І в 90 бабуся Ромашка не думає про вік, зичить усім здоров’я, а державі - миру

Любов Мозгова із Нового Білоуса за три дні до Водохреща без смутку розміняла свої дев'яносто. Перебачила на віку всього, але й донині зберегла своє доброзичливе ставлення до рідних і чужих, оптимістичний погляд на життя. Закріпили за нею соціального робітника, але кожного разу не промине нагадати, мовляв, чого щоразу до мене приходити, адже ще сама собі лад даю.


- Часто, бувало, прийде в сільраду у якійсь справі,то в кожний кабінет загляне, поздоровається й пригостить усіх працівників своїми улюбленими цукерками «Ромашка», - розповідає секретар сільської ради Валентина Почепня. - Так і з'явилося в неї прізвисько-ім'я бабуся Ромашка. Трудівниця з трудівниць, та й активна, поважана в селі людина. Колись кілька разів її обирали депутатом районної ради.

Не спустошили душу Любові Тимофіївни роки підневільної праці в Німеччині під час війни. Навпаки, ще сильніше засвітили вогонь любові до рідного краю. Тоді й гадки не мала, щоб залишитися на чужині, як би добре там не було. То особлива сторінка її життя, що яскраво закарбувалася в пам'яті. У молоді роки збагнула прірву між добром і злом, зіткнулася з різними людьми як удома, так і на чужині. Тут запроданці-поліцаї спровадили її разом з багатьма ровесниками на роботу до фашистської Німеччини. Там, на чужині, також жили різні люди. Спершу остарбайтерів привезли в Штутгарт (було це, пригадує, 20 квітня 42-го). Після медичної комісії розподілили по роботах. Люба потрапила до бауера в село Лувенвальд. У господаря було дев'ятеро коней, готель, пивна лавка. Усе літо працювала в нього. Як пригадує, він був людиною лихою, жорстокою й вимогливою. Важко було дотримуватися жорсткої пунктуальності й розпорядку при всьому тому, що вона не з ледачих. Потім Любу перевели до іншого господаря. Там обстановка виявилася іншою, значно м'якшою, а хазяйка, Фріде Маєш, була людиною доброю, люблячою, як не дивно, жаліла робітницю, довіряла їй. Ті господарі давали одяг, взуття й платили по 18 марок. Улітку дівчина працювала в полі, в холодну пору доглядала худобу, допомагала няньчити дітей. Часто в німецькій родині її називали просто - «наша Люба». У повсякденному спілкуванні засвоїла ази німецької мови, й досі дещо пам'ятає. Три роки прожила серед чужих людей не маючи ніякої звісточки з дому. З тривогою й радістю очікувала звільнення. Серед місцевого населення запанував острах. Боялися зустрічі з визволителями. Хто де міг, поховалися, а Люба залишилася з хазяйськими дітьми. Коли в село вступили американські війська, вона взяла на руки найменшу дитину й вийшла на вулицю.

- Твій? - указав на малого солдат-африканець.

- Так, так, від руського солдата, - відповіла впевнено рідною й німецькою мовами.

Перехоплювало від хвилювання дихання, підступали сльози, було радісно й водночас сумно, що не наші війська визволили. Аж ось знову де взявся той чорний солдат уже з гостинцями, насипав усього повний фартушок.

Звідки було Любі знати, що на німецькій землі назавжди розійшлися їхні з батьком шляхи. Старший брат Петро пройшов усю війну, а батько загинув у Німеччині.

Тільки в листопаді 45-го потрапила додому. Пропонували німецькі господарі залишитися, обіцяли на хорошу роботу влаштувати, але душа рвалася на Батьківщину, серце ніби підказувало, що треба їхати. Певно тому,що її з нетерпінням чекали осиротілі сестра Олександра й брат Костя. Мами не стало ще під час окупації - поліцаї прибили. Добре, що хоч хатина вціліла. Стала господарювати, меншим за матір була, ростила, радила, в доросле життя проводжала, а сама так і звікувала, в місцевому колгоспі «Україна» всі роки працювала в польовій бригаді.

Родове дерево Любові Тимофіївни розлоге й могутнє, хоча рідних дітей не має, але любов'ю й повагою не обділена. Має семеро племінників, 11 внуків, 12 правнуків і шестеро праправнуків. Привітати її з ювілеєм приїхали з Чернігова брат Костянтин Тимофійович і племінник по сестрі Микола Пасічний із родиною. Навідалися до бабусі зранку соціальний робітник Валентина Золотіліна й завідуючий ФАПом Дмитро Федоров, аби підтримати ювілярку в доброму настрої й здоров'ї (вже іноді й тиск у бабусі від хвилювання «стрибає»). Того дня вітали Любов Тимофіївну також найближча сусідка Валентина Мозгова, із сільради - секретар Валентина Почепня й Алла Матвієнко, а також завідуюча клубом Наталія Цвік і сільська бібліотекарка Ніна П'ята, які до побажань і подарунків долучили й пакетик цукерок «Ромашка», як знак дружнього спілкування з хорошою людиною. Розповідали, перебиваючи одна одну, яка вона працьовита, щира й доброзичлива.

- І книжки любить читати. - Усі календарі перечитала, а про газети й мови немає, цікавиться новинами й політикою. - У неїж полуниця найкраща в селі - так уміє доглянути. У спекотні дні поливає, це ж не одне-двоє відер води треба витягнути з колодязя, - розповідають жінки. - Всіх пригощає.


- Обов'язково й родичам по кілька відер перепадає, - додає племінник і з повагою продовжує: - Взагалі, тьотя Люба дуже в роботі вправна, було, й дома город догляне, й до мами завжди приїздила підсобити. Тепер, хоча й ми допомагаємо, але практично сама картоплю доглядає. А в сорок першому, коли готувалися співвітчизники до оборони, за день три протитанкові окопи викопала за Десною.

- Насадила й на цей рік багато полуниці, дасть Бог, уродить, - каже бабуся. - Люблю ж працювати. Хто трудиться, той довго живе. А ви всі за стіл уже сідайте. Прошу.

До численних побажань гостей Любов Тимофіївна додала й свої всім: дожити в доброму здоров'ї до її років, діло робити, а в державі, щоб був мир.

Ніна Петровська, "Наш край" №5-6 (9249-9250) від 18 січня 2014 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.