У Дмитра Митрофанова є своя грядка, він сам її копає

Чернігівський хлопчик, випускник школи-інтернату, який у два місяці втратив маму і поступово втрачав родичів, нині — відомий боксер.

24-річний Дмитро Митрофанов — майстер спорту міжнародного класу з боксу, чемпіон Всесвітньої універсіади (2013), бронзовий призер чемпіонату Європи (2011) дворазовий чемпіон України (2008, 2012), кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.
Юнак мешкає у трикімнатній квартирі двоповерхового будинку на Забарівці (мікрорайон Чернігова). Житло отримав у спадок від дідуся по маминій лінії, Відремонтував, зробив кухню-студію, вона поєднана із вітальнею, затишно облаштував.
Живе разом із нареченою, 27-річною Оленою Харлатовою. Дівчина працює в «Епіцентрі» (величезному магазині, де продають і будматеріали, і меблі, і побутову техніку) помічником директора. Олена — випускниця педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, родом з Бахмача.

Родичі Дмитра Митрофанова по маминій лінії живуть у селі Ведильці Чернігівського району.
— Бабусине дівоче прізвище — Корж, — говорить Дмитро. — Я дивився старовинне фото, нашої рідні у Ведильцях було дуже багато.
Із Ведилець двоюрідна бабуся Марія Сиса. До неї на Подусівку школяр бігав перекусити, вона допомагала йому з одягом.
Родичі Дмитра по батьковій лінії живуть у селі Локнисте Менського району. На Великдень вони передали спечену в печі паску, навіть через десять днів вона була смачною.

Дмитро — вихованець тренера Руслана Саїда. Віце-президент Чернігівської федерації боксу, заслужений тренер України Руслан Саїд помер сорокарічним у 2012 році від хвороби печінки.
Після Чернігівської школи-інтернату ім. Ю. Коцюбинського Дмитро Митрофанов закінчив місцевий Національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка (факультет фізвиховання).
Зараз Дмитро Митрофанов представляє боксерський клуб «Українські отамани», що підпорядкований Міжнародній боксерській асоціації WSB. Тренується у Чернігові, у спортивному клубі «Надія» (одним із його засновників був Руслан Саїд), у спортивному залі ВПТУ №15, що біля радіоприладного заводу. Тренери — Вадим Казаній та Андрій Корець.


Олена Харлатова та Дмитро Митрофанов

Маму знайшли мертвою у теплому каналі

— Мама й тато не були одружені, — розповідає Дмитро Юрійович. — Те, що написано у «Вікіпедії» (інтернет-енциклопедія пише, що після смерті мами «тато знайшов нову родину»), це неправда. У тата, коли я народився, вже була інша сім'я. Діти були, мої, виходить, сестри.

— Мама чому померла?
— Не знаю, її знайшли у так званому теплому каналі поблизу Чернігівської ТЕЦ. Їй було 22 роки. Може, вбили. Не знаю.

— Батько після смерті мами жив своїм життям і все?
— Ні, він приходив, хотів забрати мене. Допомагав, продукти приносив. Так мені розказували. Батько жив на Забарівці, працював на землі. Хотів бути фермером. Помер сорокарічним у 2002 році від інфаркту.

— Він пив?
— Випивав, як усі звичайні люди, по святах. Коли мене дідусь віддав у школу-інтернат, усі найближчі родичі вже померли, — продовжує хлопець. — Батько ще жив, але ми були в різних сім'ях, хоча й спілкувалися, я приходив до них у гості.
У дідуся з бабусею було четверо дітей, мама — третя. Після мами померла тьотя Наташа, втопилася. Ми щоліта відпочивали всією сім'єю у селі Мньов Чернігівського району. На острові на Річищі (це старе русло Дніпра). Дід і тьотя випили. А дядя пішов на ту хвилину з острова. Тьотя хотіла прокатати мене у воді на плечах. Я ще маленький був, чотири чи п'ять років, утікав, не хотів. Наздогнала і попливла зі мною. Потім не втрималась і пішла вниз. Дідусь мене врятував, її не встиг.
Через рік померла бабуся Ніна (мама мами). Дідусь Борис залишився сам. Коли я закінчив перший клас, він помер від алкоголю, цироз печінки.
Я залишився, так би мовити, з наймолодшим дядею, Сергієм Митрофановим. Він до мене приходив, забирав зі школи. Йому зараз 33 роки, рано почав випивати, випиває досі.
Старший дядя Вадим Митрофанов теж випивав, жив у Ведильцях. Помер від алкоголю. Заснув на лавочці і не прокинувся.

— Як же вам вдалося не пити? — запитую. — Кажуть, що алкоголізм спадковий.
— Можливо. Я пробував у дитинстві. Пив, щоб здаватися крутим. І курив. А в сьомому класі з'явилася секція боксу. Прийшов Руслан Ахметович Саїд. Я почав займатися боксом. Може, це й врятувало мою долю.

Бокс усе заповнив

— Тренування спочатку були тричі на тиждень, — продовжує Дмитро Митрофанов. — Потім поступово перейшли на кожний день. Тривали по годині-півтори. Ми набирали фізичну форму, технічну, їздили на змагання. Починали із найближчих міст — Ніжина, Славутича. У Руслана Ахметовича були друзі у Молдавії, Білорусі, Росії, туди їздили.

— У школі вас не ображали?
— Бокс усе заповнив. Образ взагалі не пам'ятаю. А, згадав, — усміхається, — ображали. На літо інтернатівських дітей, кому нікуди їхати, забирали в табори або санаторії. Я бував у санаторіях «Дружба», «Зелений гай», це на чернігівській Подусівці, там класно, подобалось, їздили у Макошине Менського району. Там важко було. Контроль, дисципліна. На тихій годині не можна розмовляти. Вночі треба було спати, — сміється. — Хто не спав, стояли з піднятими вгору руками І тримали подушки. Якщо піонервожата бачила, що ти вже все — падаєш, енергія витратилась, тоді відправляла спати.

— У вас ніс трохи на бік — це від травми під час бою?
— Це я упав у школі. Призначали чергових прибирати, я ніс два відра з водою й упав на сходах, зламав носову перегородку.

— Не відчували образу на свою долю?
— Та ні. У мене взагалі не було таких думок. Може, в дитинстві й було щось, та я не пам'ятаю. Щодня тренування. Шкодував, що не було Іграшок. Про велосипед мріяв.

Чим краще виступиш, тим більше грошей

— Зараз перемоги дають можливість заробити гроші?
— Якщо ти виграєш чемпіонат України, тебе ставлять у штат збірної команди України, ти отримуєш зарплату. Приблизно три тисячі. Ще приблизно стільки ж я отримую у прикордонних військах. Служу по контракту як спортсмен, представляю прикордонні війська на змаганнях із боксу.
Коли третім став на чемпіонаті Європи, була разова виплата 12 тисяч гривень. Крім цього, отримував премії від міста, області. Протягом року була президентська стипендія — чотири тисячі гривень щомісяця. Чим краще виступиш, тим більше грошей.
У цьому році найголовніші змагання — чемпіонат України в серпні.
Зараз у мене, так би мовити, розвантажувальний період. Я тільки підтримую форму. Коли одне тренування в день, коли два, коли зранку зарядка й тренування.
За місяць-два до змагань буває два тренування в день, буває й три. І без суперника, і з суперником, коли ми стоїмо в парах, відпрацьовуємо прийоми. Бувають вільні бої, боксуємо, як на змаганнях.

— Вам треба слідкувати за вагою, за харчуванням.
— Їм зранку, в обід вуглеводи, увечері — білки. Вуглеводи — це різні каші, — відкриває шухляду в кухонному столі, показує пакетики з крупами. Кукурудзяна, ячна, рисова, гречана, пшоняна. Макарони з твердої пшениці. Жито для пророщування. — В обід теж каша. Увечері може бути курка, телятина, краще домашня, не з промислової ферми. Зранку, в обід, увечері — обов'язково салат. Цибулька за вікном росте, — показує, — щавель, петрушка, їх для мене на моїй грядці посадила сусідка бабуся Ліда (Лідія Олександрівна Бугайова, їй 85 років, допомагала Дімі і в дитинстві; дітей у неї нема). Вживаю спортивне харчування, його призначає лікар з Києва. Це амінокислоти, креатин (амінокислота для м'язової сили), вітаміни, мінерали.

— На кого із боксерів орієнтуєтесь?
— Подобається техніка Майка Тайсона (американський боксер), він агресивний. Багато інших боксерів. Оскар Де Ла Хойя (американський боксер, десятиразовий чемпіон світу). Ерік Моралес (мексиканський боксер-професіонал). У кожного потрошку з техніки відбираєш.

— Яка перемога була найважчою?
— Змагання в Казахстані пам'яті олімпійського чемпіона Саттарханова. Мені було 17. Я зганяв вагу до 64 кілограмів. Уперше провів п'ять боїв і всі п'ять виграв. Усі бої були важкими — і фізично, і морально.

Не п’є взагалі

— Перед боєм треба! — сміється Дмитро на запитання про випивку.
— Дімка взагалі не п'є, — додає Олена.
— Як ви розслабляєтесь?
— А ви думаєте, алкоголь — це розслаблення? Це відмирають клітини мозку, і у вас затуманюється голова. Від алкоголізму померло багато моїх родичів. До добра це жодного разу не приводило. У нас у свідомості сформувалось: піти на відпочинок — з пивом, футбол дивитись — з пивом. Я пиво востаннє пробував у 2005 році.

Крім боксу

Земля подобається.
У мене грядочка є, бабуся Ліда підказує, що і як на ній робити. Сам скопав. Цікавить інформація по вирощуванню дерев. По харчуванню. По переробці сміття. Мене хвилює, що ліси засмічуються. Буває, коли є час, я прибираю у лісі на Забарівці.

«Фільм «Реальна сталь», де роботи б'ються замість людей, — класний фільм.
Зачепила фінальна частина, я вболівав за того, котрий був слабший, старенький. Кричав, підказував йому: «Давай!».

Мультфільм «Король Лев» — зворушливий дуже.
У цьому мультику є душа. Подобаються старі діснеївські мультфільми та «Ну, постривай!».

Спілкуюся з однокласниками.
У Чернігові живуть Альона Самсонова із Добрянки, Ксюша Штупун, Артем Шевченко, Сергій Силов, Сергій Юров, Яна Карпенко. Вова Осипенко — в Ніжині. Дехто в Києві.

* * *

2013 — чемпіон Всесвітньої універсіади (Казань, Росія).
2012 — чемпіон України (Донецьк). 2011 — призер чемпіонату Європи в Анкарі (Туреччина).
2008 — чемпіон України (Євпаторія).
2008 — перше місце на турнірі боксерів України на призи Сергія Дзиндзирука (Бровари).
2007 — третє місце на чемпіонаті світу серед юніорів.
2006 — третє місце на чемпіонаті світу серед кадетів у Стамбулі (Туреччина).
2004 — друге місце на чемпіонаті Європи серед школярів (Угорщина).
2003 — перше місце на чемпіонаті України серед школярів у Керчі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1461)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.