Калінін — льотчик від Бога, чудова особистість. У 1941 році при виконанні завдання його збили, він потрапив у полон, але втік, воював у партизанському загоні, а потім знову повернувся в авіацію. Командиром ланки у мене був Антон Шевельов, льотчик-ас, Герой Радянського Союзу. Дальня авіація не підпорядковується якомусь фронту. Вона знищує стратегічні об’єкти в глибокому тилу ворога. Аеродром нашого полку базувався в Ярославлі, а бомбити екіпажі літали в Гельсінкі, Дебрецен. Берлін за 700-1000 кілометрів за лінію фронту. А нас — молодь — спочатку відправляли на більш близькі об’єкти за 50—100 кілометрів за лінію фронту».

Перші кроки

«Перші польоти у нас були тренувальні в районі аеродрому. Новачків на бойові вильоти відразу випускати командування полку не ризикувало. Один із тренувальних польотів був за маршрутом Ярославль — Череповець. А моє рідне село Мала Краснова в 10 кілометрах від Білозерська (Вологодська область), трохи відхилився від маршруту і ось воно. Ми такий дозвіл отримали, так у 1943 році мені вдалося побувати на своїй малій батьківщині. Правда, налякав я там всіх, але зате скільки було веселих розмов про цей мій політ, коли вже після війни приїхав додому.
А перший бойовий виліт у мене був у район Пскова, завдання було поставлено не тільки розбомбити ділянку залізничної лінії, а і знищити потяг, що повинен був у той час рухатися в цьому місці. На висоті 5000 метрів пролетіли лінію фронту, її видно чудово, там завжди йде перестрілка, на південь від Пскова вийшли на лінію залізниці і скинули в заданому квадраті бомби. На ворожу територію ми завжди летіли на максимальних висотах, чим ти нижче летиш, тим більша ймовірність, що зіб’ють, адже машина в цьому випадку — мішень не тільки для зеніток, але і для кулеметів, а їх видимо-невидимо. А повертаючись із польоту по своїй території, летіли на висоті 400—500 метрів, щоб свої не підбили. Наскільки вдало пройшло бомбометання, наскільки постраждав потяг, не зрозуміло. Вночі не дуже все це побачиш. Тож про результативність нашої роботи і втрати противника командування дізнавалося з перехоплень повідомлень німців.
Перший самостійний бойовий політ (вже без інструктора) ми здійснювали на місто Опочку (Псковська область). Перед вильотом нас технік попередив, що мотори в літаку старі, давно потребують ремонту, так що форсувати їх не можна, а то взагалі відмовлять. Так воно і вийшло, висоту бомбометання 3000, як вимагалося за завданням, не набрали, в заданий квадрат запізнилися на 15 хвилин, та ще й трохи зенітка не підбила. Але все обійшлося, відбомбилися і благополучно повернулися на аеродром. Літак нам змінили, і ми продовжували польоти в напрямку Пскова і Борисова (Білорусь)», — розповідає ветеран.

У бій ідуть одні старики

Але на війні швидко дорослішають. «У вересні 1943 року всіх досвідчених льотчиків полку перекинули на північ. Справа в тому, що одним із основних шляхів вантажів, що надходили в СРСР по «ленд-лізу», були полярні моря. Їм слідували арктичні союзні конвої. Загальний обсяг перевезених таким чином вантажів склав 4,5 мільйони тонн, у тому числі 5000 танків, понад 7000 літаків, транспортні засоби (4400 тільки на конвої PQ18), паливо для Північного флоту і британських кораблів, що заправлялися у російських портах. Маршрут короткий, але небезпечний, до чверті вантажів зупинялися на дні океану. Німці спеціально створили 5-й повітряний флот, який нищив наші кораблі і кораблі союзників. Базувалися німці на півночі Фінляндії та Норвегії. Нашим льотчикам з 36-ї дивізії АДД було поставлене завдання розбомбити аеродроми противника і таким чином забезпечити вільний прохід нашим кораблям. А нам — молоді — довелося виконувати ті завдання, що раніше виконували досвідчені льотчики». У вересні екіпаж Василя Казанцева призначили освітлювачем. Це величезна відповідальність і ризик. Літак-освітлювач летить першим, виходить на потрібний квадрат і освітлювальними бомбами показує іншим екіпажам ціль для бомбометання, стаючи живою мішенню для зеніток. Зі своїм завданням екіпаж упорався чудово, і за екіпажем молодшого лейтенанта Казанцева міцно закріпилася слава досвідчених льотчиків. Потім були польоти на Прибалтику, Кенігсберг, Будапешт, Дебрецен, Данциг.
Василь Петрович не вважає, що він робив щось героїчне. «Полетіли, відбомбилися, повернулися назад», — каже ветеран. Проте під час 8—12-годинного напруженого польоту над територією противника, де бомбардувальник — чудова мішень для ворожих зеніток, а підбитий літак — вірна смерть, у далекому тилу ворога шанси підбитого екіпажу вижити наближаються до нуля. Адже недарма за 100 бойових вильотів льотчикам АДД давали звання Героя Радянського Союзу, а за 30 — орден. Але в цьому, напевно, і полягає важка правда війни.
У кінці 1944 року лейтенанта Казанцева відправили в Калінін освоювати новий літак Р-2. Він удвічі потужніший, ніж Іл-4, бере 5 тонн бомб. Так у Калініні Василь Казанцев і зустрів Перемогу.

Небо покликало знову

Потім була служба в Бобруйську, навчання в академії, командування полком. У 1962 році Василь Петрович демобілізувався і переїхав до Чернігова. Але небо покликало льотчика, і в 1970 році він знову почав літати, але вже пілотом цивільної авіації. Збулася його дитяча мрія, він став возити пасажирів. У 1972 році Василь Казанцев став командиром Чернігівської об’єднаної авіаескадрильї, а від 1973 до 1996 року працював заступником командира — начальником штабу Чернігівського авіазагону.
Василь Петрович літав на 10 типах літаків, на його рахунку 2,5 тис. годин польоту. Він нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни, орденом Богдана Хмельницького третього ступеня і багатьма медалями.
Льотчиками стали і його син Володимир та онуки Максим і Олександр. Так що Василь Казанцев ще й засновник династії авіаторів — підкорювачів неба.

Олена Березкіна, газета "Чернігівські відомості", № 19 (1207), 7 травня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.