Мати заслуженої артистки України Оксани Хожай: «Сниться Оксана щоночі, а розповісти сон не можу»
Оксана Хожай
«Живу, мабуть, тому, що сама з п'яти літ сирота, виросла в дитбудинку»
Тетяну Анатоліївну ми зустріли на вулиці. Поверталася з кладовища, де поруч лежать Борис Юхимович і Оксанка.
— Пам'ятник дочці я поставила до півріччя її кончини, — каже вона. — Поспішала, боялася не встигнути. Почуваю себе кепсько. Здоров'я і так не було, а тут такі втрати. Живу, мабуть, тому, що сама з п'яти літ сирота, виросла в дитбудинку. Там навчили виживати. Хоча обіцяла дочці, що в інший світ підемо разом. Не дали виконати обіцянки, — важко зітхає і змахує сльозу.
У затишному домі, де вона залишилася сама, з усіх стін дивиться на матір Оксана. Великі фото білозубої красуні, плакати і календарі, реклама концертів і шоу-програм популярної співачки — усе то життя, яке обірвалося на злеті. На столику перед портретами дочки і батька горить лампада.
— Оксана сниться щоночі. Спати не можу. Так, три-чотири години, не більше, — каже Тетяна Анатоліївна. — А переказати сон не можу. Пам'ятаю тільки перший, що приснився після сорока днів. Немов би Оксанка з Віталиком (це її другий чоловік, був з нею до останньої миті) купаються 8 чистому озері. Веселі такі, сміються... І я неподалік, ловлю вудочкою рибу. Витягаю величезну рибину, кричу їй: «Дочечко, дивись, яка риба впіймалася!» Оксанка мені: «Мамочко, як добре! Іди сюди!» І все. Тепер ось щодня кажу їй: «Дочечко, я іду до тебе». Прошу простити, що не стримала свого слова, не виконала обіцянку. Коли Оксані було вже зовсім погано, я просила її не боятися смерті, обіцяла не залишити її і там, на тому світі. Ми домовилися, що підемо туди разом. Я приготувала все, аби померти з нею разом, та Віталій вибив отруту з моїх рук. От так тепер і живу, з почуттям провини перед дочкою.
Батька свого не пам'ятаю. Бабуся розповідала, що Анатолій Олександрович Осетров був з Кемерово, потрапив на початку війни у полон. Моя мама Марія Володимирівна Дмитрик його викупила з табору в Кинашівці. Жив він у бабусиній хаті, був зв'язаний з партизанами. Уже в наші дні в районній газеті прочитала, що Анатолій Осетров організував підпілля в Борзні. 27 жовтня 1943 року народилася я. Його вже на той час забрали на фронт. Більше про батька ми нічого не знали. Вважали, що десь загинув. А в 1988 році мене раптом викликали в міліцію. Працівники КДБ розпитували про батька. Що я знала? Тільки те, що розповіла колись бабуся. Була впевнена, що він загинув. Та виявилось, що живий, відсидів за щось десять років, у нього є сім'я, діти. Більше мені не сказали нічого, навіть адреси батька не дали.
Мама моя після війни працювала вчителькою у Станіславській області, тепер це Івано-Франківська. Жили ми з нею в Надвірні. Там вона й похована. Мене ж забрала бабуся Катя в Борзну.
А через рік я опинилася в дитбудинку в Нових Млинах. Там було жахливо. Двадцять чи тридцять дітей в одній кімнаті. Ні одягу, ні взуття, ні нормального харчування. Коли цей дитбудинок розформували і я потрапила до Черешеньок, життя там здалося раєм. Згадую Черешеньки і директора дитбудинку Іллю Наумовича Темеса з великою теплотою і вдячністю. Ми й досі підтримуємо зв'язки, колишні його вихованці. Мені телефонують дочки Іллі Наумовича Мила і Наташа, які живуть зараз в Оклахомі, підтримують у всьому.
Та досить про себе. Давайте про Бориса й Оксану.
Оксана виявилася обдарованою дитиною
— З Борисом ми познайомилися у Борзні на танцях. Він працював першим секретарем райкому комсомолу, а я — в побуткомбінаті. Шити, вишивати, плести нас навчили ще в Черешеньках, а далі я закінчила швейне училище в Києві, стала модельєром-конструктором. У 1964 році ми побралися. Жили в Києві, де мій чоловік працював на заводі «Точелектроприлад». 31 січня 1965 року у нас народилася донечка вагою 3500 грамів. Щастю нашому не було меж.
Жити з дитиною на найманій квартирі було важко. Борис тоді вже вчився на заочному відділенні факультету журналістики університету імені Шевченка. З Борзни повідомили, що в редакції з'явилося місце, і ми повернулися додому. Чоловік влаштувався на районне радіо. З часом закінчив вищу партійну школу, після чого працював власним кореспондентом «Деснянської правди» по Бахмацькому кущу, куди входило кілька районів. У Бахмачі одержали квартиру. Оксанка вчилася в школі — загальноосвітній і музичній. Виявилася дуже здібною. Писала вірші і музику, гарно співала, виступала на сцені. Педагоги музичної школи порадили нам віддати її до Київської середньої спеціалізованої школи-інтернату імені Лисенка для особливо обдарованих дітей при консерваторії. Так наша дитина опинилася в Києві. Я благала чоловіка не віддавати її туди, бо не уявляла без дочки свого життя. Була переконана, що дівчинка повинна рости біля мами. Та тут уже вперлася Оксана. «Якщо не відпустите, я повішусь!» — заявила. Я їздила до неї щосуботи аж до одинадцятого класу.
Успіхи в навчанні у дочки були хороші. Ми з батьком раділи цьому, аплодували її Есмеральді у випускній виставі «Собор Паризької Богоматері», бачили Оксану вже студенткою консерваторії. І раптом — новий сюрприз. Оксана вступає на акторський факультет театрального інституту імені Карпенка-Карого. її педагогами були Ірина Молоствова, Валентина Зимня, прекрасні фахівці. Та після закінчення інституту Оксана вибрала не театр, а естраду, спів. Отака вона була, моя дорога донечка. Характер батьків. Робила так, як вважала правильним.
Весілля гуляли в Борзні
— Ще в студентські роки Оксана була учасницею і ведучою телевізійного конкурсу «Несподіваний дощ», запрошувалася в телепрограму «Утренняя почта».
Заміж за Олександра Власенка вона вийшла ще студенткою. Сашко — красень, спортсмен. З дитинства займався східними единоборствами у китайського тренера. Він гарно малює. Он на стіні — картина його роботи.
Зареєстрували шлюб наші діти в Києві, а весілля гуляли тут, у Борзні. Ми з батьком подарували їм трикімнатну квартиру в Києві і автомобіль «Волга». Так хотілося щастя, для єдиної дочки. Тринадцять років вони прожили в шлюбі. Здавалося, щасливішого подружжя просто не буває.
Радували й успіхи Оксани. Вона була єдиною представницею від України в професійній французькій трупі світового кабаре «Мулен Руж», співала в супроводі оркестру в Угорщині, Німеччині, Австрії, Болгарії. У 1988 році записала з поп-гуртом «Візит» обробку народної пісні «Калина». У 1992 році — сингл «Снігова людина». У 1993 році випустила альбом «Пантера», в 1995-ому — альбом «Дощ». Влітку 1997 року фірма «Western Thunder» розтиражувала альбом на касеті.
З літа 1999 року Оксана співпрацювала з циганським театром «Романс», виконала головну роль у виставі «Цигани».
Про всі успіхи дочки я, може, й не розповім. Був і компакт-диск «Холодний світанок», перемогла в телешоу «Звана вечеря». Її сингл «Мовчати» увійшов до поп-двадцятки хіт-параду.
Тетяна Хожай: "Горе моє безмежне"
Біда прийшла зненацька
Усе складалося добре. Біда чекала нас вдома, коли тяжко захворів наш батько. У 2004 році йому зробили операцію. Хвороба виявилася невиліковною. Оксана невідступно сиділа біля тата, купувала найдорожчі ліки. Вони дуже любили одне одного. Смерть батька 26 жовтня 2006 року була для нас таким горем, розмір якого неможливо і збагнути. Ховала чоловіка я у свій день народження, 27 жовтня. Отак розпорядилася доля.
Тоді, на похороні Бориса я помітила, що в Оксани збільшені залози біля вух. Пізніше запитала, що це. Вона заспокоїла:
— Не хвилюйся. Одна ось уже майже зникла. Льоська (це Оксанина кішка) розсмоктала.
— Ой, донечко, — прошу, — звернися до лікарів.
Діагностували сіалоз, запалення слинних залоз. Чотири роки Оксану лікували в неврології, не могли поставити точний діагноз. У неї почали лопатися на ногах судини. Одного разу абсолютно випадково на неї звернув увагу професор Вартанян. Сказав:
— Це синдром Шагрена. Лягайте до мене.
Це аутоімунне враження слизових та слинних залоз. Лікування у Вартаняна дуже дороге. А у нас не було грошей. Усе, що було, пішло на лікування Бориса.
Друзі запропонували Оксані звернутися за допомогою до людей. Вона відмовилася, просила нікому не говорити про її хворобу і становище, в яке потрапила. Але телебачення зробило передачу, показало Оксану. І люди відгукнулися, зібрали гроші, за які ми їм щиро вдячні. Та летіти до Вашингтона, де лікували цю хворобу, було вже пізно. Київські лікарі сказали, перельоту до Америки організм дочки не витримає. За кілька місяців вона схудла на 20 кілограмів.
Бідна моя дитина відчувала нестерпний біль у всьому тілі, страждала страшенно. Весь цей час з нею був її продюсер Віталій Зарицький. Останні п'ять років вони жили в цивільному шлюбі. Віталій молодший за Оксану на 16 років, але любив її і все робив, аби полегшити страждання, колов знеболюючі, варив їсти, годував з ложечки. Спасибі йому, він був з Оксаною до останньої миті. І тепер провідує мене. І з Олександром, першим чоловіком дочки, я в добрих стосунках. Телефонують мені усі її друзі і зовсім не знайомі люди, які любили Оксану і хочуть розділити моє горе. Низький їм уклін і глибока вдячність.
У мене прекрасні сусіди Світлана і Людмила Худолеєви, Галя Левченко, завжди поруч дорогі мої Юрченки, давні друзі нашої сім'ї, лікарі Анатолій Федорович та Галина Олексіївна. Коли хворіла Оксанка, їй постійно допомагав її добрий друг Павло Бражник, борзнянський бізнесмен. А тепер мені допомагає. Спасибі, храни його Господь.
У Борзні дехто засудив мене, що тіло дочки було кремоване. Мовляв, не по-християнськи. Але таким був її заповіт. 17 березня вона померла. Прощалися з нею 19-го на Байковому кладовищі багато друзів. А 20 березня ми поховали її прах у Борзні, поряд з могилою батька. Для себе я теж там залишила місце. Будемо на тому світі разом.
«Коти і собаки тепер живуть зі мною»
— Оксанка моя була доброю людиною. Дуже любила тварин. Тягла в дім усіх з вулиці. І в Києві у неї жили собаки і коти. Оцього красеня Бека вона підібрала малесеньким щеням на вулиці. Бідненького хтось, мабуть, викинув геть, і цуцик бігав між колесами машин. Оксанка забрала його до себе, назвала Беком, як колись звався старий пес, що довгі роки жив у неї. Цуцик виявився саарлоосом, сумішшю німецької вівчарки і вовка. Дуже розумний. У Оксани навчився співати. І зараз співає.
Ще що цікаво. Наступного дня після встановлення на кладовищі пам'ятника Оксані я побачила на ньому сірого котика. Сидів на плиті. А через тиждень до пам'ятника прийшов ще й білий кіт. Годую їх двічі на день. Поруч з могилою зробила будку. Нехай живуть.
А ще у мене у вольєрі є два собаки — Топик і Тимоша. Останнього Оксана привезла з лісу. П'ятеро котів — теж її. Я привезла усіх їх з Києва разом з піаніно. Колись батько придбав його для дочки на Чернігівській музичній фабриці. Багато літ було воно з Оксаною в Києві. Забрала я його до себе як дорогу пам'ять про дочку.
Ви ще запитуєте про Оксанину квартиру. Мабуть, чули, що з нею сталося. З 2000 року продюсером дочки був Олександр Чукаленко, відомий у шоу-бізнесі як Барон. Співробітництво їхнє було успішним. Він композитор і співак. У парі з ним дочка випустила перший компакт-диск «Холодний світанок». Десь тоді Барон і попросив Оксану взяти для нього у банку кредит. І Оксана взяла — під заставу своєї квартири.
Але Барон кредит не оплатив. Судові виконавці вимагали від Оксани звільнити житло або ж погасити величезну суму боргу. Дочка була вже хвора, заробити гроші на оплату чужого кредиту не могла. До її смерті ще вдавалося якось відтерміновувати виселення з квартири, а після почалися нові суди.
Банк їх виграв і забрав квартиру за борги. Нашу квартиру, яку ми з батьком купили і подарували дочці на весілля. Адвокат Оксани казав, що якби вона не померла, якась можливість виграти суд була. А так сталося те, що сталося. Та що втрата квартири у порівнянні з тим, що немає Оксани, дорогої донечки, мого світла у віконці. Зникло те світло, сонечко моє золоте. Повірте, не хочу жити. Нема для кого.
— Я пам'ятаю Оксанку ще маленькою, — кажу я Тетяні Анатоліївні. — У Палаці культури хіміків у Чернігові був огляд художньої самодіяльності. Борис Юхимович працював тоді редактором районної газети в Борзні, а може, ще на радіо. Я підійшла до нього, він познайомив мене з вами і дочкою. Тоді Оксанка співала зі сцени популярну пісню «Что тебе снится, крейсер «Аврора», в час, когда утро встает над Невой» і акомпанувала собі на фортепьяно. Аплодували їй стоячи.
— Було щастя. Був коханий чоловік і дорога донечка, — плаче Тетяна Анатоліївна. — І нема нікого. Як жити?
— Берегти їхню пам'ять. Дорогих і незабутніх, — кажу я і не можу стримати сліз. — Треба жити.
Пам'ятник з темно-вишневого та чорного граніту вартістю 103 тисячі гривень виготовили в Чернігові
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №2 (1443)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Оксана Хожай, співачка, Борзна, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко