96-й Новий рік зустрічає ветеран Великої Вітчизняної війни та органів внутрішніх справ, полковник міліції у відставці Іван Захарович Небрат із Прилук. Цими днями ми мали можливість поспілкувалися, і з неприхованою цікавістю слухали його спогади...

Тяжке дитинство
Народився Іван Захарович Небрат у далекому 1918 році в селі Точене Срібнянського району на Чернігівщині у бідній, багатодітній сім’ї. Тяжко жилося. А надто -коли померла мати. Постійне недоїдання, а нерідко й голод, виснажлива праця були постійними їхніми супутниками.
А потім настали злощасні 1932 — 1933-ті роки.
Батько довго неподавав заяви для вступу до колгоспу. Хоч і викликали до контори, де залякували, погрожували, вимагали везти зерно та крупу до колгоспної комори. Щоправда, скільки йому казали, стільки й відвозив. Так було тричі. А на четвертий раз прийшли сільські активісти і вишкребли все до останньої зернини.
Врешті-решт батько подав заяву до колгоспу. Ось так на очах малого Івана проходила колективізація в Точеному. Зрештою, як і по всій країні.
Від першого бойового хрещення...
У жовтні 1938 року двадцятирічного юнака призвали до армії. Спочатку направили до Мінської школи молодших авіаспе-ціалістів, після закінчення якої проходив службу механіком з озброєння у 15-му винищувальному авіаційному полку 278-ї авіаційної дивізії.
Сумлінного солдата командування заохотило короткостроковою відпусткою. 17 червня 1941 року Небрат повернувся до військової частини. А через п’ять днів почалася війна.
— 22 червня 1941 -го, — згадує ветеран,— наш аеродром був вщент розбомблений. Земля горіла і стогнала, метал плавився. Ранкове небо - у заграві.
Десь о дев’ятій ранку надійшла команда відступати: ворожі наземні війська наближалися до Каунаса, де дислокувався наш авіаполк.
У лічені дні весь льотний і технічний склад був відправлений до Москви. Там отримали літаки, зброю, і 15-й винищувальний авіаційний полк повернувся в розташування своєї дивізії, готовий до ведення бойових дій.
...до переможного підпису на Рейхстазі
— Головне моє завдання - забезпечити роботу озброєння на літаках, — пригадує Іван Захарович. — За відмову ж озброєння при виконанні льотчиком бойового завдання виправдання не існувало. Покарання техніку — за всією суворістю воєнного часу.
У складі рідного авіаполку Іван Небрат пройшов від першого і до останнього дня війни. На долю ветерана випали оборона Сталінграда, Ленінграда, Кавказу, визволення Варшави... А довгождану Перемогу зустрів у самому Берліні.
- Радісні написи з’явилися на стінах і останнього ворожого оплоту — Рейхстагу, - схвильовано, ніби знову переживаючи той час, говорить ветеран. - Кожен хотів залишити свій автограф. Це стало своєрідним ритуалом як для тих, хто штурмував Рейхстаг, так і для інших воїнів. Я теж разом зі своїми бойовими товаришами поставив там свій переможний підпис.
На мирному фронті
Після війни Іван Небрат вирішив продовжити службу в рідному полку. Залишився на надстрокову, в Німеччині. Через рік побував у відпустці в рідних краях. Саме тоді одружився, і приїхав назад із молодою дружиною. А через два роки повернулися в Точене, вже утрьох. Разом із синочком Анатолієм, який народився в Потсдамі в 1947 році.
Село за цей час змінилося. Піднімався з руїн місцевий колгосп «Нове життя». Більшість чоловіків не повернулася з поля бою, тож тяжка колгоспна праця лягла, в основному, на жіночі плечі. Не вистачало робочих рук, не кажучи вже про керівні та кваліфіковані кадри.
До того ж, старожили ще й досі пам’ятають, яка в повоєнні часи була непроста криміногенна обстановка.
Не встиг Іван розгледітися, як його, вчорашнього військового і фронтовика, викликало районне керівництво.
Після короткої бесіди він згодився поїхати на навчання до Чернівців у школу МВС СРСР. Закінчив її на відмінно.
За розподілом направили до Чернігівського обласного управління внутрішніх справ. Був призначений старшим оперу-повноваженим карного розшуку в Срібнянський райвідділ міліції. У рідні місця. Словом, де народився, там і згодився.
У ті часи в Срібнян-ському районі, як і в інших, розгулювала злочинність.
Було багато крадіжок, розбоїв, пограбувань, навіть траплялися вбивства.
Тож у Івана Небрата розпочалися неспокійні будні. З багатьма труднощами зіштовхнувся молодий оперативник.
Та завжди допомагали колеги. Як результат спільних дій - уся банда з семи чоловік, що кілька років наводила жах на жителів району, була затримана і постала перед судом.
- Наступного дня до Срібного приїхав начальник обласного управління міліції, — продовжує Іван Захарович. — Запросив мене на розмову, і голосом, який не терпить заперечень, сказав: «Думаю призначити тебе начальником Варвинського райвідділу міліції».
Все ж я спочатку відмовлявся, мовляв, й тут ще роботи багато. Однак той наполіг на своєму. Наостанок побажав успіхів і попередив, що на новому місці служба теж буде не мед.
В чому я надалі переконався...
У ранзі начальника
Представляючи особовому складу нового керівника, секретар Варвинського райкому партії Петро Орендар охарактеризував роботу місцевої міліції як незадовільну, і поставив відповідні завдання.
— На все життя запам’ятав той перший день роботи, — розповідає Іван Захарович. — На світанку в готель, де я зупинився, прибіг черговий по райвідділу і доповів, що минулої ночі обікрали магазин у райцентрі, а в селі Калиновиця викрадено вантажний автомобіль.
Разом із оперативником прийшли на місце злочину і побачили у багні книги, фотоапарати, продукти, кинуті похапцем крадіями. Тут же виднілися й сліди вантажівки. Ну, думаю, й діла: злодії на машині, а начальник міліції — пішки. Але як би там не було, для себе вирішив: до вечора обидві крадіжки мають бути розкриті.
Крім своїх підлеглих, Небрат підключив до роботи і районну прокуратуру, і директора місцевої МТС, адже у райвідділі в той час не було своєї машини.
Перевірили всіх підозрюваних, ретельно вивчали всю інформацію, що надходила від населення. У другій половині дня група поїхала до Калиновиці, на околиці якої й виявили кинуту вантажівку.
Люди, дізнавшись у чому річ, охоче взялися допомагати: оглянули не тільки вулиці села, а й далекі околиці.
Тим часом працівники міліції обходили двори: може, хтось щось бачив чи чув... Зрештою, знайшлася зачіпка...
Затримати злодіїв було вже справою техніки. Один з них був жителем сусідньої Журавки, а його напарник - приїжджий, із Запоріжжя. Крадії, приперті фактами, зізналися в скоєному: і в крадіжці машини, і в пограбуванні магазину. Отже, Небрат з честю виконав поставлене перед собою завдання.
Аналогічні злочини траплялися часто. Це тривало доти, доки злочинний елемент не втямив, що на Варвинщині начальник міліції свою справу добре знає. І крадіжок ставало дедалі менше.
На початку 1960-х, коли в країні укрупняли райони, Варвинський приєднали до Прилуцького. До нього ввійшли також Срібнянський та колишній Малодівиць-кий. Відтак відбулося злиття чотирьох районних відділів міліції в одне. І очолив його Іван Захарович Небрат. А отже й роботи йому додалося учетверо більше. Та труднощі не лякали. За плечима вже був неабиякий досвід і оперативника, і керівника.
За короткий час Прилуцький райвідділ міліції досяг значного зниження злочинності, а за кількістю вилученої вогнепальної зброї, яка незаконно зберігалася в населення, посів у республіці перше місце.
Не старіє душею ветеран
...Але все частіше і частіше стали нагадувати про себе фронтові рани. З улюбленою роботою довелося розпрощатися.
Та не звик Небрат без діла. Не того гарту. "Підрихтувавши" здоров’я, працював у різних організаціях. За кілька десятків років — і директором райпобуткомбінату, і заступником голови приміського колгоспу «Червоний партизан», і в райвиконкомі завідуючим бюро листів та скарг трудящих. Крім того, довгий час очолював районний штаб добровільних народних дружин.
Іван Захарович з усією відповідальністю ставився до будь-якої справи, яку йому доручали. Ще й сьогодні він у строю: є членом ради районної ветеранської організації.
Незважаючи на свої 95, у цьому році виступав перед молоддю в місцевому агротехнічному коледжі, учасниками спартакіади, особовим складом Прилуцького міськрайвідділу міліції і навіть... Варвинського РВВС. А це майже сорок кілометрів від Прилук!..
Слідами батька пішли і сини Анатолій та Микола. Щоправда, стали не міліціонерами, а військовими. Перший дослужився до майора, другий — до підполковника. Обидва вже на пенсії. А свого часу довелося їм нести службу навіть у "гарячих точках" світу.

«Маринко, моє ти сонечко..»
Торік Іван Захарович втратив дружину, з якою прожив у любові та злагоді 65 років. Дуже сумує за нею. Та відрадою - дев’ятнадцятирічна правнучка Маринка, котра вирішила продовжити його справу — вступила до юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Староста курсу. Навчається на відмінно. Має відзнаки в спорті.
— Маринка приїжджає до мене на кожні канікули. Нарадуватися не можу, — очі дідуся наповнюються теплотою. — Вона в усьому мені допомагає - і на кухні, і на городі, і на пасіці. Теж на відмінно. Маринка довіряє мені всі свої таємниці.
Тож я знаю, чому і для кого потрібно жити. А на день народження поздоровила мене так: «Дорогий дідусю! Ти у мене найкращий у світі, я тобою горджуся! Думками і надіями я завжди з тобою. Поважаю і ціную твої мудрі поради. Бажаю тобі довголіття, здоров’я, сил і щастя».
Маринка мені, як еліксир довголіття...
Нам, молодшому поколінню міліціонерів, залишається тільки приєднатися до щирих і теплих слів правнучки Івана Захаровича. Порадіти за ветерана. Адже жити, справді, є для кого, особливо якщо тебе ще й так люблять.
Анатолій Сенчук, "Чернігівщина" №51 (451) от 19 грудня 2013
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.