«Беркутівці» зірвали каску і били дівчину-журналіста по голові

26-річна чернігівська фотокореспондент-фрилансер Маріанна Харді — одна з небагатьох жінок, які ризикнули бути на передовій революції. Бачила, як горять люди. На собі випробувала гумові кулі і кийки міліціонерів.


Маріанна Харді 18 лютого в Києві

— У Київ намагалася їздити на кожне віче, а як була можливість — і в будні, — розповідає Маріанна. — Мене підвозили представники чернігівських осередків «Батьківщини» та УДАРу. Потім я познайомилася з чернігівською жінкою Людмилою. Вона безпартійна, але бере активну участь у громадському житті. Бачила її на чернігівському автомайдані, на сесії міськради. Тож Людмила мене не раз забирала з Майдану.

— Як рідні сприймали твої поїздки?
— Думки розділялися. Тато не підтримував мене, але не міг заборонити. Брат казав, що я фотокор і повинна бути там. Мама обурювалася, але потім відпускала. Сестра не розуміла, навіщо це мені. Не пустити мене не могли, бо я повнолітня. До того ж, коли збираєшся на віче, не думаєш, що тебе будуть бити.
Чи то доля, чи то ангел мене охороняв. 20 січня на Грушевського поранили осколками гранати — я поїхала — стало ще гірше. 18 лютого побили — я поїхала — почали вбивати.
На вулиці Грушевського мені допомагав один хлопець, уже не пам'ятаю, як його звати. Він взяв щит і стояв з ним. Із-за нього я й фотографувала. Небезпека у тому, що поки наводиш об'єктив, нічого не бачиш, окрім того, що у ньому. У цей час тебе просто можуть підстрелити.
Бачила, як один з повстанців кидав пляшку із запалювальною сумішшю й сам загорівся. Я це сфотографувала, а потім дуже голосно закричала: «Погасіть його!». Хлопці підбігли, погасили вогонь.
Ночувала у Будинку профспілок на підлозі. За стінами як-не-як почувалася захищеною. Тут же був прес-центр, можна було сходити в туалет. До речі, ті, хто постійно жив на Майдані, у туалетах і милися в тазиках. Пізніше кияни стали брати приїжджих по домівках. Ночували і в фітнес-центрах.
Погано, що не могла полишити апаратуру. 12 кілограмів доводилося носити з собою, з рюкзаком і спати. Оголошення, що пропала камера, не було дивиною.
За фотографії платили чернігівські сайти. Фото з боїв коштували більше, ніж звичайні. Але на цьому не розбагатієш.

— Розкажи про свій останній виїзд у Київ.
— 18 лютого на Інститутській я фотографувала з машини. Потім зіскочила на бік міліції. Ніколи не фотографувала з їхнього боку. Зі мною поруч був колега з Ніжина Ігор Волосянкін. Мітингувальники влаштували дощ з каменів, ми притиснись до стіни. Від чорного диму закоптилося обличчя. Приїхав водомет. Міліція стріляла.
Не скажу, що було не страшно. Але я намагалася про це не думати. Все одно я вже тут. І фотографую.
«Беркут» почав наступати. Ми тікали. Якийсь хлопець кричав: «Біжи, бо вб'ють!». З 12-кілограма-ми за плечима зробити це важко. Я на бігу намагалася ще й фотографувати. Спіткнулася й упала. Підбігли «беркути», почали бити по фотоапарату. Я перевернулася на бік. Мій рюкзак мене врятував, міг би бути перелом хребта. Лупили по спині, по сід-ницях, по ногах. Зірвали каску, били по голові.
Тут Ігор кричить: «Не бийте її, ми ж преса, преса!». Один з беркутівців каже: «Ну і що?». І продовжують бити. Я знепритомніла.
Переказують, що Ігор закричав: «Не бийте її, вона ж дівчина, краще бийте мене!». І закрив мою голову рукою. До «його» беркутівців додалися «мої». Рука Ігоря була синя до самого плеча, палець зламаний.
У мене лікарі виявили струс мозку, гематоми. Я написала заяву у міліцію та прокуратуру. Порушили кримінальну справу. Сподіваюся, що колись держава виплатить мені компенсацію.

Фрилансер — вільнонайманець, який сам шукає собі проекти, може одночасно працювати на декілька фірм.



Геннадій Гнип, фото Маріанни Харді та Ігоря Волосянкіна, тижневик «Вісник Ч» №12 (1454)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.