GOROD.cn.ua

Через голод, війну і поневіряння по чужих людях

Добре сусідам сидиться на весняному сонечку
– Василю Ющенку, Таїсії Розі та Ользі Рожко
Доля менянки Ольги Рожко сповнена випробувань. Та жінка вистояла, вижила, виростила сина і гідно вступила у золоту пору осені свого непростого життя.

Чужа хата на мачуху схожа

Родом Ольга Йосифовна з Дніпропетровщини. Батько її рано помер, а мати з двома донечками – Ольгою і Вірою – як могла, так і жила.
У голодному 1933-му Ольга ледь не померла. Наїлася якось баланди, звареної на бур’янах, опухла і знепритомніла. Мати, Палажка Василівна, вирішила рятувати дітей від голоду у сестри, яка жила у Корюківці.
Ольгу ненька залишила у родички, яка мешкала у гуртожитку, а сама з Вірою подалася у радгосп, який у 30-і роки був неподалік Пам’ять Леніна. Жити Палажка з дочкою попросилися до дядька свого, у якого у хаті було своїх сім не завжди ситих ротів.

Пожили трохи, і дядина вказала їм на поріг. Робити нічого, подалася Палажка зі своїм дитинчам у Жовтневе, ще до одних далеких родичів. Там їх прийняли. Палажка пішла працювати по людях, комусь у хаті щось підсобить, комусь – на городі.

А Ольга у Корюківці теж служила людям. Кому – за картоплину, кому – за окраєць хліба, а кому – за тарілку такої-сякої юшки.
Згодом Палажка Василівна працевлаштувалася на харчокомбінат у Мені. Там познайомилася з Мироном Сіриком, з яким невдовзі і побралися. Він забрав і дітей Палажчиних до себе.

Війна зламала усім долю

У чоловіковій сім’ї жити було важко і тісно, то Палажка з Мироном вирішили збудувати свою хатину. Звели її як це робили на той час на Дніпропетровщині – з глини. Перемішували її із соломою-січкою, ліпили такі собі глиняні кулі, складали їх докупи. Фундаменту не було, дах якось умудрялися робити з дерева.
– Звісно, така мазанка довго не служила, під дією снігу, дощу і вітру вона швидко осідала, – згадує Ольга Йосифовна.
А далі була війна. Мирон як пішов захищати країну, так і не повернувся живим. Синок Шура ріс уже без батька. Віру, котрій було тільки 15 років, загнали у Німеччину.

Не без добрих людей Ользі вдалося влаштуватися на роботу у «Продовоч» – у війну був такий підрозділ від харчокомбінату.
– Отримувала там картку на хліб – 200 грамів на день. А ще нам варили моркву і буряк, то з голоду ніхто не помер, – пригадує 86-річна бабуся. – На той час мені було 13 років, але працювала нарівні з усіма. Сіль з вагонів розвантажувала, спеціальним пристроєм кіньми воду з колодязя качала, тоді ж водогону не було.


У своїй хаті

…Повернувся з армії Олексій Рожко, якого боялася не тільки вся вулиця, на якій він жив, а й сусідні.
– А мені його бійки з хлопцями якось байдужими були, – каже Ольга Йосифовна, – не боялася я його зовсім. От він і примітив мене, почав залицятися, а згодом одружилися ми.
Молода сім’я поїхала на заробітки у Кіровоградську область. Гроші у них з’явилися, обжилися, синок народився. Здавалось би, живи та радій.

Пологи у Ольги були дуже важкими, заслабла вона зовсім. Але мужалася. А тут, як на біду, і Валерик, синок, захворів. Лікарі порадили негайно міняти місце проживання, бо цей клімат дитині не підходить.
Повернулися Рожки у Мену, стали жити у половині хати Олексієвих батьків.
Завели велике господарство, почали стягуватися на власне житло. Олексій працював, непогані гроші в сім’ю приносив, синок одужав. Та щастя покинуло молоду родину – Олексій почав заглядати не лише в чарку, а й на чужих молодиць. Ольга довго мовчала, сподіваючись, що нагуляється її чоловік та і пристане до сімейного берега.

Не пристав, хати не добудував. Пішов від Ольги і їхнього сина, створив іншу сім’ю.
– Років з п’ять ми то мирилися, то розбігалися, – каже бабуся, – на той час розлучення вважалося соромітницькою справою, от я і терпіла. А тоді сказала, як відрубала: «Іди геть!»
Хоча здоров’я у Ольги не додалося, але треба було і хату добудовувати, і сина ростити, і гроші десь заробляти.
– Влаштувалася у заготконтору, – каже, – спочатку ящики збивала, а тоді стала вантажником – овочі у вагони закидала і мішками, і верейками. Вагон високо від землі, то примощували дошки і по них ходили з вантажем.

Працювала Ольга Рожко і в дорожній службі, і прибиральницею у школі ім. Леніна, до виходу на пенсію дотягла, не соромно тепер отримувати, бо заробила її чесно.
Живе нині Ольга Йосифовна одна, син зі своєю сім’єю – у Щорському районі, вже теж на пенсії. Маму не забуває, приїздить, допомагає.
– І мене зве до себе, та я доживу віку у своїй хаті, – каже бабуся. – Тут усі мені люди знайомі, сусіди чи не щодня до мене під двір на лавочку посидіти сходяться. Ото згадаємо літа свої молоді, вуличні новини обсудимо. Так і живу, як умію і можу.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: людські долі, Мена